Автор статтi розглядає питання участi науково-педагогiчної iнтелiгенцiї культурно-освiтнiх закладiв у роботi органiзацiй "Просвiти", у мережi державних органiв охорони пам`ятникiв, iсторичних та iсторико-краєзнавчих музеїв, архiвiв радянської України. Показана дiяльнiсть української iнтелiгенцiї в перiод знищення цiнних експонатiв i пам`яток iсторiї та культури українського народу в 1920 - 1930-х рр., а також наведенi приклади ставлення адмiнiстративно-полiтичної системи до артистiв, композиторiв, диригентiв та iнших представникiв української iнтелiгенцiї.
Вiдмова вiд демократизму в полiтицi та перехiд суспiльства вiд економiчних до вольових адмiнiстративних методiв управлiння економiкою в кiнцi 20-х рокiв вели до суттєвих змiн i у сферi культури. Тут усе бiльше мiсця вiдводилося iдеологiї й адмiнiстративним методам вирiшення важливих проблем. Ставав неможливим вiльний розвиток рiзних творчих груп та асоцiацiй, спiлок та об'єднань. Переставали iснувати яскравiсть i рiзноманiтнiсть культурного життя. На рубежi 20 - 30-х рокiв стало широко вживаним офiцiйною пропагандою слово "єдиний": єдиний план, єдина держава, єдина унiфiкована, формально наднацiональна, а фактично великодержавно-шовiнiстична система управлiння нею, єдина система освiти, єдина трудова школа, єдинi навчальнi програми, методи навчання та виховання, пiдручники, єдиний творчий метод, єдинi творчi спiлки тощо[1, с. 269].
Iдеологiзацiя й адмiнiстрування сфери культури знайшли свiй вияв у посиленнi ролi полiтосвiт, прагненнi їх охопити своїм впливом та пiдпорядкувати всi iншi установи науки, культури, освiти, культурно-творчi заклади та установи.
Ставлення до органiзацiй "Просвiти" в першi роки радянської влади було доброзичливим. Однак iз часом тон радянських чиновникiв ставав дедалi грiзнiшим. iнодi святкування роковин Т.Г. Шевченка необхiдно було узгоджувати iз владними структурами. Полiтвиконкомiвськi iнструкцiї забороняли мати в хатах-читальнях книги Г. Хоткевича "Хто ми i чого нам треба", М. Грушевського "Звiдки пiшло українство, та куди воно йде", М. Загiрньої "Про виборче право" та iншi.
Уже в 1920 роцi в усiх українських губернiях проводилися обшуки у примiщеннях "Просвiти". Бiльшовицькi вождi, визначаючи "класову чужiсть" товариств "Просвiти", старалися рiзними способами дискредитувати їх дiяльнiсть в очах народу. ЦК КП(б)У
2 лютого 1922 року провiв у Харковi республiканську нараду агiтпропiв i губернських полiтосвiт, на якiй була прийнята постанова "Органiзацiйнi форми культурної працi на селi". У нiй було чiтко сформульоване загальне ставлення партiї бiльшовикiв до дiючих "Просвiт". Вони вмерли, виродилися й розклалися, але деякий час "просвiтянство" ще житиме як контрреволюцiйне, петлюрiвське, як органiзуюча ворожа сила, що взаємодiє з бандами та закордонними органiзацiями.
Партiйнi та державнi дiячi України своє ставлення до "Просвiт" пов'язували з перспективами формування СРСР - багатонацiональної держави, боялися, що "буржуазний нацiоналiзм" перешкодить цьому процесу.
У липнi 1922 року ЦК КП(б)У дав таку структуру полiтосвiтньої роботи в селi: сiльський будинок - волосний будинок. Окрiм цього, у селi пропонувалося вiдкривати хати-читальнi та "червонi просвiти" [2, с. 9]. Насправдi цей процес здiйснювався звичайними для тих часiв адмiнiстративно-командними методами. iснуючу "Просвiту" волосний виконком вiдмовлявся перереєстровувати, а майно пiсля ретельної перевiрки переходило у власнiсть нового господаря сiльбудинку. Подiбна доля чекала й на iншi благодiйнi та культурно-просвiтницькi об'єднання, якi не вписувалися до загальної схеми побудови соцiалiзму в Українi. Лiквiдацiя iснуючої багато рокiв iнфраструктури культурно-просвiтницької роботи в Українi не принесла новiй владi великої користi. Влiтку 1923 року ЦК КП(б)У перевiрив дiяльнiсть усiх осередкiв полiтосвiти та виявив абсолютну полiтичну безграмотнiсть сiльських комунiстiв у всiх губернiях [3]. А мiж iншим, саме ця категорiя селянства проводила в життя державну культурно-просвiтницьку полiтику: сiльськi комунiсти закривали просвiти й церкви, iз класових позицiй оцiнювали роботу вчителiв сiльських шкiл.
Серед населення республiки утверджувався утилiтарний пiдхiд до культури минулого, негативне ставлення до нацiонально-культурної спадщини. На початку 30-х рокiв мережа державних органiв охорони пам'ятникiв, що була створена ранiше, практично перестала iснувати. Органи охорони пам'ятникiв на мiсцях були або розпущенi, аба працювали чисто формально. Краєзнавчi товариства, залученi до охорони пам'ятникiв, були переорiєнтованi на розв'язання мiсцевих економiчних проблем. Вивчення iсторико-культурної спадщини виключалося з перелiку першочергових звдань. Незабаром були закритi й самi товариства.
В.I. Ленiн дiйшов висновку, що гасла загальнонацiональної культури є помилковими та шкiдливими, якщо їх не пiдпорядкувати завданням класової боротьби пролетарiату. "Ми з кожної нацiональної культури беремо тiльки її демократичнi та соцiалiстичнi елементи... безумовно на противагу буржуазнiй культурi, буржуазному нацiоналiзмовi кожної нацiї", - наголошував вождь свiтового пролетарiату. Ця теза при директивному втiленнi в культурне будiвництво також призводила до значних утрат iсторичних i художнiх цiнностей, якi мали загальнолюдське значення.
Масштабна реорганiзацiя iсторичних та iсторико-краєзнавчих музеїв почалася в 1929 роцi. Напрямок їх дiяльностi визначався все тим же вульгарним соцiалiзмом, антиiсторизмом, спробами пропагувати через експозицiю основи iсторичного матерiалiзму. Бiльшiсть пам'яток iсторико-культурного значення складали культовi споруди: церкви, монастирi, костьоли, синагоги. Якраз проти них у 20-i роки була спрямована дiяльнiсть НКВС. Почалася кампанiя зi знищення унiкальних шедеврiв. Закривалися та знищувалися стародавнi монастирi й собори. Дзвони та iншi металевi речi культових споруд iшли на потреби iндустрiалiзацiї. Органи охорони пам'яток, не маючи можливостей запобiгти знищенню культових будiвель, багато з яких мали iсторико-архiтектурне значення, обмежувалися заходами, спрямованими на часткове збереження майна, iнтер'єрiв, якi залишилися вiд них [4, с. 8].
Для того щоб запобiгти подiбним випадкам i зберегти iсторико-археологiчнi будiвлi, Наркомос республiки, звертаючись до ВУЦВК, зажадав, щоб усi виконкоми чинним порядком iнформували його про запланованi знесення пам'ятникiв, у тому числi культових споруд, i не починали робiт зi знесення пам'яток без вiдповiдного дозволу Українського комiтету охорони пам'яток культури. "Також прохаємо, - пiдкреслювалося у зверненнi, - i секретарiат ВУЦВКу не розглядати подань державних установ i виконкомiв УРСР про руйнацiю старовинних будов чи споруджень без попереднього висновку НКО УРСР". Цей документ ще раз пiдтвердив неавторитетнiсть i безпораднiсть органiв охорони пам'яток перед загрозою знищення культурних надбань українського народу.
Пiд гаслом боротьби з релiгiєю знищувалися споруди цивiльної архiтектури, оскiльки вони перешкоджали новому будiвництву, вуличному руху тощо. Загальнообов'язковий порядок проведення експертиз цiнностi пам'яток вважався зайвим [4, c. 16 ].
Вiдповiдальнiсть за подiбне ставлення до iсторико-архiтектурних споруд несуть не тiльки мiсцевi органи влади. У своїй дiяльностi вони керувалися вказiвками центральних органiв i чiтко виконували директиви зверху. Так, секретарiат ВУЦВК неодноразово обговорював питання про адмiнiстративне закриття монастирiв, костьолiв та iнших культових споруд i переобладнання їх пiд школи, медпункти, клуби, а на мiсцi знесених культових споруд у багатьох мiстах i селах тривалий час лишалися пустирi.
Негативне ставлення до iсторичних пам'яток було настiльки очевидним, що головне управлiння робiтничо-селянської мiлiцiї України видало спецiальне розпорядження "Про охорону пам'яток культури i природи" вiд 10 лютого 1932 року. У документi пiдкреслюється, що працiвники мiлiцiї не вживають жодних заходiв щодо осiб, якi руйнують пам'ятки iсторiї та культури [4, c. 20]. За даними дослiдника В. Акуленка, на територiї України у 30-i роки було зруйновано та переоснащено, бiльше 65 вiдсоткiв пам'яток архiтектури культового призначення [5, c. 166].
В.I. Ленiн ще в роки громадянської вiйни видав таємну постанову про поступову iзоляцiю деяких категорiй населення Росiї [6, c. 251]. Почалося справжнє полювання на людей. Серед жертв таких полювань були люди, закоханi у свiй край, його iсторiю. Незважаючи на суворi роки та страшнi подiї, вони займалися дослiдженням минулого народiв України, збирали старовиннi речi, органiзовували музеї, захищали вiд знищення цiннi експонати й пам'ятки iсторiї та культури. Краєзнавцi, якi поширювали знання про свiй край, iсторiю свого народу, дуже не подобалися владi, i тому вона почала їх потроху iзолювати вiд суспiльства та знищувати.
Наприкiнцi 1933 - на початку 1934 року органи НКВС сфабрикували справу так званого "росiйсько-українського фашистського блоку", до якого входили спiвробiтники музеїв та пам'яткоохоронних установ Харкова, Києва, Одеси, Днiпропетровська, Чернiгова, Житомира, Полтави, Вiнницi, Уманi, Конотопа, Бердичева, Миргорода та iнших мiст республiки. Слiдчi "виявили" 40 осередкiв та близько 100 членiв, якi намагалися об'єднати всi контрреволюцiйнi, нацiоналiстичнi елементи як росiян, так i українцiв, проводили курс на збройне повстання, встановлення у країнi нацiонал-фашистського ладу, активну вербовку людей до повстанських лав [7, c. 161].
Жертвами масових репресiй ставали, як правило, директори музеїв, органiзатори та члени краєзнавчих товариств, всi, чия, демократична за своїм характером, творча праця не вписувалась у канони сталiнської "казарменної" системи. До 1936 року репресивна машина "перемолола" близько третини працiвникiв центральних музеїв. Музеї, якi були пiдпорядкованi Наркомосу втратили кожного четвертого свого працiвника. За десятилiття (1929 - 1939 рр.) науковi колективи бiльшостi музеїв майже повнiстю оновилися [8, c. 85]. Масовi репресiї знищили цiлу плеяду професiйних музейних працiвникiв, а на змiну їм приходили новi кадри, якi не мали вiдповiдних знань i досвiду. Цi негативнi процеси згубно вплинули на стан музейної справи в Українi. Сталiнська адмiнiстративно-iдеологiчна система розправилася з музеєзнавцями, якi вiдстоювали своєрiднiсть української культури, дослiджували нацiональну тематику.
У цей же час лиха доля спiткала й архiвнi установи республiки. На мiсце репресованих працiвникiв прийшли спiвробiтники НКВС, а головним завданням державних архiвiв стала допомога цьому вiдомству.
У 30-тi роки з культурного обiгу були вилученi твори багатьох українських письменникiв i поетiв. Тотальнiй чистцi були пiдданi бiблiотеки. Боротьба з бiблiотечними "шкiдниками" велася дуже суворо. Суди iз цих справ проходили за спецiальним сценарiєм: безпiдставнi звинувачення, навiшування "ярликiв", задана слiдчими поведiнка свiдкiв. Не завжди процес проходив спокiйно. Деякi бiблiотекарi не погоджувалися з таким безглуздям, але їх швидко ставили на мiсце [9, c. 336].
В Одесi у вереснi 1937 року пройшло закрите судове засiдання виїзної комiсiї Верховного Суду СРСР, на якому було прийняте рiшення винести смертний вирок колишньому директору Всеукраїнської книжкової палати, молодшому брату Ю. Коцюбинського - Роману, який органами НКВС звинувачувався в тому, що вiн був "закiнченим нацiоналiстом", "проводив нацiоналiстичну роботу в каталогiзацiї, зберiгав у бiблiотецi нацiоналiстичну, троцькiстську лiтературу". У вироку суду зазначалося, що Р.М. Коцюбинський "був активним учасником контрреволюцiйної, нацiоналiстичної, троцькiстсько-шовiнiстичної органiзацiї на Одещинi, Харкiвщинi та Вiнничинi, яка ставила за мету повалення Радянської влади" [9, c. 327].
Посилення адмiнiстративно-iдеологiчного контролю над українською культурою вiдбувалося в поєднаннi з величезними масштабами масових репресiй. Переслiдували, перш за все, вчених, дiячiв культури. Репресiї в українськiй культурi приводили до їх деiнтелектуалiзацiї та денацiоналiзацiї. Суспiльство поринуло в атмосферу загального страху.
Жертвами масового терору серед письменникiв стали Валентин Катаєв, ув'язнений чекiстами в 1920 роцi за бiлогвардiйськi вiршi, що публiкувалися в одеських газетах, Микола Кулiш, який став символом негативних тенденцiй в українськiй лiтературi, та сотнi iнших письменникiв i поетiв України.
На ХVII з'їздi ВКП(б) Сталiн назвав український нацiоналiзм "головною небезпекою" [10, c. 30], сотням i тисячам українцiв виносили смертний вирок, або ж засуджували до ув`язнення в концентрацiйних таборах. Одеський письменник iсаак Бабель написав декiлька творiв, у яких хвалив дiяльнiсть органiв НКВС, але в 1937 роцi був заарештований i розстрiляний як ворог народу. У цей час загинули талановитi письменники В. Нарбут, В. Зорiн, М. Чернявський i багато iнших.
Нещадного пресу репресiй зазнали й артисти, композитори, диригенти. Слiдчi НКВС заарештували артиста Одеського театру С. Каргальського, звинувативши його в тому, що вiн займався контрреволюцiйною нацiоналiстичною дiяльнiстю. Слiдство велося таким чином, що невинна людина повинна була погоджуватися з тим, що вона проводила контрреволюцiйну роботу, пропагувала нацiоналiзм, мала зв`язки з закордонними фашистськими формуваннями, особисто передавала матерiали наклепницького змiсту про переслiдування української iнтелiгенцiї в нашiй країнi. За таку злочинну дiяльнiсть С. Каргальський був засуджений на смерть i розстрiляний [11, c. 111].
Композитор, диригент, директор Херсонського училища Я. Дюмiн був заарештований як учасник контрреволюцiйної органiзацiї влiтку 1937 року. Вирок - розстрiл.
Ю. Нiкiтiна та М. Петлiшенка заарештували та засудили як "соцiально небезпечних елементiв" i членiв вiйськово-нацiоналiстичної органiзацiї, яка мала провести пiдготовку до збройного повстання проти радянської влади, насильницьким шляхом вiдторгнути Україну вiд СРСР i створити незалежну українську державу. Злочин
Ю. Нiкiтiна "потягнув" на 5 рокiв пiвнiчних таборiв, де вiн i помер, а М. Петлiшенка було розстрiляно. У зв`язках iз польською розвiдкою та в нацiоналiстичнiй дiяльностi був звинувачений артист Київського театру А. Станкевич. Актор Одеської кiностудiї
С. Шагайда був заарештований за те, що в минулому служив у монастирях та у вiйську сiчових стрiльцiв. Це послужило причиною для того, щоб у звинувачувальному вироку суд записав, що С. Шагайда був "по-антирадянському настроєний, займався шпигунством на користь Польщi, вiв контрреволюцiйну агiтацiю, а працюючи на кiностудiї, збирав шпигунську iнформацiю: стан кiнофабрики, яка продукцiя випускалася, полiтичний настрiй акторiв". Вирок був однозначний - розстрiл [11, c. 112].
Сталiнська адмiнiстративно-iдеологiчна система, здiйснюючи тотальний наступ на українську культуру, нищила не тiльки професiйних письменникiв, поетiв, артистiв, композиторiв. Поза їх увагою не залишилися й самодiяльнi художнi колективи мiст i сiл України. Пiд прес сталiнських репресiй почали потрапляти й художники. З'явилася стаття в "Лiтературнiй газетi" з рiшучою назвою "Проти нацiонал-демократичної й троцькiстської контрабанди на образотворчому фронтi", у якiй самобутнiй художник, поет, публiцист, дослiдник i мистецтвознавець з Олешок Херсонської областi Ю. Михайлов був вiднесений до представникiв буржуазно-iдеалiстичного фронту, нацдемiвщини, формалiзму, попiвщини. Така оцiнка центральної газети визначила подальшу долю митця. У 1934 роцi його викликають до НКВС, звинувачують у належностi до "Української вiйськової органiзацiї" та засуджують до виправно-трудових таборiв, де вiн i помер [12, c. 126].
20 - 30-i роки - час трагiчного повороту в долях людей, яких ми сьогоднi вшановуємо як видатних майстрiв українського мистецтва, письменникiв, поетiв, музикантiв. В української нацiї хотiли вiдiбрати її душу, щоб потiм на тлi загибелi душi вести мову про народження нової людини. По трупах розстрiляних представникiв творчої iнтелiгенцiї мало пiти iнше життя - озброєне нелюдською iдеєю насильства, яка пiдiбгала пiд себе все живе в Українi, яка видавала на-гора рабiв i рабство.
Такий перебiг подiй не могла прийняти iнтелiгенцiя, тому нею й набивалися камери НКВС. Країну охопив стаханiвський темп розправ з все новими жертвами.
The author of article examines questions of participation of scientific and pedagogical intelligence of cultural- educational establishments in work of the organizations "Prosvita", in a network of the state bodies of protection of monuments, historical museums, the state archives of the Soviet Ukraine. Activity of the Ukrainian intelligence on protection against destruction of valuable exhibits and monuments of a history and culture of Ukrainian people in 1920 - 1930 is shown, and also examples of the relation of administrative-political system are given in actors, composers, conductors and other representatives of the Ukrainian intelligence.