Стаття присвячена характеристиці монастирських промислів степової України XVI – XVIII ст. На основі різноманітних джерел і літератури визначені види, розміри та місцезнаходження монастирських промислових угідь, шляхи управління цією власністю й розміри прибутків. Автор також відображує умови, в яких розвивалися монастирські промисли, різні фактори, що позитивно й негативно позначилися на їх розвитку. Акцентується увага на змінах у структурі монастирських промислів протягом XVI – XVIII ст.
Відродження української держави та реформування суспільства поставили перед історичною наукою завдання об’єктивного висвітлення багатогалузевої господарсько-економічної діяльності монастирів степової України в XVI – XVIII ст. Саме економічний аспект завжди посідав одне з першорядних місць у загальному контексті діяльності православного чернецтва. Він складав комплексну систему господарських заходів, спрямованих на збереження, зміцнення та стабільний розвиток монастирського організму. Чільне місце в господарській практиці місцевих монастирів посідали промисли, що в другій половині XVII – XVIII ст. зберігали дрібнотоварну форму та приносили чималий прибуток.
Тому, на наш погляд, є доречним висвітлення комплексу питань, пов’язаних з розвитком промислів у монастирських господарствах півдня України протягом XVI – XVIII ст.
У даній публікації робиться спроба розглянути вказану тему на прикладі чотирьох крупних чоловічих монастирів цього регіону: Святогірського Свято-Успенського (м. Святогірськ Донецької області, правий берег р. Сіверський Донець), Самарського Пустинно-Миколаївського «військового» (поблизу сучасного м. Новомосковська Дніпропетровської області), Нехворощанського Орільського Свято-Успенського Чернетчинського «військового» (с. Нехвороща, або Нефороща, Полтавської області, лівий берег р. Оріль) і Свято-Григоріївського Бізюкового Пропасного, або Ново-Григоріївської Бериславської пустині, або господарського подвір’я Молчанської Софроніївської пустині (с. Червоний Маяк Бериславського району, на північний схід від Херсона та Берислава, правий берег р. Дніпро).
Указана проблема певною мірою вивчалася в історичній літературі. Більшість робіт, де відображена історія формування й розвитку монастирських промислів степової смуги України, видана впродовж першої половини ХІХ – початку ХХ ст., а також у другій половині ХХ ст. Однак спеціальної узагальнюючої праці з цієї проблеми немає.
Цю тему докладніше розглянули за дореволюційного періоду автори церковно-історичної літератури, такі, як: архієпископи Гавриїл (В.Ф. Розанов) [1], [2] і Філарет (Д.Г. Гумелівський) [3], [4], єпископ Феодосій (О.Г. Макар’євський) [5], архімандрит Діонісій [6] і церковний діяч Г. Кульжинський [7]. Водночас значну роботу щодо розкриття цього питання провели дослідники давнини М. Мурзакевич [8], Г.П. Надхін [9], О. Андрієвський [10], Д.І. Еварницький (Яворницький) [11], [12], Д.І. Багалій [13] та ін. Автори дореволюційної історіографії визначили види, розміри та місцезнаходження промислових угідь, охарактеризували шляхи управління цією власністю, а також оцінили розміри прибутків. Але в їх роботах указана проблема більш повно висвітлюється тільки з кінця XVII ст. Про ранній період (кінець XVI – перша половина XVII ст.) відомі лише окремі факти, слабо підкріплені джерелами.
За радянського й пострадянського періоду монастирським промислам степової України приділяли увагу А.Г. Слюсарський [14], В.О. Пірко [15], [16], Г.М. Палій [17], Е.Є. Кравченко [18], В. Богомолова [19] й ін. Поодинокі відомості ми зустрічаємо в літературі узагальнюючого плану [20], [21].
Джерельну базу дослідження становлять публікації джерел [22], [23] і матеріали Центрального державного історичного архіву України в м. Києві [24], [25]. Серед джерел важливе місце посідає діловодна та нормативна документація місцевих і центральних органів влади, короткі описи окремих монастирів [26], церковна періодика [27], щоденники мандрівників кінця XVIII ст. [28] та картографічні матеріали [29].
Загалом, на наш погляд, існуюча джерельна база дозволяє більш-менш повно дослідити обрану проблему.
Метою статті є висвітлення суттєвих особливостей розвитку монастирських промислів, визначення впливу цього виду господарської діяльності на добробут чернецтва, зростання товарообміну та засвоєння нових промислових угідь.
Наприкінці XVI – XVIII ст. провідним заняттям насельників місцевих монастирів було рибальство, що значною мірою мало товарний характер. Одним із доказів домінуючої ролі цього промислу, особливо на ранніх етапах монастирської історії, можна вважати те, що ченці-колонізатори переважно засновували монастирі на берегах річок і на островах.
Значення води взагалі важко переоцінити, а на півдні України наявність смачної та чистої води Дніпра, Сіверського Дінця, Орелі та Самари забезпечувала ці ріки багатими рибними ресурсами. У результаті рибальство як галузь господарства за своїм значенням конкурувало зі скотарством.
У міру освоєння степової України монастирі розширювали свої рибні угіддя. У межах Слобожанщини найбільш переконливо про це свідчить господарська діяльність Святогірського монастиря. До 60-х рр. XVII ст. його поземельна власність простягалася на 50 верст обабіч Сіверського Дінця – від гирла р. Оскола до гирла р. Жеребця й Бахмута [3, с. 137-138], [4, с. 52], [7, с. 50], [13, с. 46]. Але обитель фактично не отримувала прибутків від цих володінь, бо їх ще не заселили піддані, і вони здавалися в оренду промисловцям.
У багатьох джерелах XVII ст. згадуються на Сіверському Дінці рибні «язи», що свідчило про широкий розвиток рибальства у Святогірському монастирі [15, с. 42-43]. До того ж під час археологічних розкопок 1989 р. на території печерного монастиря у Святих горах над Дінцем у залишках сміття на схилі гори напроти вікон давніх печер виявили багаточисельні кістки риб [18, с. 20].
Заселення регіону обумовило конфлікт між святогірцями й новопоселенцями щодо використання його природних ресурсів, у тому числі й рибних угідь. Монахи прагнули захистити свої права на управління відведеними їм угіддями від зазіхань мешканців новозбудованих поселень на правому боці Сіверського Дінця. Тому в 60-х рр. XVII ст. монастирські угіддя двічі розмежовувалися. Монастирю відвели угіддя вниз по Дінцю, обабіч його, впродовж 2,5 верст від монастиря, вгору по Дінцю, обабіч його, до самого впадіння Студенецького колодязя в Донець [3, с. 118, 139-140], [4, с. 19, 54-55], [7, с. 46, 52-53], [22, с. 10-11], [23, с. 10-11]. Отже, після останнього розмежування 1666 р. за Святогірським монастирем закріпили землі по р. Студенку. За обителлю залишилося в 10 разів менше землі, ніж було до цього. Але її земельні володіння все одно були значними.
Однак і після вжитих царським урядом заходів наступ місцевого населення та промисловців на монастирські землі не припинився [3, с. 135-137], [7, с. 47-49].
З XVI ст. почалося заселення земель Вольностей Війська Запорозького Низового. Протягом XVII ст. найбільш інтенсивно освоювалася багата рибою р. Самара. Заснований тут козацький монастир оточували рибні озера, річки й інші багаті угіддя. Але про господарську діяльність його насельників до середини XVIIІ ст. ми маємо уривчасті дані. Відомо, що в розширенні й закріпленні земельної власності духовенство заручалося підтримкою Коша.
Найбільший розквіт Самарської обителі пов’язаний з періодом Нової Січі (1734 – 1775 рр.), коли з ласки Коша вона здобула великі земельні володіння з рибними озерами та річками [5, с. 27]. У Самарському монастирі було організовано рибний промисел на р. Самарі, її притоках і трьох озерах – Лукуватому, Мазничному та Глушковому [11, с. 90], [12, с. 227]. На час ліквідації Запорозької Січі за монастирем також значилися велике озеро Солоне в Дубрівці з протокою до р. Самари та р. Протовча з протоками, затоками з Дніпра [1, с. 41, 46], [5, с. 47, 51], [10, с. 67], [12, с. 228].
Братія Самарського монастиря також конфліктувала з місцевим населенням і домагалася від Коша захисту своїх рибних угідь. Кошові отамани відстоювали інтереси духовенства, бо його власність вважалася недоторканною [1, с. 25-28], [5, с. 110-113].
Рибний промисел завжди відігравав помітну роль в господарській діяльності Нехворощанського монастиря, яким також опікувався Кіш. На жаль, переважна більшість документів з ранньої історії цієї обителі безнадійно втрачена. Відомо, що в першій половині XVIIІ ст. монастирю належали два рибні озера на лівому березі Орелі, порубіжний лиман, що впадав в Оріль, і риболовний лиман Хатній [26, с. 19, 22], [27, с. 921-923].
Разом з тим насельники Нехворощанського монастиря використовували не тільки власні рибні угіддя, але й купували рибу на Січі [24].
Наприкінці XVIІI ст. у причорноморських степах виділили значні земельні наділи з багатими риболовлями для заснування господарського подвір’я Молчанської Софроніївської пустині, що згодом перейменували на Ново-Григоріївську Бериславську пустинь, а на початку ХІХ ст. – Свято-Григоріїв Бізюків монасир [2, с. 161], [6, с. 3, 7], [8, с. 303], [11, с. 349-350].
Наведений матеріал переконливо свідчить, що наприкінці XVI – XVIІI ст. одним із головних багатств краю була риба. За спостереженнями сучасників у Дніпрі, Сіверському Дінці та їх притоках виловлювали до 60 видів риб: білугу, севрюгу, стерлядь або чечугу, сазана або коропа, судака або сулу, сома, щуку, чехоню тощо. Ріка Самара та прилеглі до Самарського монастиря озера були наповнені безліччю раків. Але вирубка лісів і розвиток млинарства в другій половині XVII – XVIІI ст. обумовили часткове обміління місцевих річок і скорочення їх рибних ресурсів.
Річкове рибальство доповнювали риболовлі в озерах і ставках. Варто підкреслити, що наприкінці XVIІI ст. вилов риби в ставках значно збільшився, оскільки з розвитком млинарства зросла кількість ставків. У ставках розводили щук, окунів, сомів, линів, плотву й інші види риб; в озерах виловлювали переважно карасів і линів.
Рибальство доставляло монахам найпоширеніший на Україні на той час продукт харчування – рибу, було основним джерелом доходів місцевих монастирів. З рибальства іноки харчувалися, одягалися, взувалися та купували необхідні товари.
Рибальством займалися в різні пори року, частіше за все взимку та навесні. Взимку рибу виловлювали в ополонках.
Найрізноманітнішим був рибальський інвентар. Основними вдосконаленими снастями на рибних промислах були сіті, неводи й човни, а допоміжними – косяки, мережі, волоки, бредні, перемети й інше необхідне знаряддя [14, с. 310], [20, с. 75-76].
На рибальських промислах у монастирських вотчинах степової України використовувалася праця як самих послушників, так і підданих селян та найманих робітників.
Виловлена риба частково продавалася свіжою, а решта перероблялася. Рибу солили, в’ялили та сушили. Частину переробленої риби продавали.
Заняття рибальством стимулювало попит на сіль і розвиток соледобування. Протягом XVII – XVIІI ст. запорозькі козаки добували самосадкову сіль у річкових лиманах, прогноях морських кіс, солончакових лиманах Причорномор’я [21, с. 96].
Водночас розроблялися Торські (нині Слов’янські) соляні озера. Час, коли розпочався розвиток Торських соляних промислів, залишається не до кінця з’ясованим. Документальні відомості про випарку солі з ропи Торських соляних озер сягають кінця XVI ст. [29, с. 75]. Можна погодитися з думками А.Г. Слюсарського, Г. Палія, В.О. Пірка та В. Богомолової, що одними з перших солеварів на Торських озерах були святогірські монахи, котрі володіли на Дінці рибними угіддями й мешкали неподалік від Торських соляних озер [14, с. 313], [16, с. 73], [17, с. 3], [19, с. 4].
У другій половині XVII ст. межиріччя Сіверського Дінця й Тору інтенсивно заселяється, зростає чисельність населення й відбувається перехід до постійного як приватного, так і казенного солеваріння. Функціонування соляних промислів завдало великих збитків лісовим масивам і обумовило в першій половині XVIІI ст. конфлікт між святогірцями й державними солеварами [25].
В останній чверті XVII ст. соляний промисел святогірської братії помітно розширився. У 1687 р. мешканець м. Слов’янська пожертвував монастирю п’ять соляних колодязів з відповідним знаряддям [3, с. 121], [4, с. 22].
До кінця XVIІI ст. певне місце серед поширених на півдні України промислів посідало мисливство, хоча в ході заселення й господарського освоєння краю його питома вага поступово зменшувалася.
У кінці XVI – XVIІI ст. лісові масиви здебільшого простягалися по обох берегах Дніпра, Сіверського Дінця, Орелі та Самари, а також займали деякі їх притоки. Порівняно невеликі ліси росли на дніпровських островах, по берегах озер і лиманів, у плавнях, по ребрах і верховинах балок. Поступово заліснені ділянки переходили в безмежні степи з високою травою.
Великим розмаїттям відрізнялася фауна лісів і степів південного краю. Серед диких тварин тут водилися: ведмеді, вовки, дикі кози, або сайгаки, кабани, тури, дикі коні, або тарпани, лисиці, зайці, борсуки, ласки, куниці, горностаї та багато інших.
Полюванню на диких птахів приділялося менше уваги у XVIІI ст., ніж на диких звірів. Серед водоплавної птиці відомі були лебеді, гагари, бекаси, качки й ін., а степи населяли орли, яструби, куріпки, фазани, дрохви й інші птахи.
Для полювання використовували різноманітні пастки, сильця, сітки та вогнепальну зброю. Були відомі засоби маскування, що давали змогу непомітно підійти до звіра або птаха [14, с. 312], [20, с. 77-78], [21, с. 149-150].
Необхідно зазначити, що мисливство не потребувало великих зусиль, водночас даючи їжу, одяг, а також служило предметом обміну та подарунків.
На жаль, до нашого часу дійшло обмаль свідчень про розвиток мисливства в монастирях степової України в кінці XVI – XVIІI ст. Але існуючий матеріал достатньою мірою переконує нас у тому, що цей промисел завжди відігравав помітну роль у житті місцевого чернецтва.
Про поширення полювання наприкінці XVI – на початку XVII ст. серед святогірців свідчать згадки в багатьох джерелах про розставлені в лісах пастки на звірів [15, с. 42-43], а також виявлені в шарі сміття під вікнами давніх печер Святогірського монастиря численні кістки диких звірів [18, с. 20]. Зауважимо, що неподалік від обителі знаходилися Теплинський і Черкаський ліси. Перший простягався від Дінця до джерела Голої Долини й належав монастирю; другий покривав балки, що оточували верхів’я Голої Долини [28, с. 31].
Відчутні зрушення в заселенні й господарському освоєнні регіону в другій половині XVII – на початку XVIІI ст. завдали збитків монастирським лісам, що обумовило конфлікт між святогірцями й мешканцями навколишніх міст, передачу частини монастирських лісових угідь новопоселенцям і поступовий занепад мисливства [3, с. 135, 139], [7, с. 47, 51-52], [23, с. 10-11].
На рубежі XVI – XVII ст. Кіш пожалував Самарському монастирю ділянку лісу, що спричинилося до поширення серед його насельників мисливства. Але стійкий прогрес у розвитку цього промислу намітився лише з 30-х рр. XVIІI ст. Саме за часів останньої Запорозької Січі завдяки пожалуванням кошових отаманів сформувався основний фонд лісових угідь Самарського монастиря [1, с. 5], [5, с. 27], [9, с. 5-6], [12, с. 226-227].
Окрім святогірських і самарських іноків, полюванням займалася й братія Нехворощанського монастиря. У першій половині XVIІI ст. обителі належав ліс на лівому березі Орелі [26, с. 18-19, 21-22], [27, с. 921-923].
Певний прибуток від мисливства отримував Григоріє-Бізюків монастир. Належні йому плавні були багаті на різні дерева, диких звірів і птахів [6, с. 3].
Досить поширеним було в монастирських господарствах, особливо в другій половині XVIІ – XVIІI ст., бджільництво. Лісові й лісостепові райони півдня України були зручною базою для розвитку цієї прибуткової галузі господарства. Мед не тільки вживали в їжу, з нього виготовляли напої, збували приїжджим купцям. З воску виготовляли свічки для власних потреб і на продаж.
Наприкінці XVI – у середині XVII ст. на землях степової України поширилася більш примітивна форма цього промислу – бортництво. У лісах, плавнях, на островах, по байраках водилося багато диких бджіл і росло чимало дуплистих, або бортних, дерев, переважно старих лип. Тому місцевому населенню зручно було використовувати верхолазні борті для збору меду й воску диких бджіл.
Масове заселення краю, вирубка лісів і розорювання більшої частини степових земель спричинилися до зменшення кількості диких бджіл, що обумовило в другій половині XVII – на початку XVIІI ст. поступову заміну примітивного бортництва на більш інтенсивне пасічництво, головним компонентом якого були вулики з бджолами. Найшвидше цей процес відбувався в найбільш заселеній північній частині степової України – у Подонців’ї, Посамар’ї та Пооріллі.
Запровадження пасічництва вимагало застосування нових прийомів у догляді за бджолами, як, наприклад, підготовка та схованка бджіл на зимівлю в теплі погреби. Пасіки утримували в лісах і між полями в лісопосадках поблизу лип чи квітучих трав, а прилеглу до них землю не розорювали. Часто пасіки влаштовували в садочках з прилеглою до них сінокосною лукою. Для ведення бджільництва монастирі часто використовували залежних або найнятих пасічників.
Однак джерела не дозволяють подати повної характеристики способу утримання бджіл і способів виготовлення вуликів. Можна лише констатувати, що в тих місцях, де був ліс, виготовляли вулики з пнів (дуплянок), колод, а в південних безлісних районах переважали сапеткові вулики [20, с. 78], [28, с. 79].
Серед місцевих монастирів намітилася певна монополія у виробництві меду, що залежала від забезпечення їх пасіками. Відомо, що за часів Нової Січі з ласки Коша Самарський монастир здобув 5 пасік – у Гришиному, Орловому Куті, Дикому Куті, Дубрівці та Пристені [1, с. 41], [5, с. 47], [10, с. 67], [12, с. 228]. У 1794 р. Самарський монастир позбавили більшої частини його власності. На той час за ним числилося 432 вулика з бджолами [1, с. 61].
Одним із найдавніших допоміжних промислів місцевого чернецтва було збиральництво. Воно суттєво доповнювало асортимент продуктів. Збирали ягоди (чорниці, суниці, ожину, калину, горобину, глід, шипшину, терен, дикі вишні тощо), гриби, горіхи, жолуді, дикі яблука та груші, щавель, кмин, дикий часник і цибулю, лікарські рослини (м’яту, ромашку, валеріану, череду, звіробій, кропиву тощо).
Серед найбільш поширених способів заготівлі продуктів збиральництва були сушіння й соління. З березового та кленового соку робили квас. Продуктами збиральництва торгували [20, с. 91, 137-138], [28, с. 34].
До традиційних лісових промислів степової України належали лісозаготівля та заготівля сировини (лика, берести, лози, дубової та лозової кори) [20, с. 91].
Багаті лісові ресурси краю дозволяли місцевому населенню займатися й іншими допоміжними промислами.
Таким чином, наведений матеріал дає підстави стверджувати, що в ході заселення степової України і формування монастирського господарства розвивалися різні монастирські промисли, що служили економічною базою для розбудови місцевих монастирів. Протягом XVI – XVIІI ст. значні зміни відбулися в їх структурі. Якщо до кінця XVIІ ст. переважали мисливство та бортництво, то з цього часу вони все більше поступалися перед рибальством, соледобуванням і пасічництвом. Обумовлювалось це масовим заселенням краю, зменшенням лісових масивів і розорюванням степових земель.
Статья посвящена характеристике монастырских промыслов степной Украины XVІ – XVIII вв. На основе разнообразных источников и литературы определены виды, размеры и местонахождение монастырских промысловых угодий, пути управления этой собственностью и размеры прибыли. Автор также отображает условия, в которых развивались монастырские промыслы, разные факторы, позитивно и негативно повлиявшие на их развитие. Акцентируется внимание на изменениях в структуре монастырских промыслов на протяжении XVІ – XVIII вв.
The article is devoted to the characteristic of monastery trades of the Steppe Ukraine of the XVIth – XVIIIth centuries. On the basis of various sources and literature kinds, sizes and location of monastery trade allotments have been determined and also ways of management of this property and size of profits. The author also reflects conditions in which monastery trades developed and different factors positively and negatively influenced on their development. A special attention is paid to the changes in the structure of monastery trades during XVIth – XVIIIthcenturies.