У данiй статтi, з метою дослiдити типи взаємин елiти та маси на етапi нацiонального становлення, автор звертається до українського досвiду кiнця XIХ - першої чвертi ХХ ст. Розглядаються двi фiлософськi концепцiї цього перiоду ("народницька" та "державницька"), якi визначали головним суб'єктом даного процесу одну з двох соцiальних груп. Обiрунтовується висновок про те, що вiд обраного типу побудови взаємин в соцiальнiй спiльнотi значною мiрою залежить її характер та iсторична доля.
Взаємини елiти та маси належать до найважливiших сфер спiлкування в середовищi етносоцiальної спiльноти, ефективнiсть яких багато в чому визначає її характер та iсторичну долю. i це природньо, адже iснування будь-якого органiзованого великого людського об'єднання можливе лише за умов наявностi цих двох соцiальних компонентiв i їх взаємодiї на основi розподiлу функцiй i сприяння виконанню кожним своєї соцiальної ролi: оформлення iдейних пiдстав та забезпечення структурної саморегуляцiї суспiльства елiтою та творення його матерiального пiдiрунтя виробничими верствами.
Фiлософська спадщина людства мiстить багато iдей щодо укладання взаємин мiж елiтою та масами. Запропонованi концепцiї характеру й механiзмiв цiєї комунiкацiї залежали вiд розумiння мислителями спрямування iсторичного процесу та його суб'єкта, усвiдомлення завдань конкретної соцiальної спiльноти на певному етапi її розвитку й тiєї ролi, яку повинна вiдiгравати елiта в їх вирiшеннi, а також трактування ними самого поняття елiти або його вiдповiдникiв. Висновки, до яких приходили автори у своїх теорiях, нерiдко залежали й вiд їхнього особистого входження до середовища певної суспiльної групи i, як наслiдок, бiльшого чи меншого упередження у ставленнi до iнших соцiальних верств або груп-конкурентiв. Вiдповiдно до прийнятих свiтоглядних засад, найбiльш придатним для проводу вважався певний тип елiти зi своїми iдеалами та прагненням поширити їх на весь соцiум, пропагувалися характер дiяльностi (органiзуючий, необмежений масами або ж, навпаки, пiдпорядкований хотiнням народних низiв) та необхiднi для її здiйснення якостi цiєї активної меншостi.
Проте iсторична еволюцiя елiт неодмiнно змiнює її взаємини з масами, а значить, ця проблема весь час потребує винайдення нових, конкретно-iсторичних рiшень. Саме тому вона й надалi залишатиметься актуальним об'єктом вивчення фiлософських наук.
Вiдсутнiсть якiсної активної меншостi й ефективної комунiкативної системи взаємин народу зi своїм проводом далi залишається однiєю з ознак нашої спiльноти, значно уповiльнюючи хiд її нацiонально-вiдроджувального процесу. Позбутися цiєї "хронiчної полiтичної хвороби" українству повиннi допомогти не тiльки вивчення сучасного свiтового досвiду з подальшим перенесенням його iдей на власне нацiональне тло, але, насамперед, пошук "панацеї" у власному минулому, що мiстить не тiльки симптоми та прояви цього явища, але й лiки. Маю на увазi, зокрема, iсторiософський досвiд кiнця XIХ - перших десятилiть ХХ столiття, коли доля українського народу як соцiального iндивiда залежала вiд його здатностi оформити свою власну елiту та їх спiльного бажання й умiння об'єднати зусилля на шляху нацiонального становлення. Дiяльнiсть провiдних верств цього перiоду в закладеннi пiдмуркiв української iдеї та держави, їхнi iдейнi помилки та здобутки, вiдображенi, зокрема, у створених їхнiми представниками iсторiософських концепцiях, становлять безцiнну спадщину, нехтувати якою не маємо права.
Якi ж рiшення проблеми взаємин активної меншостi й пасивної бiльшостi пропонувала українська фiлософська думка того часу?
Як вже згадувалось, характер взаємин елiти з народом визначається впровадженням у комунiкативне середовище соцiуму однiєї з двох тактик: адаптацiя проводу до стихiйної народної свiдомостi, що означатиме будування його програми дiяльностi навколо буденних соцiальних проблем, або ж реалiзацiя державницької концепцiї з її непорушним моральним авторитетом правлячих кiл, iдеали яких стають чинним для кожного члена спiльноти.
На теренах України кiнця XIХ - першої чвертi ХХ столiття вироблено iдейнi засади обох типiв побудови вiдносин "елiта - маса", хоча другий концептуально оформився бiльше пiд кiнець перiоду, залишившись практично не впровадженим у життя.
Причиною цього було повне домiнування першої, "народницької" концепцiї, яка оформилася ще в першiй половинi XIХ столiття шляхом синтезу пануючих у Європi (i вiдповiдно на територiї двох iмперiй, мiж якими було розчленовано український народ) романтичних вiянь з iдеалами соцiалiзму (у народницькому варiантi) та панславiзму. Цi iдеї спрямували змiст iдейних розробок українських iнтелектуалiв, визначивши мету й тактику бiльшостi полiтичних течiй нацiонального руху аж до його повної поразки в 1920 роцi, i зазнали протягом перiоду порiвняно незначної видозмiни форми й акцентiв.
Те, що у своїй бiльшостi українська iнтелiгенцiя вийшла iз середовища простого народу та продовжувала постiйно перебувати в його оточеннi, зумовило формування її свiтоглядних позицiй на основi наявних в масовiй свiдомостi цiнностей. Вона продовжувала вважати народнi маси "єдиним героєм iсторiї" [1, с. 13], а тому iнтереси виробничих верств поставила в центр iнтересiв суспiльних. Постiйно наголошуючи на "демократичному" характерi української народностi, оскiльки "iсторичнi умови звели її нацiональний склад майже виключно до демосу, до того ж головним чином демосу селянського, землеробського" [2, с. 142], народолюбива iнтелiгенцiя його потреби поклала в основу своєї практичної дiяльностi, намагалася в масi втiлити свої демократичнi програми та iдеали.
Свiдомiсть українського iнтелiгента того часу була захоплена маревом соцiалiстичного iдеалу, що полонив його уяву перспективою досягнення щасливого та справедливого життя у свiтi. Одержимий вiрою у своє покликання та право поширювати передовi iдеї людськостi серед "вiдданого пiд його опiку" народу, вiн своїм завданням проголосив "зробити наших селян людьми, сьвiдомими своїх людських i национальних прав, i здiбними не лише взяти колись у своi руки управу нашою країною, але й повести єi гарно, вiдповiдно до всесвiтного поступу" [3, с. 69]. Але цю "народну управу", яка б забезпечила кожнiй особi волю, можна було встановити тiльки шляхом знищення державних iнституцiй, якi, за глибоким переконанням народника, обмежують дiї та стихiйнi хотiння мас. Тому iнтелiгенцiя, яка й так природою свого свiтогляду прив'язана до наднацiональної єдностi iнтелектуалiв [4, с. 115], з усiєю категоричнiстю, характерною для сповiдникiв "соцiалiстичної вiри", без хитань проголосила свою впевненiсть у тому, що тiльки "сам народ український мусить впорядкувати свою долю, як йому потрiбно, скинувши з себе усяке панство й державство" [5, с. 285], адже "тепер вже люди переросли державнi спiлки й прямують i волею, й неволею до якихось iнших" [5, с. 293]. Державна полiтична влада була визнана "конечним злом", що формує у принципi пасивну масу, перешкоджаючи їй "запровадити лад громадський, вiдповiдний своїм жаданням, своїм iдеалам рiвноправности i автономiї". А оскiльки громаду завжди цiкавить лиш те, "аби захованi були її громадськi економiчнi интереси" [1, с. 12], то "самi тi верстви верхнi, цiлий той устрiй державний були народнiй масi з багатьох поглядiв противнi" [1, с. 10]. Пiднесення iнтересу трудового народу до найвищого закону всякої громадської органiзацiї означало перекладання вiдповiдальностi у конфлiктах народу та влади на останню й визнання за масами права "обрахуватися з нею" у випадку, "коли в державi сьому народовi не добре" [6, с. 89].
Пiдiгрiвання стихiйних, таких близьких українському народовi анархiчних поривiв, вiдмова аристократичнiй (шляхетськiй) елiтi у правi вiдiгравати активну роль у життi свого соцiуму, заклик "не те що противитися тому, щоби у нас поставали новi руськi стани, а й не давати, щоби й теперiшнi руськi вищi верстви, теперiшня руська iнтелiгенцiя вiддiлювалася вiд простонародя" [7, с. 584], не походили виключно з бажання реалiзувати iдею "безначальства". У цьому виявилося прагнення нової iнтелектуальної елiти остаточно вирiшити боротьбу за вплив серед українського люду на свою користь, змiцнити себе перед зазiханням на цю роль чужих елiт. З цiєю метою українська iнтелiгенцiя намагалася iдейно об'єднатись навколо мiсiї "служiння" народу.
Формула "служiння" простому народу складалася iз завдань його просвiти та "здобуття i створення для нього умов культурного i полiтичного iснування, при яких вiн перестав би бути пасивним i безучасним споглядачем того, що вiдбувається" [8, с. V], тобто передбачала здiйснити поштовх маси до її перетворення на свiдому полiтичну силу. Цим свою соцiальну роль iнтелектуальна елiта й обмежувала. Пiсля виконання цiєї функцiї вона повинна була "злитися з народом", не допустивши перетворитися самiй на провiдну правлячу верству, адже це б вiдразу означало, за тiєю ж народницькою концепцiєю, перехiд на позицiю "ворога трудових верств".
Проте, як вiдомо, iдейнi побудови не завжди мають здатнiсть практично втiлитись у своєму первинному, "iдеальному" задумi, а надто за таких непростих умов, у яких перебувало українство на етапi нацiонального становлення. iнтелiгенцiя, сама соцiальна природа якої вимагала функцiонування в системi соцiальних iнституцiй, могла вiдмовитися вiд iдеї своєї держави, але це зовсiм не означало можливостi обiйтися без неї цiлком, а тим паче зламати вже iснуючу чужу. Тому на практицi вихiд з непростої ситуацiї вибору мiж бажанням зберегти самобутнiсть свого народу, власну духовну спорiдненiсть з ним, з одного боку, i необхiднiстю функцiонування в системi iснуючого чужого соцiального органiзму, пiдсиленою фактом культурної залежностi вiд нього, з iншого, вбачався українськiй iнтелiгенцiї у прийняттi iдеї Федерацiї як найкращого гаранту автономного iснування української нацiональностi та прийняттi на себе ролi посередника мiж своїм народом i Росiйською державою аж до моменту її перетворення на "вiльну спiлку" рiзних народностей.
Однак постiйнi заклики українських iнтелектуалiв з боку бiльш свiдомої серед них частини до працi на рiднiм нацiональнiм грунтi й одночасно сумне визнання того, що "нема може народу, де-б iнтелїгенция його була в таких неприродних стосунках до нього", оскiльки "потоки iнтелїгенциї течуть в рiжнi моря, доповняють здебiльшого чужi води, лишаючи Україну без усякого духовного напою" [9, с. 83], ставали свiдченням надання переваги "служiнню" державi, нехай i чужiй, над "служiнням" своєму народу. У веденнi боротьби за "здобуття собi iнтелiгенцiї", "повернення нацiї її мозку" [10, с. 22] українство в цiлому зазнавало поразки.
Проте iсторичний момент неухильно ставив перед українською народнiстю завдання, якщо вона тiльки бажала зберегти себе окремим соцiальним iндивiдом, перетворитися з "величезної етнiчної маси" на "українську нацiю, суцiльний культурний органiзм, здiбний до самостiйного культурного й полiтичного життя, вiдпорний на асимiляцiйну роботу iнших нацiй, вiдки б вона не йшла, та при тiм податний на присвоювання собi в якнайширшiй мiрi i в якнайшвидшiм темпi загальнолюдських культурних здобуткiв" [11, с. 404]. Непридатнiсть iнертних мас самостiйно здiйснити це переродження змусила бiльш далекоглядних мислителiв (I. Франко, Леся Українка) дещо переглянути взаємини народу зi своєю елiтою, змiнити його ставлення до своїх провiдникiв. Просвiтницька функцiя iнтелiгента еволюцiонує в соцiальну роль "творця" нацiї, який, вiдчуваючи нацiональний iдеал i вiрячи в нього, будучи щирим у всiх своїх переконаннях i дiях, покликаний згуртувати й повести за собою народ. Долаючи непiддатливiсть "юрби", незмiнно дотримуючись свого морального вибору на користь народу, готовий "гинуть на шляху" маси до кращого життя, такий "герой" чинить акт самопожертви iдеї, i саме своєю смертю, яка, за спостереженням О. Забужко, виконує функцiю пасiонарного поштовху, вiн виконує свою мiсiю - з "маси" викристалiзовується "народ-творець" [12, с. 106].
Визнання народницькою концепцiєю принаймнi повноцiнної ролi iнтелiгенцiї в життi народу стало помiтним етапом у розвитку поглядiв її виразникiв на взаємини елiти та маси. Однак це вiдбулося лише пiсля усвiдомлення частиною провiдних мислителiв власної нацiї як цiнностi. На жаль, висловлена позицiя не стала домiнуючою у народницько-демократичному таборi, i бути потрiбним народовi для бiльшостi його представникiв i надалi означало задовольняти, насамперед, його соцiальнi (а не нацiональнi) запити. Тобто елiта далi повинна була йти "до мас", прислухаючись до їх хотiнь.
Вся iлюзорнiсть народницької концепцiї з її вiрою у здатнiсть народу самоутвердитись i без створення ефективного проводу виявилася ще виразнiше з розвалом Росiйської iмперiї, коли, несподiвано втративши роль посередника, соцiалiстична iнтелiгенцiя розгубилась, побачивши крах своїх надiй на створення "безначальницької" федеративної соцiальної будови. Не сприйнявши вчасно української державницької iдеї, вона могла тiльки спостерiгати, як бiльшовики, захопивши владу в Росiї та визнавши необхiднiсть iснування держави на "перехiдному до соцiалiстичного суспiльства етапi", перетворились на "пролетарську елiту", яка кинула всi зусилля на поширення ("в iм'я побудови держави робiтникiв i селян") своєї диктатури на всьому просторi знищеної iмперiї. Пророче застереження i. Франка про те, що "все, що йде поза рами нацiї, се або фарисейство людей, що iнтернацiональними iдеалами радi би прикрити свої змагання до панування одної нацiї над другою, або хоробливий сентименталiзм фантастiв, що радi би широкими "вселюдськими" фразами покрити своє духовне вiдчуження вiд рiдної нацiї" [13, с. 284], виправдалось i в оцiнцi росiйських "демократичних" соцiалiстiв iз бiльшовиками, i щодо бiльшостi української iнтелiгенцiї, серед якої "державницьке прояснiння" вiдбулося надто пiзно, а в глибоке переконання так нiколи й не оформилося (пригадаймо хоча б незмiнну вiрнiсть соцiалiстичним iдеалам М. Грушевського та В. Винниченка).
У такий спосiб народницька концепцiя, прихильники вiрили в можливiсть органiзацiї соцiальної спiльноти самими лиш iнстинктами анонiмної народної маси, без участi провiдних верств, прдемонструвала свою обмеженiсть. Як довiв гiркий український досвiд, iнтелiгенцiя, яка вiдмовилася вiд iдеї держави та знехтувала iсторичною вимогою оформити повноцiнний полiтичний провiд, змогла виконати культурно-просвiтню функцiю, але далеко не нацiонально-органiзуючу.
Окрiм народницької iдеологiї ще напередоднi Першої свiтової вiйни, а особливо пiсля поразки українства у своїх змаганнях 1917 - 1920 рокiв, в Українi розвивався державницький напрям, представлений, насамперед, творчiстю В. Липинського. У своїй концепцiї взаємин елiти та народних мас вiн поставив протилежний народницькому акцент.
В. Липинський наголосив на нездатностi народу здобути собi краще життя без iснування в нього нацiональної iдеї та прагнення створити власну державу. Без них українська етнографiчна маса нiколи не зможе "ожити" та перетворитися на повноцiнну нацiю, адже тiльки держава вiдiграє творчу роль в органiзацiї, керуваннi та захистi суспiльства.
У будь-якiй спiльнотi iснують елiта та народнi маси, але, за словами В. Липинського, "провiд в перетворюванню всякого такого пасивного, хоч i вiдмiнного вiд инших, але часто нацiонально несвiдомого колєктиву, в органiзовану, свiдому себе нацiю i провiд в творенню все нових органiзацийних форм громадського життя вже усвiдомленої нацiї - виконує скрiзь i завжди певна активна меншiсть, яка, завдяки своїй матерiяльнiй i моральнiй силi, висовується на чоло нацiї i творить оцi динамiчнi - матерiяльнi i духовi - громадськi вартости, що потiм переймаються i присвоюються цiлою пасивною бiльшостю нацiї, об'єднуючи її весь час в один суцiльний, свiдомий себе нацiональний органiзм" [14, с. 185-186]. Цей закон органiзацiї будь-якої спiльноти особливо необхiдно усвiдомити українству, яке "по природi своїй єсть рухом верхiв.., воно єсть рухом аристократичним: хотiнням провiдної верстви, а не народнiх мас" [15, с. XXIV]. Незважаючи на те, що саме народ складає основу будь-якої спiльноти, йому належить її майбутнє, все ж це стихiя дезорганiзуюча, а тому "бунти низiв можуть валити держави, але з них ще нi одна нова держава в свiтi не повстала" [15, с. XVI]. Тому кожний, хто спирає українську справу на народну масу, ризикує занапастити її та себе. Щоб органiзувати "хаотичну i примiтивну стихiю" народу, недостатньо "умiння керувати iснуючими вже iнстинктами i хотiннями" маси, за цю справу повиннi взятися "люди, що посiдають спiльнi риси й спiльнi iррацiональнi хотiння з масою, але вiдрiжняються вiд неї бiльшою активнiстю, бiльшою жадобою влади та, що за цим iде - бiльшою здiбнiстю до боротьби, ризику i самопосвяти" [16, с. 271], тобто гiднi виконувати роль проводу.
Спочатку В. Липинський був глибоко переконаний, що мiсце провiдної верстви могла б посiсти українська шляхта. Тому вiн гостро критикував народницьку iнтелiгенцiю за те, що вона з притаманною соцiалiстам нетерпимiстю, а головне - внаслiдок небажання нi з ким дiлити свiй вплив на народ заперечувала можливiсть участi родової аристократiї в життi України, пояснюючи це "зрадою українського панства". Цим, а також вiдмовою будувати власну державу вона остаточно штовхала шляхту "до ворожих таборiв", адже шляхтич, за природою "державник", не маючи своєї, був змушений служити чужiй державi-"сюзерену". У його душi, за глибоким переконанням В. Липинського, завжди точилась непроста боротьба мiж шляхетською культурою та державними традицiями Польщi, з одного боку, i регiональними iнтересами й сентиментом до рiдної України - з iншого. А тому, сам за походженням шляхтич, В. Липинський доклав усiх сил, щоб переконати спольщену українську шляхту навернутися до свого народу, збагативши його розумово та матерiально, чiтко проголосивши її нове кредо: "Не хочемо бути чужими для цього народу, вродженими братами якого ми є.., будемо спiльно працювати з цим нашим братом над вiдродженням збiдованої i занедбаної нашої вiтчизни, без ненавистi до будь-кого, але не у ярмi чужих форм" [17, с. 53].
Однак iз часом, усвiдомивши, що українське громадянство "шляхетського руху не розумiє" та й сам вiн практично втрачений для українства, В. Липинський ще наполегливiше почав аргументувати необхiднiсть створення нової аристократiї з числа "найсильнiщих, найздатнiщих i найбiльше авторитетних в своїх класах", яка нiзащо не вiддасть тяжку справу управлiння Україною чужинцям [15, с. ХХХVI-XXXVII].
У такий спосiб класократiя мала б забезпечити народу, який "нiколи сам не править", правлiння, найкраще для нього, "коли енергiя i активнiсть вийшовших з його лона нових провiдникiв здержується вiрностю, честю, розумом i органiзацийним досвiдом провiдникiв старих" [15, с. ХI]. Партiйна боротьба за гегемонiю та право полiтичних сил перебудувати по-своєму все нацiональне життя нiколи б не ставила пiд сумнiв iснування останнього, а український народ мiг би вiд партiї вимагати, "щоб вона задля своїх партiйних чи класових iнтересiв не поступалася нi на крок принципом вiльного iснування нацiї, i щоб силу свою кожна українська партiя черпала з внутрiшнiх сил свого народу, а не зi "стороннiх протекцiй" [18, с. 264]. Саме так розумiв В. Липинський шлях до "громадянського" миру в Українi, який, на його думку, не можуть забезпечити нi демократична, нi охлократична держави.
Класократичний державний устрiй мав перевагу для українцiв i тому, що "тiльки в спiльнiм зусиллi, тiльки в спiвпрацi i в спiльнiм пiдчас цiєї працi на себе впливанню, пани i народ на Українi зможуть позбутись своїх хиб": маса отримає вiд свого проводу "досвiд, ядро дисциплiни i органiзацiї", а натомiсть подiлиться з ним "розмахом молодецьким i своєю буйною силою" [15, с. ХI, XXXIII].
Подiлене суспiльство на виразно здиференцiйованi класи, об'єднанi внутрiшньо матерiальною працею та однаковою психiкою, яка корiниться в iсторичнiй традицiї, а мiж собою - єдиною, спiльною для всiх груп державницькою iдеєю; на думку В. Липинського, цi класи повиннi гуртуватися навколо родового гетьмана, символа нацiї й гаранта єдностi та благополуччя всiх громадян у правовiй державi.
Прихильник "органiчностi" нацiї, В. Липинський розумiв її як "всiх мешканцiв даної Землi i всiх громадян даної Держави" [15, с. ХIII], а тому патрiотизмом вважав "любов до своєї землi, до своєї Батькiвщини i до всiх, без виїмку, її мешканцiв" [14, с. 375]. Саме в цьому полягала його iдея територiалiзму, яка лежала в основi його концепцiї нацiї, що спирається на державу.
На жаль, ми не можемо повноцiнно порiвняти "народницьку" та "державницьку" концепцiї взаємин елiти й народу за наслiдками їх упровадження до суспiльної практики (як ми це спробували зробити за їх змiстом) з тiєї причини, що друга з них - якщо не врахувати короткочасного "монархiчного" перiоду в українському державобудуваннi за гетьманату 1918 р., пiд час якого устрiй був однаково далекий вiд запропонованої В. Липинським "класократiї", - так нiколи й не була впроваджена в життя. Проте приклади становлення нацiй на основi держави i в результатi самовiдданої працi їх проводу, яких достатньо наводить у своїх працях автор концепцiї, та й iснування сучасних держав, органiзованих за подiбним до класократiї принципом, переконують нас, що повiрити все-таки у "життєвiсть" цiєї концепцiї пiдстави є.
А тому, звернувшись до власного, хоч i не легкою цiною здобутого досвiду, можемо ще раз задуматись над iснуючими сьогоднi взаєминами мiж українським полiтичним проводом i українським народом, адже цей фактор для обох сторiн виступає доленосним. Навряд чи колись вдасться нашiй нацiї отримати правлячу елiту справдi "найкращих" - для цього народу необхiдно було б навчитися "правильно вибирати", а кандидатам у його представники щиро йому в цьому допомагати та "бути гiдними" високого вибору, - проте неодмiнно вдалося б наблизитися до цього, коли б кожен українець, незважаючи на своє мiсце в соцiумi, однаково мав у своїм серцi Україну, а українська елiта змiнила свiй "спосiб думаня пасивний "фаталiстичний" - мовляв, Україна сама зробиться" на "спосiб думаня активний, динамiчний: що i як ми, Українцi, повиннi робити, щоб була, щоб здiйснилась Україна" [15, с. XLIII].
In present article with the aim to examine the types of relations between the elite and the mass at the stage of national formation the author addresses to the Ukrainian information from the end of the 19th to the first guarter of the 20th century. Two philosophical conceptions are regarded. They determined the main subject of the present process one of the two social groups. The conclusion is made about that from the selected type of construction of relations in social unity depends the character and historical future.