У статті досліджується періодизація розбудови громадянського суспільства в незалежній Україні. Авторська періодизаційна модель заснована на політико-правових, соціально-економічних, культурно-психологічних та інших критеріях. Вона дає змогу прослідкувати типологічні зміни в українському суспільстві та прогнозувати напрямки його подальшої еволюції.
В умовах сучасної України підвищується актуальність визначення етапів і періодів розбудови громадянського суспільства. Вона зумовлюється передусім затягуванням перехідного процесу, на що слушно вказують політики та науковці [1]. Ця обставина робить головною громадсько-політичною проблемою розробку науково обґрунтованої стратегії й тактики соціо- та державотворення. У свою чергу, перспективне планування неможливе без урахування динаміки суспільного розвитку, розмежування в часі накопиченого психоісторичного досвіду.
У даній статті робиться спроба окреслити етапи та періоди розбудови громадянського суспільства в незалежній Україні на основі комплексу критеріїв, що використовуються гуманітарними науками.
При розгляді питань типології та періодизації розбудови громадянського суспільства важливо застосовувати науково обґрунтовані теоретико-методологічні підходи. Як ми вже доводили в інших своїх роботах, за всіх років незалежності в Україні домінував один і той же тип біопсихосоціогенезу (розвитку людини й суспільства) – перехідний від врівноваженого біопсихосоціогенезу сенсорно-колективістського типу (сенсорно-колективістський державний і суспільновласницький базис / раціонально-індивідуалістська авторитарна надбудова) радянських часів до врівноваженого біопсихосоціогенезу раціонально-індивідуалістського типу (раціонально-індивідуалістський приватновласницький базис / сенсорно-колективістська демократична надбудова) [2-7]. Докорінна зміна типології базису та надбудови пов’язана із суттєвими зрушеннями в індивідуальному й суспільному бутті та свідомості. Існують різні критерії їх виміру – психологічні, соціальні, економічні, політичні, правові, культурні тощо. Політичні дають можливість встановити етапи державотворення, становлення й розвитку багатопартійності; економічні – зміни форм власності та господарювання; соціальні – здійснення заходів щодо соціального захисту громадян; юридичні – формування правових засад розвитку й утвердження громадянського суспільства; психологічні – ставлення українського народу до радикальних суспільних перетворень і напрямки еволюції його самосвідомості. Урахування вказаних критеріїв у їх сукупності дозволяє досить об’єктивно визначити певні етапи розвитку державотворення й пов’язаних з ним суспільно-політичних проблем у 90-х роках ХХ – на початку ХХІ століть.
При визначенні й обґрунтуванні періодизації історії розбудови громадянського суспільства важливо та необхідно враховувати, що цей процес відбувався в умовах політичної, економічної й ідеологічної багатоманітності [8, c. 5]. Характерно, що вона почала виявлятися ще до проголошення незалежності України. Це вимагає обґрунтування питання про витоки розбудови громадянського суспільства в сучасній Україні.
Її початком слід вважати прийняття 16 липня 1990 року Декларації про державний суверенітет України – політико-правового документа, яким проголошено державний суверенітет України, самостійність, повноту й неподільність влади в межах її території та незалежність і рівноправність у зовнішніх відносинах [9]. З моменту прийняття Декларації про державний суверенітет і ведеться нами літочислення розбудови громадянського суспільства в Україні. Автор вважає, що з липня 1990 по 2003 рік у вказаному процесі можна виділити п’ять етапів. Проте розглядає власну періодизацію як відносну, таку, що може бути переглянута в кінцевому підсумку ним же самим або кимось із дослідників. Причиною цього може стати, наприклад, зміщення акцентів при виборі критеріїв періодизації; об’єднання менших періодів у більші, чи навпаки; виявлення нових джерел об’єктивної інформації, що змусить змінити нинішні оцінки тощо.
Перший етап тривав з липня 1990 по серпень 1991 року: з моменту прийняття Декларації про державний суверенітет до прийняття Акта проголошення незалежності України. За цей рік прийнято понад 200 законодавчих і нормативних актів з питань реформування політичної й економічної систем, соціального захисту громадян України. Законом «Про зміни і доповнення Конституції (Основного Закону) Української РСР», прийнятим 24 жовтня 1990 року, із Конституції виключено 6-у статтю про керівну та спрямовуючу роль Комуністичної партії в українському суспільстві й визначено право створювати політичні партії, громадські організації, тобто закладені юридичні основи розвитку багатопартійності. Низка законів була спрямована на вдосконалення системи державного управління та місцевих органів влади, розвиток і утвердження місцевого самоврядування. Суть і соціальне призначення реформування економічної системи визначені в Законах «Про економічну самостійність Української РСР» (серпень 1990 року), «Про ціни і ціноутворення» (грудень 1990 року), «Про бюджетну систему Укра-їнської РСР» (грудень 1990 року), «Про підприємництво» (лютий 1991 року), «Про власність» (березень 1991 року), «Про банки і банківську діяльність» (березень 1991 року), «Про підприємства в Українській РСР» (березень 1991 року), «Про цінні папери і фондову біржу» (червень 1991 року) та інших. Концептуально-практичне значення для зміни економічних відносин в агропромисловому комплексі мав Закон «Про пріоритетність соціального розвитку села та агропромислового комплексу в народному господарстві України» (серпень 1990 року). Відповідно до Постанови Верховної Ради України від 18 грудня 1990 року, було розпочато земельну реформу.
У вказаний період ухвалено й низку законів з питань соціального захисту та духовного розвитку громадян України («Про внесення змін і доповнень до кодексу законів про працю Української РСР при переході республіки до ринкової економіки», «Про зайнятість», «Про соціальний захист чорнобильців, пенсіонерів», «Про освіту», «Про свободу совісті та релігійні організації» й інші).
Отже, у липні 1990 – серпні 1991 років були закладені політико-юридичні підвалини розбудови правового, соціального, демократичного суспільства в Україні.
Другий етап охоплює серпень – грудень 1991 року. За п’ять місяців у громадсько-політичному житті України відбулися події епохального значення. 24 серпня 1991 року прийнято Акт проголошення незалежності України. Він виходив із права на самовизначення народів, передбаченого Статутом ООН та іншими міжнародно-правовими документами. Цей Акт продовжив тисячолітню традицію державотворення в Україні.
Акт проголосив незалежність України та створення самостійної незалежної української держави. Верховна Рада України, схваливши Акт проголошення незалежності, водночас визнала за необхідне провести 1 грудня 1991 року Всеукраїнський референдум на його підтвердження.
Характерно, що ще до проголошення незалежності в Україні було введено посаду президента [10]. У відповідному Законі, прийнятому 5 липня 1991 року, визначено, що президент – найвища посадова особа України. По суті, за цим законом Україна проголошувалася президентсько-парламентською республікою. Вибори першого Президента України відбулися в день Всеукраїнського референдуму з приводу схвалення Акта проголошення незалежності України – 1 грудня 1991 року. Через кілька днів Президенти Російської Федерації, України, Голова Верховної Ради Білорусії виступили з заявою про розпуск СРСР, а 8 грудня 1991 року була підписана Угода про створення Співдружності Незалежних Держав (СНД). Примітно, що саме в цей час в Україні сформувалось кілька нових політичних партій, зокрема Соціалістична.
У січні 1992 року розпочався третій етап розбудови громадянського суспільства в Україні, що тривав до червня 1996 року. Чотири з половиною роки продовжувалася робота з написання нової Конституції України. Вона супроводжувалася посиленням протиборства між політичними партіями та гілками влади, що характеризувалося різними концептуальними підходами до визначення характеру суспільного розвитку, структури влади, економічних засад в Україні. Водночас приймалися законодавчі та нормативні акти, що визначали напрями проведення реформ у всіх сферах громадсько-політичного й соціально-економічного життя. Указами Президента України було введено інститут обласних і районних державних адміністрацій, визначено структуру та завдання вертикалі виконавчої влади. Відбулася структуризація Верховної Ради України. Закони та постанови парламенту, укази Президента, декрети та постанови Кабінету Міністрів України були спрямовані на прискорення приватизації, розвиток підприємництва. Особлива увага приділялася прискоренню земельної реформи.
Вагоме значення для соціально-економічного розвитку України мало введення національної валюти (гривні).
Четвертий етап охоплює період з липня 1996 р. до березня 1998 р., тобто час, коли відбулися події, що сприяли подальшому розвитку демократичних засад українського суспільства. Верховна Рада України прийняла нові Закони про вибори народних депутатів України, депутатів місцевих Рад і міських, селищних, сільських голів. Установлено, що вибори до Верховної Ради України проводяться за змішаною системою (225 депутатів обираються за списками політичних партій або блоків партій, 225 – за мажоритарною системою в одномандатних округах). У вказаний час з’явилися нові політичні партії, відбувалися розколи в тих, що виникли наприкінці 80 – у першій половині 90-х років ХХ століття. Спостерігалося погіршення соціально-економічного становища в Україні. Це зумовлювалося тим, що: 1) існуючі законодавчі та нормативні акти не повністю сприяли ефективному проведенню економічних реформ; 2) виконавчі структури не забезпечували дійового виконання існуючих законодавчих актів.
Новий, п’ятий етап розпочався з березня 1998 року, коли вибори нового складу Верховної Ради України проводились за змішаною виборчою системою. Серед обраних депутатів були представники 24 політичних партій і майже 50 громадських організацій. Це зумовило посилення політизації та недостатньо результативну діяльність парламенту. Поглибилося протиборство між президентом і парламентом, між виконавчою й законодавчою гілками влади. Воно ще більше загострилося у зв’язку з підготовкою до виборів президента 31 жовтня 1999 року.
Вибори до Верховної Ради України в березні 2002 року не привели до суттєвих змін на макрополітичному рівні. Як і раніше, актуальними питаннями залишалися створення «пропрезидентської парламентської більшості», яка б забезпечила ефективну роботу парламенту, і формування «конструктивної опозиції», котра б не тільки критикувала владу, але й сама брала участь у виправленні її помилок. Одночасно з подальшою політизацією законодавчої та виконавчої влади спостерігалася певна деполітизація громадських рухів і організацій. Взагалі, «третій сектор» набував нових суттєвих рис: значне зростання кількості зареєстрованих структур при такому ж значному зменшенні середньої кількості їх членів; виразне бажання займатися не політикою, а конкретними справами; перехід від громадських до професійних засад роботи їх апарату, від існування на членські внески до зовнішніх джерел фінансування; зміцнення зв’язку з «першим» – державним і «другим» – бізнесовим «секторами» суспільства й т.ін. Подальшого розвитку набули економічно незалежні від влади засоби масової інформації. Стало можливим говорити не тільки про три гілки влади – законодавчу, виконавчу й судову, але й про формування «четвертої влади» – засобів масової інформації – і навіть «п’ятої влади» – зростаючого за впливом «третього сектора». Хоча цей процес і не можна характеризувати однозначно, він призвів до поступового переходу ініціативи в розбудові громадянського суспільства від «першого» (державного) сектора до «другого» та «третього» (бізнесового та громадського). У цілому можна прогнозувати продовження даного етапу до президентських виборів 2004 року, після яких можливі суттєві зміни в політичному курсі керівництва та громадсько-політичній ситуації в країні.
Загалом, слід зазначити, що 90-і рр. ХХ ст. відкрили нову сторінку в історії України. Вона стала незалежною державою. Здійснено комплекс заходів щодо розвитку громадянського суспільства, утвердження ринкової економіки, демократизації громадсько-політичного життя. Започатковано нову модель політичного устрою України, покінчено з однопартійною системою й ідеологічним монополізмом. Закладено фундамент нового державного устрою на принципах розподілу влади, відбулося становлення парламентаризму й виконавчої вертикалі влади, незалежної судової системи та системи місцевого самоврядування.
Водночас стало очевидним, що розвиток політичної системи в Україні відбувається набагато швидше, ніж деякі економічні процеси. Політична надбудова домінувала над соціально-економічним базисом, що характерно для громадянського суспільства сенсорно-колективістського («просоціалістичного», «східного») типу, а не раціонально-індивідуалістського («прокапіталістичного», «західного»), яке малось на увазі розбудовувати в Україні. Зменшення уваги до розробки і впровадження науково обґрунтованої соціально-економічної політики призвело до суттєвих ускладнень у розвитку всіх галузей економіки і, відповідно, посилило негативні моменти у сфері зайнятості працездатного населення, його матеріального забезпечення. Становище в економіці України ускладнилося й завдяки погіршенню демографічної обстановки. Це, зокрема, призвело до зменшення кількості працездатного населення. Відчутно зросла кількість громадян пенсійного віку, більшість із яких не працювала й мала статус утриманців.
Коливання між Заходом і Сходом призвели до того, що президент, уряди, Верховна Рада стали приймати рішення протилежної типологічної спрямованості. Це робило українську модель громадянського суспільства ще більш типологічно невизначеною в очах як влади, так і народу. І ще більше затягувало завжди важкий для країни й народу «перехідний період». Характерно, що саме в цей період такий стан речей стали усвідомлювати й самі політики, громадські діячі та науковці. Втім, жодних конструктивних програм з їх боку висунуто не було.
Ринкові перетворення почали набувати монополістичного характеру. Держава вела до монополії на горілчані та тютюнові вироби. Тон у приватизації почав задавати великий бізнес, що остаточно переплівся з владними структурами. Значна частина депутатів Верховної Ради стали задекларованими або прихованими мільйонерами. В Україні остаточно завершився розподіл сфер впливу між офіційними та тіньовими економічними структурами, між самими «тіньовиками», між великим, середнім і малим бізнесом тощо. «Поріднившись» з великим бізнесом та відстоюючи його інтереси, державна влада остаточно «задавила» податками та перевірками бізнес середній і малий. Почався процес його згортання в Україні. Що, на наш погляд, призвело до формування в базисі засад монополістичної економіки раціонально-індивідуалістського (приватновласницького) типу. Відповідно, спостерігався зворотний відтік працездатного населення із малого та середнього бізнесу до державних і великих приватних підприємств, установ і організацій.
Водночас спроби надати державному регулюванню економіки соціальної орієнтованості – за зразком Китаю та Росії – були несміливими й непослідовними. Втім, народ призвичаївся до державної політики й тільки іноді давав знати про своє невдоволення. Хоча його становище аж ніяк не покращилося. За даними соціологічних опитувань, десь три чверті (73,3 %) громадян України мають на проживання не більше одного долара на добу. Цей показник, прийнятий ООН як критерій бідності, розрахований на кліматичні умови африканських та інших теплих країн. Якщо взяти показник витрат у розмірі не більше двох доларів на добу, бідними можна вважати вже 86 % населення [11]. Навіть за офіційними даними Державної податкової адміністрації України кількість громадян, котрі у 2002 р. отримали прибутки на рівні бідності, збільшилась удвічі порівняно з 2001 р. [12, с. 5]. Знову відродилась інфляція.
Зростали кількість і апетити перевіряючих структур. Процвітала компанійщина в їх роботі. Вона була пов’язана передусім з тим, що не діяли ринкові механізми наповнення бюджету. Крім того, час від часу Захід ставив надання чи ненадання чергового транша кредиту, застосування чи незастосування санкцій проти України тощо в залежність від успіхів у боротьбі з «тіньовою економікою». А владні структури, відповідно, організовували чергову кампанію боротьби з нею на місцях. Що знову ж таки стосувалося головним чином тих середніх і малих підприємств, приватних підприємців, які були справними платниками податків. З початку ХХІ ст. вказана недолуга практика почала набувати гіпертрофованих розмірів. До неї залучилися центральні органи влади.
Взагалі, держава зміцнювала головним чином не «горизонтальні» зв’язки з громадянським суспільством, як того вимагала прийнята нею теоретична модель, а «вертикаль влади», що вело до відродження командно-адміністративної системи. У 2003 р. планувались і здійснювались масові виїзди до конкретних областей представників центрального апарату Державної податкової інспекції та податкових органів усіх регіонів України. Як було оголошено – «для надання практичної допомоги» відповідним місцевим органам у збиранні податків і поповненні бюджету [13, с. 2]. Згідно з угодою від 26 травня цього ж року, Держдепартамент фінансового моніторингу й Генеральна прокуратура України, за посильної участі Нацбанку, розгорнули широке співробітництво щодо питань держфінмоніторингу сумнівних банківських операцій. Вони виконували Закон України «Про запобігання і протидію легалізації (відмиванню) доходів, отриманих злочинним шляхом» [14, с. 1]. У липні 2003 р. Верховна Рада прийняла закон, що заборонив журналістам використовувати конфіденційну інформацію й інформацію, що є власністю держави. Він викликав різку критику з боку Європейського союзу й Організації з безпеки та співробітництва в Європі (ОБСЄ) [15, с. 7].
Звісна річ, і поповнення бюджету, і боротьба з «тіньовою економікою», і збереження державної таємниці – важливі речі. Але немає також сумніву, що в умовах перехідного періоду прийняття подібних рішень і законів уже викликало та ще викличе масу зловживань з боку держслужбовців і суттєве обмеження громадянських прав і свобод. Перелік неоднозначних з конституційної точки зору заходів можна суттєво подовжити.
Таким чином, у незалежній українській державі досить активно вдосконалювалася структура державної влади, місцевого самоврядування, політичних партій і громадських організацій, які все вагоміше впливали на процеси формування громадянського суспільства. Поступово – хоча й не повсюдно – створювалися належні умови праці для громадян. Саме вона повинна стати головним джерелом їхньої заможності та процвітання. Водночас розбудовувалася система соціального захисту для тих, хто в силу об’єктивних обставин не міг брати активної участі у виробництві.
У 1991 – 2003 рр. Україна остаточно утвердила себе як суверенна держава, вона прагнула стати повноправним суб’єктом європейського та світового співтовариства, важливим чинником стабільності на європейському континенті. Було демонтовано головні підвалини тоталітарної системи. Наша держава все-таки, хоч і з великими труднощами, йшла шляхом розбудови громадянського суспільства врівноваженого раціонально-індивідуалістського – «західного» – типу. Він нерозривно пов’язаний з розвитком демократії та ринкової економіки. В економіці відбувалися стабілізаційні процеси, формувалися передумови поступового зростання. У країні утверджувалася стабільна політична ситуація.
Разом з тим існували суттєві проблеми, що вимагали якнайшвидшого й ефективного вирішення. За перших років незалежності, за президентства Л.М. Кравчука, влада досить добросовісно шукала ринкові важелі управління соціально-економічним розвитком. Позаяк ці пошуки скінчилися невдачею, вже за президентства Л.Д. Кучми почалося поступове повернення до адміністративно-командної системи.
Низка ринкових законів в економіці викликала до життя бурхливий розвиток підприємницької ініціативи населення. До 2-ї пол. 90-х рр. ХХ ст. швидкими темпами розвивався як великий, так і середній та малий бізнес. Але поступово конкурентна боротьба, а ще більше – тиск державних владних структур, від податкових інспекцій до пожежників, призвели до згортання середнього та малого бізнесу. Незважаючи на зростання кількості малих підприємств, переважна більшість їх ледве зводили кінці з кінцями. Тим часом великий бізнес зрісся із владою і в переносному, і в прямому сенсі. Люди великого бізнесу прийшли до влади на всіх рівнях, аж до Верховної Ради, уряду й адміністрації президента.
Відповідно, послідовно відстоюючи інтереси великого бізнесу, влада намагалася вирішувати державні проблеми за рахунок бізнесу середнього та малого, а також пересічних громадян. Окремі заяви про підтримку середнього та дрібного приватного власника, зроблені, вочевидь, під тиском Заходу, залишились добрими побажаннями. Деякі заходи, прийняті для подолання його беззахисності перед диктатом влади, як, наприклад, Указ Президента № 817/1998, що зобов’язував державні органи попереджати підприємства про документальну перевірку за 10 днів, фактично ігнорувалися на місцях.
Психоісторично подібні явища характерні для неврівноваженого біопсихосоціогенезу раціонально-індивідуалістського типу (раціонально-індивідуалістський приватновласницький базис / раціонально-індивідуалістська авторитарна надбудова). Причому в його нецивілізованих формах. Як бачимо, загроза переходу саме до такого – псевдогромадянського – типу суспільства вже стає реальністю у соціально-економічному базисі і поширюється на політичну надбудову.
В статье исследуется периодизация построения гражданского общества в независимой Украине. Авторская периодизационная модель основана на политико-правовых, социально-экономических, культурно-психологических и иных критериях. Она дает возможность проследить типологические изменения в украинском обществе и прогнозировать направления его дальнейшей эволюции.
In this article the periodization of the civil society formation in independent Ukraine is researched. The author’s periodical model is based on political, juridical, social, economical, cultural, psychological and other’s criterions. It gives an opportunity to observe typological changes in Ukrainian society and to forecast the directions of its further evolution.