Автор аналiзує проблему iдеалу людини як у фiлософiї, так i в педагогiцi, стверджує, що розв'язання цiєї проблеми має наступну мету: визначити кiнцевий результат розвитку людини, тобто обiрунтувати виховний iдеал. Спираючись на роботи В. Соловйова, П. Юркевича, Г. Сковороди, вiн доходить висновку, що для сучасної людини важливим є прагнення втiлити в собi християнський iдеал, в основу якого покладенi вiчнi людськi цiнностi.
Нинi ми з болем змушенi констатувати, що духовнiсть, моральнiсть та культура нашого суспiльства у XX столiттi пережили двi страшнi катастрофи, руйнiвна сила яких сприяла змiнi суспiльних цiнностей та iдеалiв. Початок першої катастрофи - 1917 р., пiсля якого стало можливим принципове заперечення релiгiйних, духовних та нацiональних цiнностей.
Друга катастрофа припала на наш час. Причиною кризи, що набула особливої гостроти в 90-х роках, стали не стiльки полiтичнi подiї (падiння комунiстичної iдеологiї, розпад СРСР тощо), соцiально-економiчнi змiни, скiльки подальше iгнорування суспiльством духовного начала як основи свого буття. Щоб почалося вiдродження нашого суспiльства, необхiдно, насамперед, повернутися до духовних основ суспiльного життя. Саме духовна життєдiяльнiсть, виробництво та споживання духовних цiнностей вiдрiзняють людину вiд усiх iнших живих iстот. У духовнiй дiяльностi формуються найвищi iнтереси, потреби, мотиви, ставляться перспективнi цiлi, визначаються шляхи їх досягнення, тобто здiйснюється все те, що характеризує дiяльнiсть людини як свiдому, цiлеспрямовану, духовно цiнну. Розв'язання цiєї суперпроблеми потребує активних спiльних дiй українських науковцiв, освiтян, викладачiв i духовенства.
Зараз не припиняються дискусiї про мiсце й роль релiгiї в навчаннi та вихованнi пiдростаючого поколiння. Ми вважаємо, що в роботi з майбутнiми вчителями та з уже досвiдченими педагогами слiд звертати увагу на велике значення релiгiйної освiченостi. По-перше, її загальнолюдський гуманний змiст вiдповiдає потребам розбудови демократичної держави, по-друге, християнство - складова частина свiтової та вiтчизняної культури. У зв'язку з цим нинi стала можливою пiдготовка сучасного українського вчителя на вiчних духовних основах християнства. Лише в умовах розбудови української держави реальним стало вивчення у вищих навчальних закладах курсiв народознавства, iсторiї України, релiгiєзнавства, християнської етики, iсторiї української педагогiки та етнопедагогiки.
Особливу цiннiсть являє собою iдеальний образ людини-християнина, який повинен стати взiрцем для педагога. iдеал людини - це сукупнiсть норм поведiнки особистостi, якi визначають найцiннiшi та найкращi людськi якостi. iдеал - це також уявлення людини про те, якою б вона бажала бути. Це кращi тенденцiї, якi, втiлившись у певний образ, перетворюються на стимул розвитку самовдосконалення. Стрижнем, основою iдеалу є моральний iдеал. Це уявлення про морально довершену особистiсть, яка втiлює в собi такi моральнi якостi, що можуть бути найвищим моральним взiрцем. Моральний iдеал вiдображає соцiально-економiчний, культурний розвиток нацiї та вiдповiдає критерiю моральностi суспiльного iдеалу.
Прагнення до iдеалу та життя за iдеальним взiрцем - це форма життєдiяльностi, специфiчна саме для людського способу iснування. Вона спонукає особистiсть вiдтворювати в поведiнцi тi прiоритетнi цiнностi, що закладенi в iдеальному образi. iдеал є тим внутрiшнiм "двигуном", що породжує цiлеспрямованiсть, життєву енергiю, яка живить розум, серце й душу педагога, спрямовує його до духовного, iнтелектуального та професiйного зростання.
Iдеальний образ людини-християнина завжди знаходився в центрi уваги вiтчизняних громадських дiячiв, мислителiв, науковцiв, священнослужителiв рiзних iсторичних перiодiв.
Особливо хотiлося б зупинитися на спадщинi великого вiтчизняного фiлософа та педагога Г. Сковороди, який не лише розробляв дану проблему, а й реально втiлив у собi iдеал людини, iдеал учителя. Народившись у простiй селянськiй сiм'ї, Г. Сковорода виховувався серед селян на засадах народних чеснот i норм християнської моралi та етики, якi завжди зверталися до внутрiшнього свiту людини, вчили жити за законами правди, любовi, добра. Тому в центрi його фiлософських поглядiв постали морально-етичнi iдеї, якi формують образ iдеальної людини.
Залишаючись на позицiях пантеїзму, Г. Сковорода ототожнював людину з Богом. Подiбно до макрокосму (безмежний свiт) та символiчного свiту (Бiблiя), мiкрокосм (людина) має внутрiшню, духовну, та зовнiшню, матерiальну, природу. Зовнiшнє в людинi - це тiльки її виявлення, а ось внутрiшнє, духовне, є дiйсним Богом. Тому iстинним у людинi є Бог. Свiдомiсть, дух, свiтло внутрiшнiх переконань виступають Богом у людинi.
Iдеал людини, за Г. Сковородою, - це, насамперед, людина глибоко релiгiйна, яка вiдчуває серцем руку Бога в кожному моментi свого життя. iдею Бога Г. Сковорода подав з позицiй народної фiлософiї та педагогiки як символ єдностi українського народу, української нацiї, України, вселюдської взаємопошани, як вершину життєвої досконалостi. А Бiблiю вiн розглядав як наймудрiшу та найпотрiбнiшу книгу з усiх книг про Бога, Свiт i Людину. Молитва, за Г. Сковородою, не є молитвою у формальному розумiннi цього слова. Це богомислення, тобто морально-етичнi думки про Бога, вiчнiсть i потребу самовдосконалення, щира подяка Всевишньому за те, що "потрiбне зробив неважким, а важке непотрiбним" [6, с. 50]. I вiра не бездiяльна, дiйсний християнин прагне жити за словом Божим i вiдповiдно до природних законiв, що встановленi Всевишнiм. Вiн зневажає суєтне, мирське життя з його лицемiрством, багатствами, званнями та чинами, а на перше мiсце ставить духовнiсть.
Осереддям душевного життя людини, всього доброго та свiтлого в нiй є серце. Саме через нього проявляється справжня людина, здiйснюється її обожнення. Г. Сковорода вважав, що призначення людини полягає в пiзнаннi Бога, служiннi йому та любовi до нього. Отже, якщо Бог тотожний людинi, то людина тотожна Боговi, пiзнання Бога є пiзнанням самого себе, а служiння Боговi означає служiння самому собi. Органом самопiзнання й тiєю великою силою, що проводить людину шляхом самовдосконалення, також виступає серце. Його вiтчизняний мислитель часто ототожнював з Богом i розглядав як духовну субстанцiю, що є основою людського буття та джерелом життєдiяльностi людини. Г. Сковорода вживав поняття "досконале серце", що притаманне iдеальнiй людинi, яка реально наблизилася до Бога шляхом заглиблення в себе, результатом чого стало її перетворення, обожнення.
Видатний вiтчизняний мислитель так оспiвує серце: "О серце! Безодня усiх вод i небес ширша! Яке ти глибоке! Усе обiймаєш i утримуєш, а тебе нiщо не вмiщує. Серце - чисте зерно, що проросло небеса i землю, дзеркало, яке умiщує в собi i живо змальовує усе створiння вiчними красами, твердь, що утвердила мудрiстю своєю дивнi небеса, рука, що тримає в собi коло земне i порох нашої плотi" [7, с. 69].
Життя iстинної людини - це процес безперервного духовного розвитку, з'ясування умов, за яких можливим є досягнення справедливостi, добра, правди й щастя. Шлях до щастя пролягає через моральне вдосконалення, засобом якого постає самопiзнання. Пiзнаючи самого себе, свою природу, здiбностi, людина виробляє вiдповiдний спосiб життя. Його основу Г. Сковорода вбачав у "сроднiй працi". Тiльки "сродна праця", тобто праця за схильнiстю, за покликанням, може бути успiшною. i справдi, професiя, яка не вiдповiдає можливостям i здiбностям людини, не приносить їй нi насолоди, нi морального задоволення, а суспiльству завдає непоправної шкоди: "Самая добрая душа тъм беспокойнъе и нещасливъе живет, чем важнъйшую должность несет, если к ней не рожденна... Откуду же уродится труд, если нет охоты и усердiя?" [2, с. 323]. З глибоким переконанням мислитель стверджував, що там, де порушується "сроднiсть", немає прогресу й неминуче настає смерть для живої справи й особистостi людини. Однак вiдповiднiсть життя людини моральному iдеалу, що окреслив Г. Сковорода, визначається не тiльки властивостями, що є "сродними" для людини, але й тим, наскiльки вона виявиться спроможною їх усвiдомити, зрозумiти та будувати своє життя вiдповiдно до цих властивостей.
Отже, за Г. Сковородою, iдеальна людина - це високодуховна, мудра, добра, спокiйна, психiчно врiвноважена, звiльнена вiд тиску навколишнього свiту людина, яка бажає добра не тiльки собi, а й ближнiм.
Фiлософська концепцiя Г. Сковороди значно вплинула на формування поглядiв видатного вiтчизняного мислителя другої половини XIX ст. П. Юркевича. Розглядаючи проблему спiввiдношення фiлософiї та релiгiї, П. Юркевич наголошував, що саме у фiлософiї знання зустрiчається з вiрою, через яку пролягає шлях до iстини. У працi "Идея", що була надрукована в "Журнале Министерства народного просвещения" (1859 р.), мислитель стверджував, що iдеї, iдеали, iдеальнi зв'язки й iдеальний порядок входять у систему свiту як умова його життя та розвитку. Не визнавати iснування iдеального, духовного тiльки тому, що його неможливо побачити, - означає iгнорувати внутрiшнiй особистий досвiд, який свiдчить про реальнiсть iснування духовного начала в людинi. Вiдповiдно до цього, П. Юркевич закликав до перевiрки духовних проявiв людини через внутрiшнє самопiзнання, самоспоглядання, наголошуючи на поєднаннi душi з мораллю [8, с. 9].
Виходячи з принципiв практичної фiлософiї, вiтчизняний мислитель додавав до них особливий духовний змiст i формував власну етичну концепцiю - "фiлософiю серця". Головним центром усього духовного життя iдеальної людини П. Юркевич вважав серце як глибинну основу людського єства та морально-духовне джерело дiяльностi душi. Серце є тим осередком, у якому зароджується здатнiсть людини дiяти, саме в ньому виникають рiзноманiтнi намiри та бажання. Хоча розум є вершиною, вiн не виступає корiнням духовного життя iдеальної людини. Сутнiсть людської душi не може бути зведена лише до мислення. Вона багатша, величнiша, рiзноманiтнiша. Згiдно з поглядами П. Юркевича, знання народжуються в результатi дiяльностi душi та пов'язанi з духовно-моральними прагненнями. i тiльки проникаючи в саме серце, вони дiйсно можуть бути засвоєнi.
Отже, на сторiнках "Трудов Киевской духовной академии" в роботi "Сердце и его значение в духовной жизни человека, по учению Слова Божия" (1860 р.) вiтчизняний фiлософ обстоював iдею визначення тiлесного органу - серця - як осередку духовного життя, що визначає сутнiсть людської особистостi:
Виходячи з принципiв християнської моралi, П. Юркевич вбачав iдеал людини в особистостi, яка живе у злагодi з собою та ближнiм. Досягається це завдяки самоспостереженню, самовладанню, приборканню власних пристрастей. Як i Г. Сковорода, П. Юркевич виступав проти класової боротьби, зазначаючи, що доки людина буде щира, з добрим серцем та буде дбати про свої iнтереси в межах справедливостi, доти цi iнтереси поважатимуться й усiм суспiльством.
Однак кардинальний поворот вiтчизняної фiлософiї до моральних цiнностей християнства був здiйснений учнем П. Юркевича, видатним мислителем того часу В. Соловйовим. Вiн заклав пiдвалини складного синтезу фiлософiї та релiгiї, висвiтлив духовно-моральну цiннiсть i багатство християнства, утвердив вищий орiєнтир, абсолютний iдеал - образ Боголюдини.
Вiдомо, що в християнствi, як у монотеїстичнiй релiгiї, функцiю носiя духовно-моральної досконалостi, iдеалу виконував образ iсуса Христа. Тiльки вiн був абсолютним iдеалом, тому що людина залишалася недосконалою, смертною iстотою. В. Соловйов у статтi "Из философии истории" вiдзначав: "Християнство поставило перед людством його абсолютний iдеал, дало йому кiнцеве завдання для власної роботи. Сенс християнства - за iдеальним взiрцем перебудувати життя людини, досягаючи важливого ступеня морального життя - святостi - повноти й завершеностi, правди й любовi" [3, с. 351].
Видатний фiлософ вважав, що людина - це певне поєднання божества з матерiальною природою, що передбачає наявнiсть у людинi трьох складових елементiв: божественного, матерiального та людського, який їх об'єднує. Усвiдомлення свого природного й духовного начал, удосконалення їх з метою наближення до божественного iдеалу є моральним обов'язком людини. Припускаючи певну приреченiсть людини, В. Соловйов велику увагу також придiляв активностi самої особистостi: "...Влада долi над людиною при всiй своїй несхитнiй зовнi силi обумовлена, однак, внутрiшньою дiяльною й особистою спiвучастю самої людини, тому що ми володiємо внутрiшнiми стримуючими чинниками: розумом i волею, це сила, що визначає наше iснування, яку ми називаємо долею, хоча вона й незалежна вiд нас за сутнiстю, однак може дiяти в нашому життi тiльки через нас, тiльки за умови того чи iншого вiдношення до неї з боку нашої свiдомостi й волi" [5, с. 34]. Отже, таке розумiння особистостi, єднiсть духовного життя людини наближає фiлософiю В. Соловйова до поглядiв на цю проблему представникiв педагогiчної антропологiї.
В. Соловйов наголошував, що кожний знаходить свiй шлях до морального абсолюту, проходячи при цьому рiзнi етапи. Усвiдомлення цього факту пов'язане з поняттями духовностi, "духовного життя", що сприймалися видатним мислителем як особистий взаємозв'язок з Богом. В. Соловйов називав три дiї людини, якi наближають її до найвищої духовностi: молитва, милостиня, пiст.
Для В. Соловйова людина - це насамперед iстота моральна. i хоча вiн певною мiрою абсолютизує морально-фiлософськi аспекти iснування та розвитку людини в суспiльствi, однак таке осмислення проблеми просуває гуманiстичну думку далеко вперед. Жодна людина за будь-яких умов i з будь-яких причин не може розглядатися тiльки як засiб досягнення будь-яких цiлей. Вона не може бути тiльки засобом або знаряддям для блага iншої особи чи цiлого класу, тобто для так званого загального блага. Фiлософ пiдкреслював, що "загальне благо" або "загальна користь" мають право не на людину як особистiсть, а лише на її дiяльнiсть. i праця, яка служить на користь суспiльству, забезпечує також i людинi належне iснування.
Особливо слiд пiдкреслити, що iдеальний образ Христа не тiльки концентрував у собi моральнi чесноти, а головне - передбачав упровадження його загальної цiнностi в дiяльнiсть. Досягнення рiвня Боголюдини стане можливим лише тодi, коли буде культивуватися краще в людинi, тобто те, що вiдрiзняє її вiд тварини. Якщо ж переможуть матерiальнi потреби, то в цьому випадку неминуче виродження людства у "звiролюдство". "Життя людини, - писав В. Соловйов, - уже саме по собi i зверху, i знизу є невiльна участь у прогресi всього свiту, гiднiсть цього життя i сенс усiєї свiтобудови вимагають тiльки того, щоб невiльна участь кожного у всьому перетворювалася на вiльну, все бiльше на свiдому та свободну, тобто дiйсно особисту, щоб кожний усе бiльше й бiльше розумiв i виконував цю загальну справу як свою власну...так що особисте вдосконалення кожної людини нiколи не можна вiдокремити вiд загального, особисту моральнiсть вiд суспiльної" [4, с. 232].
Отже, нацiональний iдеал дiйсно став християнським, i вiн повинен був стати iдеалом суспiльної правди та прогресу в свiтi. Якщо iдеал не вимагає здiйснення цього, не накладає жодних суспiльних обов'язкiв, то вiн перетворюється на пустi та нещирi слова. Християнський iдеал виконував важливе практичне завдання, охоплював усi громадськi вiдносини, внутрiшнi та зовнiшнi.
Один з важливих аспектiв образу Боголюдини - це абсолютне служiння людству. iдея абсолютного служiння людству, iдея самопожертви, самозречення належить до найвищих моральних iдей. Життя людини, яка дотримується їх, набуває всiєї повноти, серйозностi й осмисленостi. Ця унiкальна здатнiсть проявляється в так званi "лихi хвилини", коли виникає ситуацiя вибору: "бути для себе" або "бути для iнших людей". i, звичайно, людину, яка робить вибiр на користь самопожертви, ми вважаємо високодуховною, майже iдеальною.
Отже, згiдно з фiлософською концепцiєю В. Соловйова, людина виконує важливi та складнi завдання. Саме через людину здiйснювалося вдосконалення буття, одухотворення мертвої матерiї, що проходила через середовище людського духу. i вiдбувалося це лише одним шляхом - шляхом особистого духовно-морального самовдосконалення. Висунута великим мислителем iдея особистостi як своєрiдної iстоти, моральний iдеал якої полягає не в рiвностi та однорiдностi людей, а в розвитку та самовдосконаленнi духовного багатства кожного iндивiда, дозволила в педагогiцi вирiшити проблему поєднання iндивiдуального та загальнолюдського в особистостi вчителя.
Розв'язання проблеми iдеалу людини як у фiлософiї, так i в педагогiцi має єдину мету: визначити кiнцевий результат розвитку людини, тобто обiрунтувати виховний iдеал, iдеал людини, iдеал учителя. Особливо важливим для сучасного педагога є прагнення якомога повнiше втiлити в собi християнський iдеал людини, в основу якого покладенi вiчнi цiнностi: гуманнiсть, любов до ближнього, оптимiзм, милосердя, спiвчуття, шанобливiсть, самовладання тощо.
На жаль, останнiми роками значно знизився престиж професiї педагога. Проте вирiшення даної проблеми не вичерпується лише вимогами пiдвищення заробiтної плати, полiпшення умов життя вчителiв, збiльшення фiнансування сфери освiти та виховання. Звичайно, це важливi заходи, але передусiм слiд звернутися до власних духовних основ, вiдродити могутнiй український дух. З цього приводу протоiєрей Анатолiй Затовський, голова Православного педагогiчного товариства, висловив слушну думку, що повернення до духовних коренiв у галузi освiти допоможе нашiй молодi, нашому вчительству знайти твердий iрунт пiд ногами, вiдновити духовний стрижень українського народу, повернутися на свiй власний шлях в iсторiї [1, с. 14].