Матерiальна культура визначає сутнiсть ноосфери, сфери взаємодiї людини та суспiльства з природою. Межа взаємодiї визначається розумною дiяльнiстю людини. Духовна культура - це специфiчний порядок органiзацiї духовної дiяльностi, результатом якої є створення людиною чи суспiльством матерiальних та iдеальних продуктiв працi. У статтi автор аналiзує альтернативнi точки зору з приводу прiоритету матерiальної чи духовної культури в життi суспiльства.
Загальновизнаним є подiл культури на два рiзновиди: культуру матерiальну та культуру духовну.
Як вiдомо, матерiальна культура - це широка сукупнiсть предметiв матерiального свiту, якi створенi людиною з матерiалу, що його нам дає природа, це, так би мовити, гуманiзована природа. Матерiальна культура визначає сутнiсть ноосфери, сфери взаємодiї людини та суспiльства з природою, межi якої визначаються розумною дiяльнiстю людини. Матерiальна культура являє собою сукупнiсть речей i процесiв, якi забезпечують фiзичне iснування людства, це процес вироблення та споживання матерiальних засобiв життя, це першооснова його. Разом iз тим цей процес неможливий без духовного, оскiльки людина, створюючи навколо себе свiй специфiчний свiт, дiє свiдомо, на пiдставi сприйняття та осмислення свiту, який її оточує.
Як вiдомо, з приводу прiоритету матерiальної чи духовної культури в життi суспiльства iснують альтернативнi точки зору, якi висувають на перший план ту чи iншу. Нам здається, що доцiльнiшим є таке розв'язання проблеми, згiдно з яким жодна з них не має першостi, кожна потрiбна й кожна є вихiдною для iншої. Дух не iснує без матерiї, матерiя неможлива без духу. Людина перед матерiальною цiлеспрямованою дiяльнiстю спочатку створює духовно (у своїй уявi) майбутнiй свiт, який твориться матерiально, i цим пiдноситься над усiм тваринним свiтом, який теж не стоїть осторонь вiд активного використання природи, але робить це iнстинктивно, не передбачаючи наслiдкiв своїх дiй.
Як зауважує нiмецький мислитель В. Гумбольдт, "культура - це завжди твiр розуму, який дiє вiдокремлено" [1, с. 269]. На тiсний зв'язок мислення та культури вказувалося й у нашiй фiлософськiй лiтературi. А.П. Барчуков пише, що "культура мислення постає як власний, iдеальний момент буття культури" [2, с. 13]. Культура, яка нехтує мисленням, викривлює, спотворює реальну дiйснiсть. Це, як влучно каже Оксана Забужко, "культурно неспроможна культура" [3, с. 26].
Духовна культура як рiзновид культури взагалi - це специфiчний порядок органiзацiї духовної дiяльностi, результатом якої є створення матерiальних та iдеальних продуктiв працi. У такому розумiннi духовна культура якоюсь мiрою випереджає матерiальну, але, щоб iснувати, вона повинна мати вихiднi пiдвалини у виглядi матерiальної культури. У цьому полягає дiалектична сутнiсть культури загалом.
С.Б. Кримський у статтi "Кiнець iсторiї" чи метаiсторiя?" пише про унiверсалiзацiю культури, що означає "переведення її розумiння з уявлень про результати духовних досягнень суспiльства, його освiчених прошаркiв чи успiхiв цивiлiзацiї окремих передових країн у всезагальнiсть людської екзистенцiї. i чималу роль у цьому вiдiграє духовнiсть - як смислобудiвництво особи в культурi" [4]. Релiгiйне розумiння культури виходить з абсолютного примату духовного над матерiальним. "Споконвiку було Слово" (Їв. 1: 1), нематерiальна творча потенцiя, яка волею надприродних сил породила всю рiзноманiтнiсть реального свiту. Стосовно культури це положення трансформувалося у твердження первинностi, прiоритету релiгiйної складової духовної культури щодо iнших складових, й особливо щодо матерiальної. На практицi це спричиняло зведення всiх проблем культури загалом до проблем релiгiї, до розумiння духовностi лише як сфери релiгiйного, духовного життя людини.
Показовою стосовно цього є точка зору вiдомого теолога та культуролога Пауля Тiллiха. Сутнiсть культури вiн виводить iз її релiгiйного змiсту, з мiсця та значення в культурi релiгiйної складової. На його думку, релiгiйна складова завжди присутня у творах культури, навiть тодi, коли цього не вiдчуває їх творець i коли вони не виявляють прямого зв'язку з релiгiєю [5, с. 239]. Тому може iснувати така галузь мислення, як теологiя культури. i саме ця релiгiйна складова, яка скрiзь присутня в культурi, а зовсiм не церковний контроль над культурою, як вважають деякi ортодоксальнi богослови, i є пiдiрунтям теологiї культури.
Сутнiсть культури та її походження визначаються сутнiстю релiгiї. Теологи вважають, що релiгiя не є творiнням людського духу, а є наслiдком божественного вiдкриття (одкровення), вона - дар божественного Духу. Вона не може бути створена людиною, бо людський дух творить стосовно самого себе та свого свiту, а не стосовно Бога [5, с. 239]. Релiгiя не є аспектом людського духу, "релiгiя, - пише П. Тiллiх, - не особлива функцiя духовного життя людини, а складова глибин всiх її функцiй" [5, с. 239], вона є субстанцiєю, пiдвалиною та глибиною духовного життя людини [5, с. 241]. В.В. Розанов, про якого Лев Шестов сказав, що "вiн у Христа не вiрить i Євангелiя не визнає" [6, с. 97], зазначав: "все, що здiйснюється в iсторiї, здiйснюється з внутрiшньою необхiднiстю" [7, с. 11], чим i пiдтверджував зауваження Л. Шестова, бо така думка В.В. Розанова виключає зовнiшнiй, навiть iз боку Бога, поштовх в iсторичному процесi. З такою мiркою В.В. Розанов пiдходить до визначення зв'язку релiгiї з культурою. Вiн каже: "Як можемо ми заперечувати, що в безсмертнiй думцi людини, яка намагається охопити собою свiтобудову, проникнути в глибини її, виявляється теж дихання Божества, яке висловлюється в нас, коли у хвилини горя чи безнадiї ми звертаємося до молитви?" [7, с. 21]. Релiгiї В.В. Розанов вiддає внутрiшнє життя, внутрiшнiй свiт людини, i цей свiт є свiтом культури.
Великий гуманiст Альберт Швейцер, який висунув концепцiю етики благоговiння перед життям, вважав, що "чотири iдеали утворюють культуру: iдеал людини, iдеал соцiальної та полiтичної єдностi, iдеал релiгiйно-духовного (курсив наш. - В.К.) єднання, iдеал людства" [8, с. 329]. Отже, культура, за А. Швейцером не мислима без релiгiї, вона, поряд з iдеалами людства й людини, є наслiдком релiгiйно-духовного єднання суспiльства, об'єднує його в культурну спiльнiсть. Ця роль релiгiї в культурi робить релiгiю головним явищем культури, культурним феноменом. "Релiгiя - надто складне духовне утворення, - коментує таку точку зору А.М. Колодний. - Її можна дослiджувати як соцiально-iсторичне явище, як свiтоглядний чи культурний (курсив наш. - В.К.) феномен, як специфiчну форму суспiльної свiдомостi тощо" [9, с. 31]. Саме ця функцiя релiгiї як культурного феномена надає їй особливого значення в системi суспiльної свiдомостi, в духовному життi суспiльства.
Наведемо ще один приклад надання виняткового значення релiгiї в утвореннi сфери культури. Як вiдомо, єврейський народ, перебуваючи з VI сторiччя до н.е. в дiаспорi (пiсля подвiйного руйнування давньоєврейської держави в VI сторiччi до н.е. вавiлонянами, а потiм, у i - II сторiччях н.е., римлянами), за два з половиною тисячолiття зумiв зберегти й розвинути свою нацiональну культуру. Важливим чинником цього iсторичного явища був iудаїзм - нацiонально-державна релiгiя євреїв, яка домагалася нацiональної iзоляцiї народу, вiдокремлення його вiд iнших народiв, нейтралiзувала вплив iнших культур на єврейську культуру. Предметом особливих роздумiв є те, що тут було негативного, а що - позитивного. Але факт, що народ, який був розсiяний по всьому свiту, зумiв зберегти свою культуру, незважаючи на активнi зовнiшнi асимiлятивнi впливи. Тепер єврейський народ живе за доби нової цивiлiзацiї. Частина його - у своїй державi, iзраїлi, але переважна бiльшiсть живе серед iнших народiв, у тому числi й в Українi. У євреїв України формується своя, нова iудейська культура, i, як зазначає єврейський дiяч в Українi Йосип Зiсельс, вона вiдчуває вплив вiдповiдних географiчних, iсторичних, демографiчних, етнографiчних чинникiв, вiдчуває вплив культури iдиш i сучасної iзраїльської культури. "Коли мене запитують, - каже Й. Зiсельс, - якою мовою - iдишем чи iвритом розмовлятимуть мiж собою євреї України через два поколiння, то я вiдповiдаю (з невеликою долею iронiї) - українською!" [10]. Нове єврейське громадське життя, на думку Й. Зiсельса, набуватиме нових форм, якi не будуть повторювати попереднi чи iноземнi. "Однак становлення цього життя громад, а отже й культури, неможливе без iудаїзму (курсив наш. - В.К.) в його рiзних формах та рiзновидах" [10]. iсторичне значення iудаїзму як культурного чинника продовжується й у третьому тисячолiттi iснування єврейського народу.
Сучасний богослов-фiлософ Л. Нiкiтiн висловлює думку про те, що культура походить вiд Бога, це вплив Бога на людство через церкви. На думку Л. Нiкiтiна, "культура - це не лише сукупнiсть усiх трудових i творчих актiв, не тiльки органiчне цiле, але й органiчне цiле... що починається на небi - це церква. Тому, що Господь наш - перший i найбiльший трудiвник, а також i тому, що те, що ми зв'язуємо на землi, Вiн зв'язує на небi" [11, с. 60]. Але, на думку Л. Нiкiтiна, культурi не достатньо усвiдомити своє нетлiнне походження. Культурi необхiдно визнати, що вона - священнодiйство, як церквi - що вона культурна. Але тодi те нове, що дає їхнє взаємовизнання, є вже щось бiльше, нiж те, чим вони були поодинцi [11, с. 60-61].
Такi мiркування теологiв роблять релiгiю пiдвалиною й головним змiстом духовної культури та дають пiдставу iншим фiлософам культури ототожнювати релiгiю та культуру, вважаючи цi поняття фiлософськими синонiмами. Неважко уявити собi, що вони збiднюють i звужують поняття культури. Таке розумiння також залишає осторонь дiалектику сутностi культури як у розумiннi спiввiдношення матерiальних та духовних складових її, так i в аналiзi елементiв духовної культури, включаючи й такi, як релiгiя.
Духовна культура не може бути зведена до релiгiї, як не можна звести лише до релiгiї духовнiсть, що, до речi, широко практикується в нашiй, особливо публiцистичнiй, лiтературi. Духовна культура включає в себе всi продукти розумової дiяльностi людини, весь процес вiдображення дiйсностi в людськiй свiдомостi та його наслiдки.
До духовної культури слiд вiднести перший духовний здобуток людства - мораль, яка виникає разом iз виникненням людства i є першою та вирiшальною умовою його iснування. Важливою складовою духовної культури є полiтичнi вiдносини, вiдносини влади й органiзацiї людського суспiльства та вiдповiднi їм iнституцiї, без яких суспiльство не склалося б у суспiльний органiзм. До духовної культури входить також право, яке є сукупнiстю загальнообов'язкових норм поведiнки, що, на вiдмiну вiд моральних норм, встановлюються суспiльством за допомогою держави й виконання яких забезпечується певними заходами державного впливу. Дуже змiстовним i великим за обсягом є такий елемент духовної культури, як мистецтво з його численними рiзновидами та розгалуженнями (лiтература, кiно, театр, хореографiя, музика, живопис, графiка, скульптура, архiтектура, циркове та декоративно-прикладне мистецтво), мiж якими немає сталих меж i якi поєднуються в окремi форми, вiдбиваючи все багатство духовного життя суспiльства.
Особливу сферу духовної культури становить наука - "вища форма людських знань, система знань, якi перебувають у розвитку, знань, якi досягаються вiдповiдними методами пiзнання, виражаються у точних поняттях, iстиннiсть яких перевiрена й доведена суспiльною практикою" [12].
Але в духовнiй культурi є елементи, що мають прiоритетне значення. Це релiгiя та фiлософiя. Вони найбiльше вiддаленi вiд суспiльного буття й завдяки цьому одержують можливiсть найбiльшого узагальнення дiйсностi, найбiльшого абстрагування вiд неї. Цим пояснюється їхня здатнiсть легко вступати у взаємодiю. З цим також пов'язана їхня здатнiсть бути пiдiрунтям, "закваскою" свiтогляду, вони вiдiграють роль свiтоглядотвiрного ферменту. "У тих випадках, - пише видатний нiмецький гуманiст В. Гумбольдт, - коли iдея божества є плодом справжньої духовної культури, вплив її на внутрiшню досконалiсть людини чудовий i благодiйний" [13, с. 55].
Релiгiя та фiлософiя в ролi духовної "закваски" мали неоднакове становище. Релiгiя завжди була поширена в суспiльнiй свiдомостi, вона завдяки дуже високому розвитку чуттєвого аспекту вiдображення дiйсностi легко сприймалася навiть за умов невисокого iнтелектуального рiвня, легко знаходила практичне застосування, i, хоча це застосування мало iлюзорне значення, воно приносило психологiчне задоволення, сприяло утвердженню релiгiї як домiнуючої сили в духовному життi суспiльства, а отже й у духовнiй культурi. Фiлософiя традицiйно, ще з часiв античного суспiльства, мала елiтарне значення. Необхiднiсть досить високого освiтнього рiвня для опанування фiлософського знання виключила можливiсть поширення фiлософiї в масах, вона завжди залишалася чужою для масової свiдомостi й тому не витримувала конкуренцiї з релiгiєю.
Надаючи собi високого статусу в iєрархiї духовних цiнностей культури, релiгiя має можливiсть входити до будь-якої її сфери.
Релiгiю ми розглядаємо як важливу частину духовної культури, оскiльки вона є специфiчною формою суспiльної свiдомостi, а тому завжди найяскравiше вiдбиває всi її злети та падiння. Отже, фiлософiя культури зовсiм не викреслює релiгiю з духовної культури, як це робив свого часу вульгаризований атеїзм, вона ставить своїм завданням реалiстично, аж нiяк не пориваючи з iстиною, визначити її мiсце в цьому феноменi, зумовлене дiалектикою.
Але сказати про релiгiю, що вона є частиною духовної культури, - дуже мало: вона є особливою частиною її. Справа в тому, як уже було сказано, що релiгiйна свiдомiсть, як i фiлософська, через вiддаленiсть вiд суспiльного буття, велику мiру узагальнення та абстрагування набула здатностi бути структуротвiрним ядром свiтогляду. Тому вона втручається в усi форми суспiльної свiдомостi й у такий спосiб отримує доступ до найвiддаленiших куточкiв духовного життя суспiльства. Релiгiя в культурi набуває здатностi бути її регулятором, силою, що спрямовує її розвиток, бути її ферментом. Слушнiсть цього твердження аргументується iсторичним аналiзом.
Iсторичний розвиток культури вiдбувається на iрунтi наступностi та еволюцiйних перетворень у нiй. Звiдси значення глибоко традицiйного в культурi, велика вага культурної спадщини, постiйне звертання до минулого як до джерела iмпульсiв розвитку. Звiдси ж постiйнi пошуки в культурi нового, змiнюванiсть форм i змiсту культурних явищ, прiоритети творчостi, широкий простiр для нових iмен. Цей процес розвитку культури веде до змiни її окремих елементiв, змiни взаємодiї їх. Виходячи з цих положень, слiд завжди мати на увазi iсторичний, змiнний характер мiсця та ролi релiгiї в культурi.
The material culture is the essense of noosphere, the sphere of interaction of man and society with nature. The limits of this interaction is determined by intelectual activity of man. The spiritual culture is a specific system of organization of spiritual activity of man or society, which leads to creation of material and ideal products of labor. The author analyses the alternative points of view on the priority of material or spiritnal culture in the life of the society. Like in evolutional processes of the society material or spiritual culture is on the first place from time to lime.