У статті з історіософських позицій здійснено аналіз основних соціальних аспектів апокаліпсиса як історичного та духовного феномену в культурі людства, засобу самовідчуження людини й особистісного світобачення. Звернено увагу насамперед на християнську традицію в розумінні апокаліпсиса як очікування та своєрідного підходу до осмислення людської історії.

XX – початок ХХІ ст. в історико-філософській літературі часто характеризується як «кінець», «смерть», «глухий кут», «сутінки», «апокаліпсис» тощо.

Тому не випадковим є звернення до аналізу кризових ситуацій сучасності через їх особистісне розуміння. Адже історичні події розвиваються та проявляються через особистість і завдяки їй. Вона – творча, духовна й історична сила. Саме інтерес до проблеми людини та сприймання нею кризових ситуацій і їх сенсу обумовлені потребою конкретного індивіда вирішувати власні життєві проблеми, що постійно виникають у контексті його повсякденного існування. Катастрофічне руйнування природи, особисті та суспільні кризові ситуації – усе це породжує відчуття всезагальної незахищеності життя, можливості загибелі не лише особистості, але й усього людства. Подібні ситуації, безсумнівно, призводять до важких роздумів над усвідомленням свого місця в них. На межі другого та третього тисячоліть вони своєрідно переломлюються через духовний світ людини, проявляючись в узагальнених схемах суспільних явищ, у спробах осмислити сутність свого життя в «іншому». Одночасно сучасна ситуація існування людства та особистості набуває все більш трагічного звучання, хоча тут же відбувається фіксація смислового пошуку, що спрямовується на філософські роздуми, де центром виступає особистість, яка усвідомлює чи намагається усвідомити своє існування. Ця проблема так чи інакше проходить через усі теоретичні роздуми різних представників людства. Однак будь-які погляди на їх сутність неможливі без самої людини та її історії, духовності, історичного пізнання й історичної пам’яті. Адже ставлення людини до соціального світу завжди є конкретним.

Уже на початку XX ст. в соціально-політичних, ідеологічних, економічних та інших вибухах, у назріванні тоталітарних диктатур, у визвольних рухах, у конкретних трагедіях, що нібито не мали безпосереднього зв’язку між собою, чітко проявився розрив у розвитку європейської цивілізації, у розумінні його наслідків, сенсу історії, сенсу людського життя. Але на рівні особистості цей розрив почав проявлятися в період, коли особистість не могла звести власні розуміння сенсу історії до одного знаменника, як це було в попередніх суспільствах. Перша світова війна й наступні соціально-політичні події довели, що необхідно шукати більш ефективну форму організації суспільства, ніж та, яку могла забезпечити існуюча система. Соціальна криза й реальність прийшли в невідповідність із життям особистості.

Адже там, де відсутнє особистісне розуміння тих чи інших суспільних процесів і їх сенсу, завжди розпочинається хаос, відбувається нівелювання суспільних ідеалів, а людське життя знецінюється. Тому особистісний вимір сенсу кризових ситуацій – це певне логічне завершення постійних пошуків, що фактично розпочалися у філософії Нового часу, яка вже усвідомила необхідність введення людини – суб’єкта практичної дії – не до світу речей, а до світу відносин.

У подібній ситуації при зміні стереотипів на першому місці перебувають емоції й ірраціональне бажання відмовитися від свого минулого, і тут ми повинні говорити про ті зразки розуміння історії, що пропагуються й закріплюються офіційно, проникають до свідомості за допомогою наших роздумів, бажань. У період бурхливого розвитку засобів інформації ці обидві риси часто зливаються, у результаті чого формується єдиний стандарт розуміння історії своєї країни чи регіону на противагу іншим.

Особистість зі своїми історичними знаннями й емоціями не живе окремо, і на її характер впливають думки й образи інших людей, певного колективу. У такій ситуації вона шукає захисту в конкретному близькому середовищі, де конформна людина може відмовитися від власної точки зору на своє минуле на користь інтересів більшості. Стереотипи у свідомості однієї людини сприяють формуванню думки групи, а вона, у свою чергу, підтримує стереотипи кожного члена цієї групи. Так виникає замкнене коло: усі так думають, тому що всі так думають і хочуть. У цій ситуації «піднімаються на щит» історичні підробки, у яких висловлюється стосовно суспільного розвитку лише те, що особа бажає почути. Публіка воліє пливти за течією, що легше та приємніше. Плата за страх – душевне спустошення, відчуття байдужості – сьогодні широко використовується при характеристиці історичного процесу.

У подібній ситуації закономірно формулюється питання: як бути з усією вже прожитою історією, де смерть досить часто торжествувала над життям? Чи не виступає історія більшою мірою трагедією, ніж розвитком? Можливо, ця трагічність послана нам «зверху» як певне випробування, чи сама історія виступає певним божевіллям усього людства або його частини. При такому підході історія не може набувати якості розумності, а лише пов’язана з ідеєю розплати всього людства за первісний «гріх» – відрив від природи. Заклики зупинитися, повернутися назад до «добрих старих часів», до чистого життя в природі, до патріархального ладу, до зрозумілих традицій і звичаїв продовжують існувати й на початку XXІ ст. I було б добре, якби всі вони були спрямовані проти потворних, бурхливих форм розвитку, проти небачених втрат на історичному шляху людства, а не проти історії як такої.

Розглядаючи процеси минулого й історичні характеристики сучасності, важко пояснити, чому такі заклики все ж більше звернені до смерті, а не до життя. Основа людського життя базується на розвитку з усіма його атрибутами. I якщо людина перебуває в суперечності з природою, несучи їй загибель і руйнування, то винна в цьому не історія, не її розвиток, а навпаки – нездатність повною мірою жити в історії, обмеженість і утруднення цього розвитку. Збитки, що нанесла людина природі, суспільству, самій собі, виступають ознакою, що особа ще не повністю «включена» до історіі, що вона перебуває, швидше, в «передісторії». Адже історія, виступаючи процесом розвитку речей, явищ, ідей, ще не перетворилася на розвиток самої людини та продовжує ніби стояти «всупереч» усьому розвиткові. Там, де речі отримують владу над людьми, підміняють їх, історія стає своєю протилежністю, руйнівником, несучи загибель усьому живому, людству, особистості.

Складність полягає й у тому, що крах суспільних ідеалів, дискредитація ідеологічних форм духовності, звернення до проблем особистого виживання за відсутності відповідних умов життєзабезпечення різко знизили поріг духовних запитів. Саме з кінця XIX ст. в суспільному житті людства закономірно виникали кризові ситуації, що одночасно ускладнювалися й перетворювалися на невід’ємний компонент життя людини. І там, де відсутнє особистісне розуміння тих чи інших суспільних процесів і їх сенсу, завжди розпочинається хаос, відбувається нівелювання суспільних ідеалів, а людське життя знецінюється.

Меншість сьогодні взяла на себе обов’язок вирішувати всі проблеми більшості населення. А різке зниження загального рівня культури, освіти, стандартизація духовності постійно підтримується засобами масової інформації. Людина втрачає цілісність свого характеру й особистості: вона поступово наближається до безособовості, посередності, а тому нікого вже не дивує значний елемент дегуманізації суспільства, яке намагається вирішити чергове завдання формування «нової людини». Через активну прокламацію насильства, жорстокості, зовнішньої культури та релігійності відбувається повернення до «інтелектуального варварства» та духовного примітивізму.

У кризові періоди історії людства чи окремого суспільства всі майбутні очікування особистість ніби «пропускає» крізь своє культурно-історичне бачення, думки та почуття. Вони структуруються відповідно до внутрішнього світу людини, а все, що відбувається в суспільстві, приводить до формування й поширення нових понять чи зміни змісту старих. Досить часто подібне соціально-історичне очікування виступає єдиною можливістю їх проникнення до теоретичної думки й може стати єдиною формою критичної оцінки, що дозволяє особистості відрізнити дійсно цінне та найбільш актуальне у величезному матеріалі історії. Тому звернення до основних проблем розвитку суспільства є постійним. І в той же час більшість людей сучасності стурбована, головним чином, забезпеченням елементарних біологічних потреб, націлена на матеріальні блага «нижчого порядку», на влаштованість (але обов’язково за допомогою сучасної науки та західної цивілізації), і саме вони, а не категорії добра і зла є основними. Подоба такого «малого Апокаліпсиса» пропагується засобами інформації, створюючи нові соціальні міфи на зразок «аби не було війни», «нехай погано, аби не гірше» тощо.

Найперша реакція особистості на будь-яку кризу, що проявляється в суспільному житті, – це питання, як вона та її наслідки відобразяться в першу чергу на конкретній людині, її житті, потребах і т.п. Специфіка сприймання особистістю кризових ситуацій полягає в тому, що вона не надто замислюється над ними до того часу, поки криза не торкнеться безпосередньо її життя.

Проявляючись у соціально-економічному та політичному житті, кризові ситуації своєрідно почали відбиватися й у духовно-культурному світі особистості, яка активно реагувала вже на перші симптоми цього неблагополуччя. Елементи кризи будь-якої системи в суспільстві завжди формуються поступово. Чимало криз змінювалося періодами депресій і підйомів. Не один раз виникали й політичні кризи як у межах однієї країни, так і в міжнародних відносинах. Але й вони поступово проходили, поступаючись місцем періодам відносної стабільності та стійкості. Проте можна стверджувати, що кризовий стан, у якому людство опинилося на межі ХХ – XXІ ст., проявився на всіх рівнях духовності в ідеалах, цінностях, моралі тощо. Подібні кризи не піддаються «соціальному лікуванню» й у ролі таких вони виступають симптомами загальної кризи людства.

Порятунком у подібній ситуації може стати те, що кожна людина, взаємодіючи з іншими представниками соціуму та зі світом, намагається свідомо чи несвідомо визначити принаймні для власного буття, яка вона – «позитивна» чи «негативна». Адже в історії суспільства не було зафіксовано жодного випадку, щоб під час будь-яких соціальних конфліктів, революцій, воєн тощо не було здійснено жодного злочину чи злодіяння. Під час кризових ситуацій маска цивілізованості зривається з облич багатьох людей. Але, тим не менше, моральна відповідальність за будь-які «надломи» цивілізації покладається в першу чергу на совість їх лідерів.

Одним зі свідчень кризи духовності в сучасному суспільстві став своєрідний «культ безособовості», поява «масової людини», коли власне життя людини з його особливостями, переживаннями, духовними пошуками втрачає цінність. Це призводить до розчинення людської суб’єктивності, втрати ґрунту під ногами.

Досить часто в суспільстві, що переживає кризу (економічну, політичну, духовну), створюється видимість благополуччя, пропагується ідея, що суперечності з часом зникнуть самі по собі внаслідок удосконалення суспільних відносин. Більше того, у масовій свідомості розвивається стереотип, що всі негативні моменти, які існують у суспільстві, є наслідком збереження пережитків минулого окремими особами. Це призводить до виникнення ілюзії реального життя: навіть якщо людина й бачить недоліки суспільної системи, вона все ж намагається їх «не помічати». Якщо індивід «перекладає» невідворотність подій із себе на соціальні групи, класи «від імені і в ім’я» класу, нації, раси тощо, то в результаті таких дій розуміння та моральність історії починають «згортатися», тобто зникати.

Саме остання обставина примушує нас повернутися до положення про те, що будь-яка епоха постійно ставить минулому свої запитання, які найбільше її хвилюють. Кожна людина звертається до джерел, що, здавалося, вже давно прочитані й перечитані, знаходячи в них історико-філософську невичерпність. Такі теми пов’язуються з характеристиками історичного часу та простору, самосвідомістю особистості, оцінками людської праці, ставленням до життя та смерті, конкретним уявленням про апокаліпсис тощо, тобто усім тим, що для кожного з нас є найбільш актуальним. Усі ми прагнемо «запитати» представників минулого про ті чи інші сторінки їхнього життя, що для нас уже стали «тіньовими». Але відразу зароджується сумнів, чи не нав’язуємо ми людям інших епох чи культур наші проблеми й наші способи характеристики історії, що їм були чужими, чи не деформуємо ми їхню картину світу? Адже ми можемо лише «торкатися» другорядних аспектів світобачення представників далекого минулого, а занадто фіксована увага може призвести до викривлення історичної перспективи. Найбільш важливим в історії таких «уречевлених» можливостей виступає сама людина та ті повороти, що постійно виникають.

Ось чому ідея апокаліпсиса так чи інакше переплітається з положеннями про «вічне повернення», що тривалий час залишалося своєрідним «рятівним» соціально-психологічним притулком не лише для конкретного індивіда, але й суспільства від будь-якої загрози, зрозуміло, гірших перемін. Сакральний початок тут постійно знаходиться «поряд»: він продовжує своє існування в міфах конкретного часу, у постійних бажаннях відшукати «початок» і «завершення» будь-якого існування, процесу, події, що «автоматично» у свідомості людини зближуються. Сутність можливих відповідей на такий виклик, що здається людині руйнацією сталості всього попереднього, має різні альтернативи через те, що все, що сприймається індивідом, проходить крізь призму первісного праобразу до бажаного осмислення та зіставлення «баченого», але не далекого для тебе минулого чи майбутнього. На цій основі відбувається своєрідне переплетення раціонально-утопічних, містичних, побутових, есхатологічних, теологічних та інших світоглядних позицій людини. І найбільш цікавим тут є те, що конкретний індивід обов’язково відходить від теоретичного вибору до конкретики реального свого існування, коли уявно-фантастичне розуміння часу наближається до осягнення його завершеності та відплати, тобто до катастрофічності в найширшому розумінні. Тому лише моральна відповідальність за своє сучасне дозволяє людині відчути власну відповідальність за майбутнє.

Звідси формуються підвищені вимоги до філософсько-історичного осмислення апокаліпсиса. Дана проблема залишається в наш час не менш актуальною, ніж у минулому, бо вона містить у собі, як це не дивно, певну привабливість і бажання «зазирнути» в майбутнє. У такій ситуації кожна людина відразу стикається із принциповою неможливістю точно визначити та спрогнозувати майбутні соціальні процеси в точках біфуркації, у яких одночасно формуються декілька варіантів характеристик майбутнього. Отже, діючий суб’єкт опиняється в ситуації вибору. Тому для індивіда є важливим не потрапити до катастрофічних траєкторій, уникнути відповідних несприятливих сценаріїв розвитку – як власного, так і загальнолюдського. Орієнтиром тут виcтупають не лише знання про можливі сценарії, а передусім опора на духовні цінності, моральні настанови, бажання уникнути кризових ситуацій тощо.

І справа не лише в тому, що в історії людства відбулися драматичні та трагічні події. На перше місце ми ставимо взаємодію між людьми, народами, соціальними групами тощо, тобто є ціль, до якої прагнуло й буде прагнути людство. І в наш час, як це не прикро, вона досягається не завжди гуманними засобами, а поняття прогресивності чи регресивності виступають лише нашими тимчасовими оцінками. Зіткнення цивілізацій, культур, релігій викликає змагання між ними, боротьбу за власні пріоритети, пропаганду своїх цінностей і досягнень. Тому перед сучасним суспільством виникла потреба врівноважити політику, ідеологію, суспільну й індивідуальну свідомість і не допустити, щоб політика поглинула все суспільне життя. Тому одним з основних завдань держави повинно бути збереження святості людської індивідуальності, а питання етичної обмеженості політики набуває в наш час особливого смислу, насамперед коли вона підкріплюється такими «аргументами», як військова сила, ядерна й інша зброя тощо. В історії знову підтверджується той факт, що суспільство не може зневажати етичні цінності, де головним виступає людське існування та його розуміння.

Свого роду ейфорія, що у своєму розвитку охопила європейську науку з ХVIII ст., змінилася в наш час помітним критицизмом. Спрощені уявлення про майбутнє так чи інакше сприяють формуванню негативно-обережного ставлення до нього, а апокаліптичні тенденції під впливом конкретних природно-соціальних обставин підтримуються і продовжують існувати. Сказане тим більш є справедливим, коли йдеться про різні релігійні системи, формування, розвиток і зміни в яких пов’язуються з могутнім духовним проривом людини. Релігія починає виступати конкретною частиною ноосферно-інформаційного простору людства й відіграє свою роль у формуванні «моноліту життя».

Есхатологічні чекання тісно пов’язані з ідеєю про приреченість людської історії. Апокаліптичне бачення світу виступає одним із компонентів сприйняття світу. Проблема, яка постала перед людством у ХХ – ХХІ ст., полягає в тому, що особистість уже не встигає адаптувати свою культуру до тих різких соціально-політичних змін, які сама й розпочала. Сьогодні йдеться про зміни самих людських якостей, що зумовлять розвиток чи загибель людства. Отже, саме моральні норми можуть служити основою для оцінки кризових станів суспільства та розвитку в кожної особи відчуття власної гідності й поваги до іншої людини.

Кризові ситуації в історії вимагають вироблення в суспільній та індивідуальній свідомості нового бачення перспектив розвитку соціальної дійсності, нового особистісного світобачення. Можна сказати, що людство вже підійшло до тієї межі, коли все залежить від самої особистості й лише від неї. Адже в кризові періоди здійснюється переоцінка всього попереднього історичного шляху, пройденого даним суспільством, і тих його елементів, що раніше недооцінювалися. У той же час подібне відбувається і з різними політичними об’єднаннями, національно-етнічними групами, соціальними прошарками, з окремими особистостями. Унікальність сучасного світу полягає в зміні ставлення не лише до природи, але й до історії, у прискоренні динаміки соціальних процесів і в удосконаленні різних суспільних відносин, у перетворенні процесів, що відбуваються у світі, на глобальні, у нових орієнтаціях на світ, на цінності, й у відповіді на питання «Як жити і як виживати?»

Тривала боротьба з природним середовищем, невтомна праця заради здійснення сподівань і задумів не підірвали людську віру в можливість часів, коли світ стане справедливішим або хоча би прихильнішим. Завдяки вірі в позитивне, навіть у випадках, коли перешкоди на шляху до здійснення задумів виявилися нездоланними, суспільство не «застигало» через крахи сподівань на одній точці у своєму розвитку, а продовжувало діяти.

Саме тому метою життя особистості повинен стати всебічний гармонійний розвиток її самої та її оточення. Для досягнення цієї мети необхідно реально оцінити основні проблеми суспільного буття, потрібна самоорганізованість особистості. Невід’ємною умовою самостановлення виступає певний рівень свободи як можливість бути самою собою, дійсною особистістю, незалежною від соціально-політичних пристрастей, а також гармонійна збалансованість індивідуальності, уміння в будь-який момент альтернативно вирішувати основні проблеми розвитку. Таким чином, у кризових ситуаціях відчуття «надламаності» світу, невпевненість у майбутньому посилюють інтерес особистості до історії, спонукають її до пошуку шляхів виходу з цього стану. Будь-яка криза призводить до певної зміни системи цінностей, а це процес досить болісний для особи. Там, де відсутнє особистісне, вольове начало, хаос починає змінювати культуру. Це й виступає апокаліпсисом, що знаходиться не позаду й не попереду, а оточує буття в кожній точці, там, де починає «зникати» особистість як універсальна єдність можливостей і дійсності.

Перехід до нового тисячоліття, хочемо ми того чи ні, змушує кожного з нас замислюватися над ходом історії, здобутками та прорахунками, не говорячи вже про втрати матеріального та духовного життя, взаємовідносини між суспільством і природою.

Не варто постійно нарікати на кризи, що вже стали реаліями нашого часу, – вони від того не зникнуть. Необхідно звертатися до об’єктивного вивчення соціальної дійсності в усіх її аспектах і суперечностях, використовуючи історико-філософський досвід людської цивілізації, який постійно збагачується й поповнюється. Суспільство та історія не можуть стати «глухим кутом», поки людство саме не опиниться в ньому за власним бажанням.

ЛИТЕРАТУРА

В статье анализируются метафизические основания модерна как культурной парадигмы западной цивилизации. В процессе последовательной экспликации метафизических положений основных философских направлений модерна, которые выступают и в качестве его «проектов», критически переосмысливается антиметафизическая направленность современного способа философствования.

The article realizes analyses of the main social aspects of the Apocalypse as historical and spiritual phenomenon in the mankind culture, the mean of selfestrangement of person and personal Weltanschauung from the historical and philosophical positions.