У статті подається аналіз становлення і розвитку поняття любові в добу античності. Робота базується на вивченні давньогрецьких першоджерел від міфо
логії та епосу до праць найбільш вагомих мислителів, які тією чи іншою мірою освітлюють багатогранність поняття “любов”, його сутність, природу, значення в системі інших етико-естетичних категорій. У роботі відображена спроба систематизувати різноманітні погляди, визначити спільне та відмінне в трактуванні даного поняття давньогрецькими авторами, окреслити коло аспектів, питань, що мають місце у вивченні любові як високоемоційного почуття та своєрідного універсального регулятора людських стосунків. Дослідження еволюції певних понять та явищ у контексті античної доби зумовлене надзвичайною значимістю античного часу взагалі, як “колиски цивілізацій”, як фундатора культури європейської в усіх напрямках її розвитку.
Антична доба – один із найяскравіших періодів в усій історії людства. Своїми досягненнями в різних сферах життя і науки вона до певної міри визначила шлях подальшого розвитку людства, закономірність розгортання історико-культурних процесів. Від античності людство отримало великий спадок, у якому значне місце посідають уявлення про етико-естетичні категорії. Однією з таких категорій є “любов”.
Відомо, що античність виділяла декілька видів любові, та дослідницькі праці не дають чіткої класифікації її різновидів. Одні, аналізуючи любовні стосунки, виділяють такі її види: “філіа еротіке” (дружба між закоханими), “агапе” (безкорисне почуття), “потос” (любовне бажання), “харис” (любов, заснована на благородстві та повазі), “манія” (неприборкана пристрасть), “ерос” (бажання) [1, с. 86]. Інші обмежуються більш вузькою класифікацією. Аналізуючи дослідницькі дані, можна звести ці різновиди любовних проявів до двох узагальнених форм:
Про те, що в античності приділялася значна увага любові та коханню, красномовно свідчать першоджерела: міфи, легенди, гомерівський епос. У них яскраво представлене відношення людей до цих почуттів. Давньоримський філософ Цицерон у своїй праці “Про природу богів” запевняє, що значення деяких речей для людей було настільки важливим, що їх визнали боги, а іменами богів стали саме ці важливі поняття. Безпосередніми богами любові вважалися в античності Афродіта та Ерот. Цим богам, за переконанням греків, дарована неабияка сила та влада, адже підкоряються їм не лише смертні, але й майже весь могутній сонм олімпійських богів на чолі з Зевсом.
Почуття кохання, щирої прихильності, навіть ревнощів повністю керують діями богів. Антична міфологія характеризується антропоморфними уявленнями, саме тому античні люди наділяли богів рисами й особливостями, що притаманні людському спілкуванню. Цим пояснюється наповненість міфології історіями про любов, заради якої вершилися подвиги та небезпечні вчинки, навіть розпочиналися війни, що й знайшло своє відбиття в гомерівському епосі.
Звернення до міфологічних образів (взагалі міфологічне світосприйняття) – це характерна риса античного суспільства. Взаємопроникнення міфу та реальності пояснювало для людей певні явища, життєві процеси тощо. Для докласичного грека любов не була самодостатньою, він не оцінював її як окреме високоморальне і глибоко індивідуалізоване почуття. У свідомості людей побутувала хибна думка, що не людина через власну прихильність, певні суб’єктивні почуття та вподобання приходить до любові, а сама любов, кохання знаходять людину, викликає їх певна зовнішня дія богині Афродіти або її помічника Ерота. Саме таке розуміння знайшло відображення в ліриці давньогрецьких поетів, таких, як Івік, Сафо:
Словно ветер с горы на дубы налетающий, Эрос души потряс нас…[3, с. 321]
Любов та кохання для поетеси не є образами споглядання, а тому в творах немає звеличання, любовного почуття як такого. Любов, закоханість виражені не стільки в мрії про кохання взагалі, скільки в конкретній дії стосовно конкретної людини – об’єкта почуття.
З часом ставлення до поняття любові змінилося, що було зумовлено розвитком самого історичного процесу. Вже в архаїчний період зароджується новий особливий погляд на світ, відмінний від міфологічного світосприйняття. Зароджується антична філософія, яка дала початок раціоналістичному світобаченню; філософи намагаються пізнати таємниці Всесвіту, дати пояснення різноманітним природним явищам, аналізують макросоціальні стосунки, особистісні стосунки індивідів.
У класичний період вже були створені певні філософські системи, які займалися вивченням окремих проблем. Серед філософів, яких значною мірою цікавили проблеми людських взаємин, можна виділити Платона. У своїх працях мислитель у тій чи іншій мірі звертається до розгляду морального аспекту людських відносин і до проблем, пов’язаних з ними. У діалозі “Пир” мислитель намагається окреслити різноманіття питань, що виникають навколо поняття “любов” та філософськи осмислює її походження (опосередковано через походження бога любові Ерота). Кожен з учасників платонівського діалогу викладає свої думки з приводу цього питання. Федр вважає Ерота одним із найстаріших богів, бо спочатку виник Хаос, потім Гея, а з нею й Ерот [4, с. 87]. Внаслідок цього, подібно до першородних богів, які самі по собі є джерелом великих благ, він також несе в собі благо для людей – любов. Павсаній намагається переконати, що існує два Ерота, оскільки є дві Афродіти: Уранія (Афродіта Небесна) та Пандемос (Афродіта Земна). Відповідно Ерот Афродіти Небесної – це піднесене, високе, безкорисне почуття. Ерот Афродіти Земної – це пристрасть та насолода.
Інший учасник діалогу, Арістофан, трактує любов (Ерот) як початкове прагнення цілісності. Він обумовлює таке твердження початковою двостатевою природою людини. Після того як Зевс розділив цю істоту навпіл, одна частина набула рис чоловічої статті, інша – жіночої. Відтоді частини постійно шукають одна одну і прагнуть злиття, інколи не зважаючи на стать другої половини [4, с. 101].
Думка про одностатеві стосунки зустрічається у Платона неодноразово. Мислитель не лише не засуджує таких взаємин, але й підтримує їх, стверджуючи, що виникають вони по волі самих богів і є дуже корисними. Така любов має великі переваги, бо передбачає, як правило, близькість почуттів між зрілим чоловіком і юнаком, надаючи можливість останньому перейняти у старшого друга, коханця, наставника найкращі якості, досвід, життєву мудрість.
Промова Сократа, останнього учасника діалогу, на думку автора цієї статті, відображає платонівську концепцію розуміння любові. Промовець пояснює протирічну природу Ерота, виходячи з того, що батьками його були Порос (бог багатства, достатку) і Пенія (богиня бідності, злиднів). Ввібравши риси обох батьків, Ерот – “золота середина” між прекрасним і спотвореним, між мудрістю і неосвіченістю. Сократівський Ерот – духовний розвиток, кінцевою метою якого є здобуття вічного існування. Мислитель розділяє шляхи здобуття безсмертя, беручи до уваги, що “... народження суть прояву безсмертного начала в істоті смертній” [4, с. 117]. Усі люди, на думку Сократа, вагітні, але одні – “тілесно”, інші – “духовно”, таким чином, ті, що наділені “тілесною” вагітністю, увічнюють себе дітонародженням, а ті, яких переповнює духовна наснага, залишають по собі пам’ять завдяки творчості.
Ідея любові до прекрасного через споглядання краси окремого до усвідомлення цілісної, загальної ідеї краси і є філософською системою Платона. За всіма різновидами любові (до батьків, до держави, до творчості) повинна стояти вища любов – любов до світу вищих і незмінних ідей, до вищого світу добра як такого, краси як такої, істини як такої. Саме таку любов слід називати “платонічною”, хоча сьогодні під цим терміном розуміють закріпилось значення не сексуальних стосунків чоловіка і жінки.
Таким чином, можна стверджувати, що в розумінні Платона поняття “любов” поєднує декілька аспектів. Це:
а) любов “земна”, в основі якої лежить втіха, пристрасть, жадоба до тілесної насолоди; б) любов “небесна”, що споріднена з поняттями дружби, щирості, відвертості; в) “платонічна любов”, в основі якої лежить ідея божественної краси, блага, безсмертя.По-іншому постає роль любові у праці Платона “Держава”, де її підпорядковано загальним полісним інтересам. Розглядаючи питання шлюбних стосунків та відтворення людського роду, Платон враховує природність людського почуття один до одного, а тому шлюб розглядає як винагороду за доблесть. Проте священним є не шлюб, заснований на приватних прихильностях та вподобаннях, а шлюб, укладений в інтересах держави, безпосередньо за її втручання. Священний шлюбний союз – поєднання кращих із кращими, здорових із здоровими з метою забезпечення найкращого потомства.
Крім Платона, проблему любові та її аспекти з різних точок зору висвітлювали й інші давньогрецькі мислителі. У “Великій етиці” Арістотеля поняття любові споріднюється з поняттям дружби. По суті, для нього любов – це “дружба людей гідних”, а найміцніша, найпрекрасніша любов – та, в основу якої покладена рівність [5, с. 363]. Так прихильність, закоханість однолітків сильніша за любов до батьків, відповідно перша передбачає рівність, друга ж – залежність і підлеглість одних (дітей) та зверхність, владу інших (батьків).
У “Нікомаховій етиці” Арістотель намагається пояснити походження любовних зв’язків і, перш за все, родинної любові. Мислитель запевняє, що прихильність, відвертість почуттів усередині роду – явище природне. Воно обумовлене самим процесом родичання, адже “батьки люблять дітей як частину самих себе”, а “діти люблять батьків часткою від них...”; “брати люблять один одного тому, що вони за природою від спільних батьків” [6, c. 237-238]. Природними, за Арістотелем, є симпатії, любов, інтимні стосунки між чоловіком і жінкою. Ця природна схильність створювати пари, а звідси й сім’ї, є запорукою існування держави, її первинною часткою та основою.
Арістотель, на відміну від Платона, не підтримує одностатеві стосунки, але він і не заперечує їх. На думку мислителя, не варто узагальнювати та приймати в цьому питанні певну сторону, бо в одному випадку подібні почуття викликані природою, в іншому вони носять “характер хворобливого стану через звичку” [6, с. 201].
Не засуджує подібних стосунків і Ксенофонт. У праці “Пир” він високо цінує інтимність почуттів між чоловіками, бо вважає, що в основі їх лежить не жадоба насолоди, а душевний потяг, прагнення спорідненості душ [7, с. 191]. Ксенофонт підтверджує існування двох Афродит – Небесної та Земної – припускаючи, що любов до тіла надсилає Земна, а до душі, дружби, благородних вчинків – Небесна. У будь-якому випадку прагнення людей один до одного, потреба один в одному – це природні потреби, які закладені в кожного з народженням.
Поряд із творчістю Арістотеля, Ксенофонта зароджувалися та розвивалися цілі філософські течії зі своїми естетичними переконаннями та ідеалами. Серед них представники давньогрецької філософської школи, що отримали назву “кініки”. Ця школа – плід грецьких протиріч, вона виникла на противагу загальноприйнятим суспільним нормам і законам, вкладаючи в основу своєї естетики прагнення щастя, свободи, звільненої від суспільної регламентації, від сліпого поклоніння багатству та чуттєвим задоволенням. Для кініків ідеалом була природа, порядність, доброчинність, а шлюб вони сприймали лише як засіб продовження роду [8, с. 64]. На думку найвідомішого представника цієї школи Діогена Синопського, основою шлюбу має бути взаємна згода, любов і симпатії подружжя, а не договір. По суті, він виступав за емансипацію жінок, за її рівність у правах з чоловіками.
Для стоїків, які представили ще один напрямок філософської думки античності, “любов – це прагнення зближення, викликане видимістю прекрасного, і спрямована вона не на злиття, а на дружбу: саме часткою дружби є любов” [9, с. 283]. Цінуючи її як високу морально-естетичну категорію, як своєрідну ідею вищого порядку, стоїки визнавали любов важливим почуттям, що має вплив на поведінку людей, тим фактором, що часто керує людськими вчинками, а тому радили стати володарями любові, а не її рабами. У баченні стоїка життя розгортається як постійний мінливий перебіг подій, який намагається затягнути людину у свій вир, та стійкість, розсудливість, впевненість допомагають їй зберегти свою моральну сутність.
По-іншому трактує любов Епікур. Він переносить її у сферу людських стосунків і оцінює лише як засіб отримання насолоди, що є кінцевою ціллю існування людини [10, с. 194]. Насолода і бажання є для Епікура критеріями земного блага, та щоб розумно слідувати задоволенням, він розробляє певну систему. За переконанням мислителя, бажання бувають:
Правило Епікура: задовольняти перші, у міру користуватися другими, не підкорятися третім [10, с. 191-192].
До певної міри узагальнюються погляди на проблему любові у творчості Плутарха. Він визнає важливість цього почуття, природність прагнення людей один до одного та, по суті, закладає основи сімейно-шлюбної моралі. Для Плутарха поєднання чоловіка та жінки в шлюбі є певною універсальною формою людського співіснування: “…як вогонь без води непоживний і сухий, а волога без вогню нерухома і безплідна, так і чоловіче та жіноче начала один без одного безплідні” [11, с. 180].
Таким чином, можна стверджувати, що у давньогрецькій літературі представлені два різновиди любові: любов-дружба та любов-пристрасть. Ці поняття збірні, а тому кожне з них поєднує в собі широку гаму значень та відтінків. Давньогрецькі автори, в залежності від того, який аспект любовного почуття їх цікавить, надають перевагу одному з цих різновидів.
Крім розбіжності в різних авторських трактовках поняття “любов”, існують певні аспекти, які притаманні всім поглядам. Для кожного з них любов – природна якість людини, визначена початковою її сутністю. Люди народжуються з почуттям прагнення один до одного, з бажанням знайти у ближнього підтримку. Це почуття є організуючим фактором людського співіснування. На ранньому етапі людського життя воно об’єднує на рівні сім’ї, пізніше – на рівні дружніх стосунків та любовних переживань закоханих і, врешті-решт, – на рівні соціальної спільноти.
Аналіз джерел дає змогу стверджувати, що любов, як і інші етичні поняття та норми, пройшла певні етапи свого становлення не лише у зв’язку зі зміною епох, але й протягом самої доби античності та її періодів. У ліриці давньогрецьких поетів вона не виступає абстрактним почуттям, а пов’язана з певною особою, до якої виникає інтимна прихильність. Любов – не образ споглядання, а конкретна дія стосовно конкретної людини. У класичний період любовне почуття абстрагується, його починають цінувати як окрему морально-естетичну категорію, що цінна сама по собі, незалежно від об’єкта, стосовно якого вона виникла. З часом підкреслюється значення любові у сфері соціальних зв’язків, її роль, як основи сімейно-шлюбної моралі.