У даній статті розглядаються погляди українських гуманістів на історичний процес як один з найважливіших елементів формування моральної людини та становлення громадянського суспільства.
Для розуміння шляхів розвитку філософсько-історичної думки в Україні необхідно перш за все виявити джерела, з яких вийшли головні напрямки філософських досліджень. Українська філософська думка пройшла дуже складний шлях формування, на якому зазнала виразного впливу поглядів різноманітних філософських шкіл різних країн. Саме цей вплив зумовив загальну спрямованість української історіософії, перелік головних проблем, для розв’язання яких філософи в Україні застосовували привнесені теоретичні положення, але розробляли їх на власному історичному, соціальному, релігійному ґрунті.
Доба Відродження поставила перед філософською думкою проблему соціальних змін. Це було зумовлено інтенсивним соціально-економічним та політичним розвитком низки європейських країн, виходом на історичну арену соціальних сил, що були зацікавлені в удосконаленні, перебудові, зміні існуючих порядків.
Соціально-економічні відносини того часу на українських землях, які характеризувалися розкладом феодального та зародженням елементів нового буржуазного ладу, знайшли своє відображення в історіософських поглядах вітчизняних гуманістів. Людину почали мислити як активного, творчого суб’єкта.
Традиційним жанром середньовічної історіографії була всесвітня хроніка, що починалася від біблійного «створення світу» й завершувалася сучасними для істориків подіями. Історія впродовж тривалого часу замикалася переважно історією церкви й писалася, як правило, духовними особами. Її темою повинно було бути здійснення божественних накреслень для людини. Середньовічний автор хроніки прагнув залишитися анонімним.
За доби Відродження дедалі рішучіше переборюється погляд на земний світ як нікчемне відображення світу небесного. І хоча гуманісти цілком ще не поривали з провіденціоналізмом, але намагалися обмежити участь Бога в земному історичному процесі й спонукальні причини історичного розвитку вбачали в діяльності людей, а не надприродних сил. Ренесансно-гуманістичне тлумачення історії передбачало перетворення історії їз служниці теології на світське знання, відкидало віру в чудеса, «потойбічні сили» [1, с. 16].
Ці нові гуманістичні погляди на історію, на роль і місце людини в історичному процесі знаходимо у творах тогочасних українських гуманістів: у анонімній поемі «Про вибиття татар перекопських під Вишнівцем року 1512-го», у творах М. Гусовського «Перемога над турками під Теребовлею 2 липня 1524 року», у «Пісні про зубра», а також у більшій частині творів Станіслава Оріховського, зокрема історичних, таких, як «Про турецьку загрозу слово перше (до польської шляхти)» («Турчика I»), «До Сигізмунда короля польського» («Турчика II»), «Напучення польському королеві Сигізмунду Августу», «Хроніки», «Життя і смерть Яна Тарновського».
Історію в перелічених творах розглядають уже не тільки як реалізацію наперед визначеного божественного припису, а як людську драму в дії, де якщо й вирішують долю людини якісь надприродні сили, то це вже не тільки божественний промисел, а й природні сили, що, за прикладом класичного світу, отримували міфологічне забарвлення. Це могли бути античні боги й боженята, античні міфологічні герої (Аполлон, парки, Церера, феї, Вакх, Геракл, Поллукс, Кастор, музи), а то й природні персоніфіковані сили: зірки, природа, небо, доля тощо.
Так, наприклад, Юрій Дрогобич у вступі до своєї книги «Прогностична оцінка 1483 року» каже, що:
Все у підмісячнім світі живе за законами неба,
Нами керують також (хто заперечить!) зірки [2, с. 15].
Звертаючися до папи римського Сікста IV, якому присвячені вірш і вся книга, він підкреслює, що намісник Бога на землі опинився на престолі не тільки з ласки Божої, а також і внаслідок щасливого розташування зірок: «Ти досягнув завдяки своїй зірці найбільшої цноти» [2, с. 15].
Певно, любов’ю Венери й Юпітера стиснене, Сонце
Правити світом тебе настановило колись.
З ласки господньої все ти вже маєш... [2, с. 15].
Єдине, що може, на думку мислителя, допомогти людству зрозуміти вплив зірок на його долю – це розум:
Обшири неба для наших очей незбагнено великі,
Розумом легко, проте, можемо їх осягнуть [2, с. 15].
А засобом для цього Ю. Дрогобич вважає освіту.
Навіть з невеликого фрагмента вступу до книги «Прогностична оцінка 1483 року» зрозуміло, що один з зачинателів гуманістичного руху в Україні міцно стоїть на засадах ідей гуманізму та просвітництва. Його погляди вже свідчать про поворот українських мислителів до проблеми людини, зацікавленість людською історією не тільки як витвором вищих сил. І хоча викладення власних поглядів міститься в дуже поширеній на ті часи в Західній Європі формі класичного твору, в якому фігурують античні боги та герої, але в них розглянуто події, що відбуваються на Батьківщині, схарактеризовано історичних та політичних діячів України. Це вже був поворот до власної історії, характеристика її подій в контексті загального розвитку історії європейських народів.
Відсутні панівні християнські мотиви й у інших вітчизняних авторів, зокрема в Григорія Чуя Русина із Самбора, Павла Русина. В їхніх творах домінують античні мотиви в переплетінні з місцевими реальними дійовими особами, наявний місцевий колорит, хоча часом на тлі місцевого пейзажу ведуть діалог персонажі з іменами, запозиченими з грецької міфології. Позиції деяких авторів, щоправда, бувають не завжди чіткими й послідовними. Інколи мають місце компромісна, натуралістично-теологічна інтерпретація історії та навіть повернення авторів до провіденціалістської концепції історії. Таке явище стає зрозумілим, якщо взяти до уваги такий факт, як те, що українська історіософська думка розвивалася не тільки на стику двох часів, а й на стику двох культур. Сприймаючи західноєвропейські гуманістичні погляди на історію, вони не забували та деяким чином знаходилися під впливом ідей середньовічньої філософії в Україні. Важке політичне становище України після розпаду Київської Русі довгі роки впливало на філософсько-історичні погляди мислителів, які стали вважати, що випробування, через які мусить пройти український народ, надіслані Богом і немає ніякого іншого виходу, як тільки приймати ці випробування й не намагатися щось змінити чи зрозуміти. Ідеї античної історіософії також перебували під значним впливом провіденціалізму. Отже, на мою думку, в цьому особовому, подвійному становищі українських гуманістів і треба шукати розуміння їх повернення з раціоналістичного до провіденціально-теологічного світосприйняття. Подібне зустрічаємо переважно в працях Ст. Оріховського, написаних в останні роки життя мислителя.
Як засвідчують факти, у творах, написаних на першому етапі життя, Ст. Оріховський при поясненні історичних подій відходить від теологічно-провіденціалістської концепції, прагне виходити з природних людських причин і всупереч релігійному фанатизму проповідує активне втручання людини в історичний процес.
У Середні віки найвищою причиною всіх історичних подій вважалося божественне «провидіння», згідно з яким розвивається історія. Історичні події, життя людини, в тому числі її станове положення розглядали під знаком «вічності», «незмінності». Людину прославляли передусім не за розум, здібності, талант, а за «шляхетність», давність роду, титули. Панівні в середньовічній історіософії провіденціоналізм та фаталізм були подолані гуманістами і поступилися місцем історично зумовленим вчинкам персонажів, які стають активними суб’єктами дії. У людині починають цінувати такі якості, як гідність, талант, розум, доблесть, завдяки яким людина може вивищитися серед інших і зайняти високе ієрархічне положення. Таким чином вона здобуде великі можливості впливати на хід історичних подій, спрямовувати їх і змінювати за власним бажанням.
Певний внесок стосовно цього зробили й вітчизняні гуманісти, у творах яких утверджується ідея історичної активності особистості та мас, виявляється інтерес до народного життя та національної історії, до розвитку суспільної свідомості.
Отже, історичні події, на думку українських гуманістів, виникають не тільки завдяки «Божому промислу», а й завдяки людям, які беруть участь у цих подіях. Саме тому у творах українських вчених мало посилань на Біблію, а переважають античні імена, зокрема істориків і філософів (Геродота, Фукідіда, Плутарха, Платона, Арістотеля та ін.), а в історичних працях – також персонажі нової історії: філософи, історики, художники, королі, князі, полководці, державні діячі (князь Володимир, Ян Длугош, М. Кромер, Альбрехт Дюрер, Лукас Кранах, Еразм Роттердамський, Мартін Лютер, Меланхтон, полководець Ян Тарновський, князь К. Острозький та ще багато інших вітчизняних та західноєвропейських діячів доби Відродження).
Цілком земними виявляються стимули, заохочення й покарання за ті чи ті вчинки: не милосердя чи гнів Божий за життя або пекло після смерті, а вічна слава або ганьба для людей нинішніх і майбутніх генерацій. Так, у своєму «Напученні польському королеві Сигізмунду Августу» Ст. Оріховський підкреслює: «Найвище цінуй тяжку, але непорушну славу, – щоб тішилися поляки, що ти в них вроджений король, щоб любили тебе і вважали корисним для республіки. З цією славою ніщо не може зрівнятися, тому саме її всіма силами підтримуй і навіть власним життям оберігай. За нею слідуй і всю силу таланту, яку тільки маєш, використовуй для її зміцнення» [3, с. 60]. Отже, слава, на його думку, не є спадковою, а здобувається власною тяжкою працею й у такому разі приносить користь не тільки окремій людині, але й суспільству, особливо якщо це славний правитель держави. Адже вороги, повчає короля Ст. Оріховський, «якщо почують про твою славу і досвід у військових справах, більше, ніж зброї, імені твого боятися будуть і припинять напад на твій і на наш край» [3, с. 60]. У цих словах, а також у багатьох інших, почувається непокоєння Ст. Оріховського за рідний український край, який крім того, що знаходився під владою Речі Посполитої, зазнавав набігів турків, від яких дуже потерпав народ Лівобережної України. Для Ст. Оріховського не існувало розподілу України на Правобережну та Лівобережну, тому його дуже хвилювало становище українського народу незалежно від того, на якому березі Дніпра проживали люди. Тому він вважав таке становище народу ганьбою. Що ж стосується ганьби взагалі, то, на його думку, її треба уникати всіма способами, «бо нас ще предки наші вчили, щоб ганьбу гірше неволі і самої смерті мали» [4, с. 12]. Поема К. Острозького «Про вибиття татар перекопських під Вишнівцем року 1512-го» пронизана пафосом боротьби за волю, вболіванням за «полонених братів», закликом здобути славу і честь у бою. Тут все вирішують люди, їхня кмітливсть, власний приклад і зброя. Ніяка надприродна сила не вирішує долю битви і нікому не допомагає.
Будучи високоосвіченими людьми свого часу та цінуючи з усіх чеснот понад усе мудрість, розум, знання, освіту, гуманісти вважали їх головною рушійною силою історичного розвитку і суспільного прогресу загалом. Ці свої переконання вони підтверджували впродовж усього життя. У своїх наукових та художніх творах Ст. Оріховський, Ю. Дрогобич, П. Русин, Г. Тичинський прославляли науку, розум, мудрість, справедливість і вважали, що від розвитку цих якостей залежить могутність держави, а з їхнім занепадом настає загибель навіть найбільших держав. Приклади наводили не тільки з античних часів, але і з історії сучасних європейських держав та історії власного народу. Говорячи про можливості науки і людського розуму, Юрій Дрогобич пише, наприклад, що завдяки розуму як «виплоду Мінерви» можна осягнути «легко те, що для очей незбагненно велике – навіть обшири неба». Світ для мислителя пізнаваний внаслідок існування непохитних природних законів, за допомоги яких «наслідки ми за причинами і навпаки визначаєм» [2, с. 15].
Цінуючи розум, українські мислителі водночас бачили, що в сучасній їм жорстокій дійсності цього мало, потрібна ще сила, «потрібно, щоб розсудливість, – повчав Ст. Оріховський короля Сигізмунда Августа, – дружила з силою. Одна з цих (двох) чеснот природно шукає іншу, йде за нею слідом і навіть живе разом. Адже й сила без розважливості занепадає. І розважливість, хоч панує над речами, не буває міцною без сили» [3, с. 60].
Як і всі гуманісти доби Відродження, Ст. Оріховський прагнув уяснити значення таких чинників історичного розвитку, як виховання, освіта, знання, і надавав їм першорядного значення. Так, наприклад, доброчинство, «доблесть» (vertus), на його думку, – не тільки дар природи, але й чеснота, що набувається впродовж життя, особливо ж залежить від початкових, у молодий розум прищеплених історичних і наукових знань, від благочинного виховання, освіти. Взагалі Ст. Оріховський вважав історію вчителькою життя та на історичних прикладах радив навчатися, зокрема, на подвигах великих особистостей, державних діячів, полководців, які, на його думку, стали відомими, славними, безсмертними лише завдяки тому, що мали мудрих, розумних вихователів: «поет Симонід багато повчав спартанця Павсанія, Талес з Мілету – Періандра Корінтського, Анаксагор Клазименський – Перікла, Платон – Діона, Арістотель – Александра, а Длугош – Сигізмунда» [3, с. 60].
За доби Відродження у Західній Європі починається формування держав, націй. Подібне спостерігається й у Східній Європі, де під впливом економічних та суспільно-політичних зрушень відбувається становлення національної свідомості народних мас та окремих особистостей як вияв їхньої історичної активності.
Інтерес до історичного минулого свого народу пізніше, на початку XVІІ сторіччя, став загальною тенденцією в розвиткові духовної культури України. Не остання заслуга в цьому належить М. Гусовському, Ст. Оріховському, який подібно до представників західноєвропейської гуманістичної історіографії вважав історію засобом пробудження гордості народу за своє минуле, за шляхетне походження, засобом розвитку патріотичних почуттів, любові до вітчизни.
Сповнені патріотичного пафосу, громадянськості, історичні твори українських гуманістів першої половини XVI сторіччя сприяли розвитку патріотичних почуттів у окремих особистостей та в суспільстві загалом, формували національну свідомість і історичну традицію, що мало велике прогресивне значення [5, с. 115].
Всупереч гегемоністським претензіям польської шляхти ці мислителі розвивають ідею рівності народів, а підвищення одних і пониження інших пояснюють не «карою Божою», як це робили середньовічні хроністи, а земними причинами, залежними від волі людей. Вони нагадують польській шляхті про велич Київської Русі, про те, що сила Польщі і нині багато в чому залежить від Русі.
Відповідаючи недоброзичливцям, які заявляли про «цивілізаторську» роль католицизму щодо України, Ст. Оріховський спростовує їхні претензії, нагадуючи, що культуру і письмо Україна прийняла ще за княжої доби від греків.
Особливий інтерес вітчизняні мислителі виявили до історії своєї Батьківщини, намагаючись пояснити походження свого народу, довести давність історичних традицій, нагадати недругам про його славне минуле. Так, цілком у дусі ренесансно-гуманістичної традиції, що виводила походження нових народів від великих давніх, і всупереч Меланхтону Сабіну та його численним польським послідовникам і компіляторам, які розвивали концепцію «сарматського походження» слов’ян [6, с. 178], Ст. Оріховський намагається довести, що слов’яни походять від давніх греків: «Предки наші зі слов’ян в часи Чеха, а також Леха і Руса вождів у ці краї прийшли... Чех, також Лех і Рус при Александрі королі (Македонському) мужніми і славними у воєнному мистецтві вождями були і свою генерацію (якому Македонія з Далмацією найпершим і найправдивішим гніздом є) в Сарматії європейській залишили» [7, с. 12-13].
Історичні епохи розрізняються, на їхню думку, завдяки визначним подіям, звершенням знатних людей, подвиги яких закарбовуються в людській пам’яті та передаються від генерації до генерації. До славлення доблесті, мужності, чеснот, відваги конкретних сучасників удаються, наприклад, Г. Тичинський, П. Русин, М. Гусовський, Ст. Оріховський. Вони прославляють, зокрема, «діяння мужів», які мають непохитну волю й яких не лякають труднощі. Чеснота, на думку П. Русина, «прагне діянь великих» – «трудів незмірних», що єдині вказують гідним людям шлях до справжнього щастя. Отже, це підтверджує мою думку, що українські гуманісти були прихильниками теорії сильної особистості в історії та зміни в суспільному стані пов’язували саме з діями визначних людей.
Вітчизняні мислителі схиляються до думки, що правителі не заслуговують більш високих шаблів у ієрархії лише тому, що в такій якості народилися. Критерій вивищення одних станів над іншими – розум, який навчає правдивої мудрості, справедливості, відваги, шанобливості. Навіть на війні, де, здавалося б, сила вирішує все, на думку Ст. Оріховського, для полководця не досить мати коня, панцир, щит і спис, потрібен ще розум. Мислитель цінував талант людини, її особисті чесноти, що приносять державі користь, а самій людині – авторитет. Доблесть, писав він, не переходить у спадок від предків як маєток; гідність є нагородою не за високий рід, а лише за вчинки доблесті. Титули і шляхетство без особистої доблесті, на його думку, стають порожніми символами.
Історіософські ідеї мислителів-гуманістів, їхні погляди на державу та особу продовжували функціювати в Україні й пізніше і стали певним етапом у розвитку її філософської думки.
Українські гуманісти виступали за звеличення індивідуальності, творця історії – людини, захищали гуманістичну ідею, що проголошувала людину співпрацівником Бога. Лише в співдружності з розумною людською істотою, писали вони, Бог може встановити справедливість на землі. І хоча від Бога залежить як саме існування, так і чесноти людей, проте люди – не маріонетки в руках Творця, а відповідальні його співробітники, без діяльної співучасті яких доброчинство – справедливість у світі – немислиме.
Спеціальних історіософських праць вітчизняні мислителі першої половини XVI сторіччя не писали, тому про їхнє уявлення щодо часу, вічності, змін формацій можна судити лише опосередковано – з їхніх публіцистичних, літературних, почасти історичних праць, що стосуються певних подій або осіб та охоплюють короткий відрізок часу. Але вони дають підстави вважати, що це не циклічний час, властивий міфологічному світогляду, а лінійний, що має есхатологічну спрямованість у майбутнє. Разом з тим у творах деяких мислителів є чимало свідчень відвертого заперечення принципу креаціонізму, божественної опіки над людьми, «Божого промислу», тобто відходу від середньовічних уявлень. Найбільш чітко нова філософія історії виявилася у творах М. Гусовського, Ст. Оріховського, анонімній поемі «Про вибиття татар перекопських під Вишнівцем року 1512-го». Тут проступає чітке, конкретне розуміння всесвітньої історії, історичних подій свого краю, які легко сполучаються з подіями в інших країнах і органічно входять до світового процесу як частина всесвітньої історії. Усе, що відбувається у своїй країні, має світове значення. В Україні починає формуватися ідея історичного процесу, якому сприяють моральний чинник, правові й державні інституції, знання тощо [8, с. 159].
В данной статье рассматриваются взгляды украинских гуманистов на исторический процесс как один из наиважнейших элементов формирования высоконравственного человека и становления гражданского общества.
Tne article considers the Ukrainian humanists outlook on the historical process as one of the most important elements of formation of human morality and development of civil society.