Автор статті розглядає питання національно-відроджувального процесу, звертаючись при цьому до історичного досвіду. У процесі аналізу поглядів вітчизняних мислителів кінця XIX - першої чверті ХХ ст., автор дійшов висновку: їх заслуга в тому, що внаслідок тривалих активних пошуків, співзвучних епосі й доленосних для їхнього народу, вони поставили в центр історії суб'єкт колективний - націю як органічну єдність народу та інтелігенції (еліти), а також визначили основні умови (об'єктивні та суб'єктивні) її витворення й існування. Більшість із них наголошувала на багатофакторній причинній основі будь-якого історичного процесу, в тому числі націогенезу.
На долю сучасного покоління українського народу випала велика місія; на закладених підмурках української державності збудувати монолітне й затишне помешкання - державу Україна. Уже понад десятиліття, як ми здійснили свій вибір на користь незалежності й рухаємося обраним шляхом. Часу пройшло достатньо, щоб визначитися й у напрямках (соціальному, економічному, політичному тощо) і темпах, що зумовлять ефективність нашого руху до важливої мети - відбутися як нація-суб'єкт, що витворила себе й бере повноцінну участь у творенні світу. Зрозуміло, що вона здійсненна лише за умови досягнення високого рівня самосвідомості. У недостатності цього рівня й полягають причини складнощів нашого народу, який залишається у своїй масі млявим і бездіяльним щодо власного самовизначення чи то через брак досвіду самостійного життя, чи, може, через послаблення енергії національного відродження внаслідок її розпорошення та перенесення зусиль більшості на вирішення проблем власної матеріально-побутової сфери. Залишається незаперечним: національно-відроджувальний процес в Україні уповільнив свою ходу. Ось тут і виникає необхідність підняття проблем визначення суб'єкта, який виступає джерелом активності та руху, й тих рушійних сил, що визначають національне відродження, через які суб'єкт реалізує його.
У пошуках цих суб'єктів і рушійних сил неабияк може прислужитися вивчення історичного досвіду розв'язання подібних питань. Насамперед йдеться про погляди вітчизняних мислителів кінця ХІХ - першої чверті ХХ ст., які намагалися їх визначити, одночасно власними зусиллями закладаючи підмурки української національної ідеї. Їхні пошуки є тим великим досвідом, якого потребуємо.
ХІХ ст. і перші десятиліття ХХ ст. - це епоха кардинальних змін і великих потрясінь в ідейній і політичній історії людства. Досить цілісна та структурована до цього часу, вона розлилася бурхливими національними потоками й почала вигравати різними ідейними барвами. Раціонально-позитивістські, матеріалістичні тенденції, психологічні та соціологічні течії, романтизм, ірраціоналізм та інші напрями філософського світорозуміння "осіли" й на українському грунті. Спостерігається своєрідне розшарування суб'єкта історичного діяння. Саме в цей час "особа, клас, народ (нація) і людство заявили однаково рівні права на співавторство в "драмі світового духа" (Гегель), і суспільна думка ХІХ століття оберталася, властиво, довколо того, як би впорядкувати, "ієрархізувати" цю "команду"" [1, с. 24].
Історичні обставини тієї епохи - початок творення національної еліти, яка прагнула поширити свій вплив на власний соціокультурний ареал і виконувала інтегративну функцію в суспільстві, сприяючи бурхливим процесам націогенезу "бездержавних" народів, пробудження національного життя й національних рухів, глобалізація історії внаслідок індустріальної революції - зумовили визнання провідними dramatis personae історії насамперед колективних суб'єктів.
У середині ХІХ ст. завдяки "виявленню" кириломефодіївцями духовної осібності українського народу українство отримало власну національну ідею. Відповідно до європейської традиції, вона була одягнена в романтичні шати, а значить закономірно, підсилена певною "ворожістю до материнського лона цивілізації" [2, с. 58], яке для української інтелігенції уособлювали польські й російські культурні світи. Одночасно спостерігається зростання в еліти теплого національного почуття до всього народного, "народної душі" як найвищої цінності та прагнення, злитися з масою в органічне ціле.
Все це спрямувало зусилля значної частини української інтелігенції на позиції народництва та культурництва, які надовго визначили зміст її діяльності й ідейних пошуків. Проте надмірно ревне дотримання цих принципів і сприйняття всього, що відходить від них, як неукраїнського, часто ускладнювало політичний поступ українства вперед.
Наступний крок було здійснено "громадівцями", які на рівні філософської рефлексії виокремили Україну як суб'єкта історичного процесу з суверенними культурними запитами. Проте тільки культурними, оскільки вирішення питання повної самостійності нації не вважалося першочерговим і поступалося місцем необхідності пошуків "всесвітньої правди, котра б була спільною всім національностям" [3, с. 469]. Під нею розумівся поступ людства через політичний, соціальний, культурний розвиток людини та громади, спрямований на побудову громадянського суспільства, в якому запанують загальнолюдські цінності. З огляду на це, національність, що трактувалася як асоціація індивідів, об'єднаних спільними ознаками (до найважливіших належали, зокрема, мова та територія), сприймалася лише як "необхідний "атом" серед інших "атомів"-націй, котрі разом складають людство. В інтересах цього загального однаково неприпустимі як послаблення "народності", шкода її культурному, духовному розвитку, так і національний егоїзм, розпалювання національної ворожнечі. Таке "гармонійне" поєднання націоналізму з інтернаціоналізмом, яке зустрічаємо в М. Драгоманова, О. Потебні, С. Подолинського, могло забезпечити українському народ (чи, швидше, окремим його територіальним громадам і общинам) тільки рівноправне місце на правах автономії у вільній федерації народів, оскільки "українцям найліпше виступати з думками не стільки національними, скільки автономними й федеральними, до котрих пристане завше багато людей і з других країв і пород" [4, с . 321]. Національна єдність не вважалася мислителями настільки важливою, як єдність демократична, загальнолюдська, а тому й розв'язання національного питання для України відкладалось до перспективи побудови вільної європейської конфедерації держав. Отже, запал світовий, на думку "громадівців", мав вирішити справу, яка завжди залежала насамперед від запалу національного.
Однак цей етап, уособлений у постаті М. Драгоманова, був якісно новим, адже на ньому, на думку Г. Грабовича, завершується процес національного самоусвідомлення як такого, відбувається оформлення характерних для нього параметрів: секуляризація, соборність і цілісний євроцентризм. Выдбувається остаточний перехід від романтичних мотивів на позиції раціонального, ерудованого самоусвідомлення, в якому є місце і універсальному, і національному [5, с. 90-94].
Це було важливо для подальшого творення національної ідеї й остаточного визнання нації творцем історії, що було здійснено поколінням "Молодої України" та мислителями початку ХХ століття. Услід за культурницьким і вже триваючим ідеологічним етапами становлення національної ідеї, незабаром здійснено перехід до усвідомлення нації як політичної, як самостійного суб'єкта історичного процесу. Це відбувалося, незважаючи на умови бездержавного існування, хоча, на думку Г. Касьянова, саме "конфліктний фактор" (політика переслідування української мови та культури в Російській імперії в другій половині ХІХ століття, конкуренція з польським націоналізмом у Галичині) і міг "сприяти поглибленню і загостренню (політизації) національного сентименту діячів епохи "національного відродження", його еволюції в національну свідомість, і далі - у спроби інституційного оформлення відповідної протидії" [6, с. 325].
Національна ідея, що просто на очах стала однією з найвеличніших європейських тенденцій, перетворилась на "принцип філософії історії", все більше опановувала і захоплювала українську інтелігенцію. Народність розглядалася українськими мислителями як "жива колективна одиниця" (Т. Зінківський), "жива національна індивідуальність" (М. Грушевський), що об'єднує в національну цілість населення на основі спільних історичних психофізичних і культурних прикмет, які відрізняють її від інших. Саме завдяки творчому діалогу і спільним зусиллям таких суб'єктів здійснюється історичний поступ людства, в якому беруть участь всі народи, що зберігають свою індивідуальність. Втрата ж її неодмінно веде й до втрати здатності виступати таким суб'єктом, оскільки, за словами Т. Зінківського, "знищити творчу силу в народу однаково, що вбити силу особистої ініціативи в одиниці" [7, с. 36]. Це означало, що націоналізм, як "почуття природне", є гарантом практичного втілення в життя "космополітичних гуманітарних бажань та ідей".
Однак вільний національний розвиток можливий лише за умови політичної свободи. Постановка цього питання "Молодою Україною" чітко вирізнила її позицію від попередніх поколінь. І хоч ця свобода реалізовувалась у рамках демократичного федералізму, вже поява цієї ідеї була знаменною. Залишилося зовсім небагато часу до проголошення в програмному документі українських націонал-демократів (1899) наступні тези: "Остаточною метою наших народних змагань є дійти до того, щоб цілий українсько-руський народ здобув собі культурну, економічну і політичну самостійність та з'єднався з часом в одноцільний національний організм" [8]. Висловлена позиція цілком відповідала закону суверенізації, викладеному незабаром М. Грушевським ("Освобождение России и украинский вопрос", 1907): "Цілковита самостійність і незалежність, суть послідовне, логічне завершення запитів національного розвитку й самовизначення будь-якої народності, що займає певну територію і має достатні нахили та енергії розвитку" [9, с. 108].
Однак І. Франко небезпідставно наголошував: щоб досягти "ідеалу повного, нічим не в'язаного і не обмежуваного (крім добровільних концесій, яких вимагає дружнє життя з сусідами) життя і розвою нації", необхідно його "серцем почувати", "розумом уяснювати собі", прагнути та наближати, бо "інакше він не буде існувати і ніякий містичний фаталізм не сотворить його там, а розвій матеріальних відносин перший потопче і роздавить нас, як сліпа машина" [10, с. 285]. Досягнення цього ідеалу нашим народом, на його думку, залишиться неможливим, якщо його представники не навчаться "чути себе українцями", єдиною, органічною нацією, "без офіціальних кордонів" [11, с. 405].
Визнаючи народ, народні маси "єдиним героєм історії" (М. Грушевський), - адже видатні історичні особистості, цілком у позитивістському дусі, визначалися лише "продуктом епохи і середовища" (М. Грушевський), "тільки знаряддями", "щаблями, по яких розвиток ішов і йде щораз вище й вище" (І. Франко) [12, с. 25]), - майже всі українські мислителі неодмінно підкреслювали, йдеться головним чином про його виробничі верстви, насамперед селянство. Його інтереси й є, власне, суспільними інтересами. Заслугою саме цієї "демократичної" верстви, на їх думку, є вироблення основ власної української культури та збереження її самобутності, від неї й надалі залежатиме "українське відродження і взагалі будуччина України" [13, с. LXVI].
Але ж не кожен народ є нацією. До нації потрібно дорости, її потрібно витворити, зорганізувати. Хто ж тоді повинен підштовхнути цю "етнічну расу" (І. Франко) до її якісного переродження?
За одноголосним визнанням, ця місія покладається на інтелігенцію, хоча її роль в українській історії сприймалася неоднозначно. За існуючим переконанням багатьох українських мислителів, головною причиною бід України була "зрада інтелігенцією" інтересів свого народу. Прагнення панувати над ним, переслідування власних цілей підштовхували її завжди до чужого, панського табору. Прямуючи в "чужі води, лишаючи Україну без усякого духовного напою", українська інтелігенція втрачала "в своїм народі корінь", перетворювалась на "безплідну", "химерну та шкідливу" (Т. Зінківський) [7, с. 37].
Але характерною рисою даного періоду було зростання усвідомлення того, що без власної інтелігенції перехід до повноцінної вільної нації неможливий. Ця позиція зеволюціонувала (вслід за зростанням національної свідомості української інтелігенції протягом ХІХ - початку ХХ ст. і її виходом на провідні позиції національного руху) від повної відмови визнавати "білоробів" суб'єктами суспільного розвитку, обмеження їх ролі тільки просвітницькою роботою в середовищі "чорноробів, передусім селянства" (М. Драгоманов) до принципово нової тези, згідно з якою інтелігенція завжди "має найбільшу вагу в історії народу, вона перед веде" (Т. Зінківський) [7, с. 36], а значить, відповідає за його долю. Тому повернення українській нацїї її "мозку" (Леся Українка, М. Грушевський), практична робота інтелектуальної еліти в справах "абстрактної вдачі" на власному національному грунті, яка б спрямовувалась на розв'язання, в першу чергу, національного питання як головної передумови вирішення питань соціальних (а не навпаки, як у "культурників" і "громадівців"), тепер визнаються найголовнішими потребами українства.
Важливість подолання інтернаціональної омани та "духовного відчуження від рідної нації" зумовлена головним завданням, поставленим перед українською інтелігенцією: "витворити з величезної етнічної маси українського народу українську націю, суцільний культурний організм, здібний до самостійного культурного й політичного життя, відпорний на асиміляційну роботу інших націй, відки б вона не йшла, та при тім податний на присвоювання собі в якнайширшій мірі і в якнайшвидшім темпі загальнолюдських культурних здобутків, без яких сьогодні жодна нація і жодна хоч і як сильна держава не може остоятися" [11, с. 404].
Прагнення донести національний ідеал до свідомості народу неодмінно, обертається стражданням для "будителя"-інтелігента, ідеї якого початку не сприймає. У присвяті себе служінню народу і полягає моральний вибір його провідника, адже тільки зі смертю (жертвою) "будителя", яка, за спостереженням О. Забужко, виконує функцію пасіонарного поштовху, місія героя-інтелігента завершується - з "маси" викристалізовується "народ-творець" [1, с. 114].
Нелегкий тягар справи творення нації відчувала на собі сама українська інтелігенція на межі століть (не випадково Г. Касьянов пропонує застосовувати щодо "національного відродження" швидше альтернативний термін - націотворення, вважаючи, що суб'єктивний чинник мав вирішальне значення для "започаткування" цього процесу [6, с. 295]). "Головна причина нещастя нашої нації, - писав у 1905 році М. Міхновський, - брак націоналізму (в розумінні "національної свідомості" - авт.) серед широкого загалу її... У нас на Україні націоналізм дуже принизився: наша нація, виключаючи небагатьох, переважно із інтелігенції, - не націоналістична..." [6, с. 304].
Душевні муки українських свідомих інтелігентів, які бачили інертність широких верств свого народу в неспокійну визначальну добу змін, яка, навпаки, вимагала активізації національного життя, посилювалися з появою в них відчуття єдності власної самості з омріяною нацією, яку вже носили в собі й від імені якої закликали кожну свідому особистість, ("людську одиницю") виховуватись і працювати на національному грунті, докладаючи зусиль до національного розвою.
Так поступово з'являється в українській суспільній думці визнання нового колективного суб'єкта історії - нації, що складається з двох рівновартісних складників: народу та інтелігенції.
Дещо інші рольові акценти в їх співвідношенні було розставлено після поразки української революції 1917-1921 рр. та внаслідок зростання загальносвітових тенденцій радикалізації націоналістичних рухів після Першої світової війни.
На зміну українському націоналізму початку ХХ століття, головними ідейними характеристиками якого були патріотизм, самостійність, успішне поєднання в собі національних і загальнолюдських цінностей; який був представлений у такому вигляді в усіх ідеологічних течіях цього періоду, прийшов націоналізм радикальний, що національний ідеал ставив понад усе. Найяскравішим виразником останнього виступає Д. Донцов.
Суб'єктом історії, на думку цього ідеолога, може стати тільки нація, що є біологічним утворенням з єдністю крові й духу, яка силою в боротьбі доводить своє право на існування та панування над слабшими. У цьому світі може відбутися лише нація, суть якої визначають ірраціональні чинники. Вона прагне "до життя, до влади, до експансії", готова до постійної боротьби, жертовности заради ідеї ("романтизм"), охоплена ідейним фанатизмом і відкидає "буденну", "провінційну" мораль ("аморальність"), здатна на "творче насильство" та має у своїм розпорядженні власну "активну, відважну, спрагнену влади меншість". Власне остання й виступає "правдивою носителькою великих ідей, найважнішого чинника історії" [14, с. 290], рухає пасивну народну масу вперед. І чим швидше відродиться "дух української давнини", тим швидше український народ "дроворубів і гречкосіїв" перетвориться на повноцінну націю.
Цілком у загальносвітовому дусі того часу українські представники основних ідейних напрямів кінця ХІХ - початку ХХ ст. відчували симпатію до соціалістичних ідей. І тут нема нічого дивного, якщо врахувати, що соціалізм сприймався ними як одна з вищих загальнолюдських цінностей, виплеканих мрією багатьох поколінь про щасливе життя, до якого й спрямовується, на думку більшості українських мислителів, історичний процес.
Ще один, цього разу консервативний погляд української суспільної думки першої чверті ХХ століття на проблему суб'єкта історії, в тому числі й процесів національного відродження, представлений ідейними розробками В. Липинського. На його думку, нація є "органічним колективом", побудованим на "почутті національного патріотизму", що об'єднує всіх мешканців однієї "землі". Українство, найповніше представлене "класом хліборобським" (йому належить і майбутнє), "по природі своїй є рухом верхів... воно є рухом аристократичним: хотінням провідної верстви, а не народних мас" [15, с. 77]. Така аристократія, що володіє здатністю "постійного відновлення", є основою державного існування, а тому для кожної нації важливо її "витворити".
Основною причиною всіх історичних процесів, на думку В. Липинського, є найвище напруження сил, енергії, волі - "волюнтаризм", який передбачає активну, творчу роль людського індивіда в історії, і тільки воля Божа може встановити її межу. Доповнення його іншими активним чинниками - духовними, моральними силами ("громадською мораллю") й матеріальними відносинами, побудовою національної держави - і творить сприятливий грунт для націотворення. Останнє, в свою чергу, є важливим процесом для всесвітньої історії, в якій вища мета й правда людства реалізується завдяки виконанню кожним народом своєї ролі, визначеної Провидінням.
Таким чином, уже на початку двадцятих років ХХ століття в ідейних розробках окремих мислителів місток керманичів націотворення віддається свідомій еліті, активній меншості, яка після шквалу випробувань і невдач, що випали на долю українського народу, мала зібрати його в єдину силу, відродити в ньому віру у власну значущість та навернути в загальний потік, яким рухається історія людства. А тому не так важливо для цих ідеологів, що національна ідея знову починає міфологізуватися (вона завжди є такою в більшій чи меншій мірі), головне, що вона спрямовує їх націю на шлях самопізнання, самоусвідомлення, самовдосконалення, самореалізації, а значить до перетворення її на справжнього творця власної долі й повноцінного співавтора історії світової.
Заслуга українських мислителів кінця ХІХ - першої чверті ХХ століть полягає в тому, що внаслідок тривалих активних пошуків, співзвучних епосі й доленосних для їхнього народу, вони поставили в центр історії суб'єкт колективний - націю як органічну єдність народу та інтелігенції (еліти), а також визначили основні умови (об'єктивні і суб'єктивні) її витворення та існування. Більшість із них наголошувала на багатофакторній причинній основі будь-якого історичного процесу, в тому числі націогенезу.
У сучасному звучанні висловлених близько століття тому ідей можна переконатися й тепер. Сьогодні в середовищі філософів нечасто звучить заперечення поліфакторної зумовленості історичних процесів, і все гучніше - переконаність у складності, а, можливо, і недоцільності віднесення тих чи інших здобутків нації до заслуг її окремих складових частин, адже вони тісно переплетені й тільки в сукупності, спільному прагненні можуть залишити помітний слід в історії, спрямованій на підвищення особистісної, національної, загальнолюдської досконалості. Наближення до будь-якої з них поза адекватним розвитком інших уже давно стало неможливим.