У статті розглянуто зміни та доповнення моделі православної духовної освіти з моменту виникнення перших духовних навчальних закладів до поч. ХХІ ст. Проведено аналіз сучасної моделі та сформованої у відповідності до неї структури православних навчальних закладів, виділено загальні риси та конфесійні відмінності.
На 2001 рік в Україні була сформована розвинута мережа православних навчальних закладів. З 35 діючих освітніх установ 14 належали Московському патріархату, 15 – Київському, 5 – Українській автокефальній православній церкві, 1 – Руській істино-православній церкві Закордоном [1].
Формування мережі православних навчальних закладів у незалежній Україні відбувалось на основі історичних традицій православного християнства і мало свою модель духовної освіти. Поняття «модель» у широкому розумінні означає «будь-яке зображення, опис, схему якогось об’єкта, процеса чи явища» [2]. Вивчення моделі православної освіти є актуальним, оскільки вона є важливою складовою системи духовної освіти і визначає типи навчальних закладів, структуру православних освітніх установ тощо. На жаль, ця проблема поки-що мало вивчалась науковцями.
Вивчення моделі духовної освіти у дореволюційний період започатковано у фундаментальних працях з історії церкви в Україні: «Історія християнської церкви на Україні» [3], «Історія релігії» [4], працях Власовського «Нарис історії Української православної церкви» [5], Погодіна «Образованность и грамотность в древний период русской истории» [6] та інших. Серед робіт, в яких розглядалась модель православної духовної освіти в ХХ ми. слід відмітити працю Поспеловського «Русская православная митрі в ХХ веке», в якій автором проаналізовано причини та наслідки зміни моделі православної духовної освіти за часів існування СРСР [7].
Загальні відомості про модель православної духовної освіти в незалежній Україні містяться в праці Ю. Кальниша «Духовні школи в Україні: загальноосвітній огляд» [8], в якій, зокрема, приділяється увага моделі православної духовної освіти Української православної церкви Московського та Київського патріархатів у 90-і роки ХХ ми. Українська автокефальна православна церква автором не розглядалася. У роботі Г.Е. Зборовського, Н.Б. Костиної «К взаимодействию религиозного и светского образо мит в современных условиях» зроблено аналіз сучасної моделі православної освіти та сформованої відповідно до неї структури, але авторами розглянуто лише Московський патріархат [9]. Отже, комплексне вивчення даної проблеми в межах усієї системи православної освіти в Україні здійснюється вперше.
Метою даної роботи є аналіз моделі православної освіти та сформованої відповідно до неї структури духовних навчальних закладів України. Для досягнення поставленої мети необхідно проаналізувати історичні традиції формування моделі та структури релігійної православної освіти в Україні; вивчити сучасну модель духовної освіти, порівняти з традиційною спадщиною, визначити загальні риси та конфесійні відмінності; розглянути структуру духовних навчальних закладів, сформовану у відповідності до прийнятої у 90-і роки ХХст. Моделі православної освіти в Україні.
Формування моделі сучасної духовної освіти в Україні має 300-літню історію і започатковане створенням у 1578 р. Острозької греко-слав’янської школи, що підготувала певні умови для створення братських шкіл. З ми. мит. ХVІІ ми. центр духовної освіти поступово переміщується з заходу на схід України. У 1932 р. на основі Київської брат митр школи за зразком Острозької академії створено Києво-Могилянську колегію, яка у 1701 р. отримала статус академії.
Розвитку духовної освіти певним чином сприяв виданий Петром І у 1721 р. «Регламент Духовної колегії», що зобов’язав єпископів « митр в митр домах школы для приготовления священников» [3]. Рекомендувалось створити академії з філософським і богословським класами, при них заснувати семінарії. У 1750 р. на Лівобережній Україні діяли Київська духовна академія, Чернігівський та Харківський колегіуми, Переяславська та Полтавська семінарії. Останні за обсягом викладання дорівнювали середньовічним університетам [6, с. 9]. Таким чином, «Регламент Духовної колегії» поклав початок структурного розмежування духовної освіти. Але відсутність чіткої моделі освіти з часом привела до необхідності більш глибоких реформ у цій сфері.
З початку ХІХ ми., на взірець реформи Наполеона у Франції, змінюється система духовної освіти в Росії. Реформою 1808 – 1814 рр. введена в дію модель духовної освіти, що поділяла духовні навчальні заклади на 4 ступені: парафіяльні школи, повітові училища, єпархіальні семінарії та академії. Мережа освіти була поділена на духовно-навчальні округи з академіями в центрі [4].
Стан розвитку православної освіти на Західній Україні у пер. мит. ХVІІІ ми. був значно гіршим, ніж на Сході. Духовна освіта надавалась у братських школах та відкритих при монастирях училищах – таким чином, модель освіти мала 2 ступені: «парафіяльна (братська) школа – училище». Протягом ХІХ ми. в Західній Україні було сформовано модель православної духовної освіти, що в цілому співпадала з російською за рахунок відкриття Волинської та Кам’янець-Подільської духовних семінарій ( 1796 та 1797 рр. відповідно), Богословського інституту (1824 р.) у Чернівцях та православного богословського факультету при Чернівецькому університеті (1875 р.) [5]. Початкову духовну освіту отримували в парафіяльних школах, що діяли в Комарні, Перемишлі, Рогатині, Замості, Кам’янець- Подільську.
Створення моделі православної освіти супроводжувалось змінами у структурі, що відбувались протягом ХІХ – мит. ХХ ми., в основному за рахунок змін і доповнень статутів. 4-х ступінчата модель духовної освіти з чіткими завданнями кожного ступеня забезпечувала високу якість освіти, що мала становий характер. Нижча ланка освіти – парафіяльні школи були 2-х річними і мали за мету навчити учнів основам грамоти та готувати кандидатів на пастирське богослужіння. Училища надавали більш широку освіту, навчання тривало 3 – 4 роки. Випускники училища займали нижчі церковні посади: молодших кліриків, псаломщиків, іноді – приходських священиків.
Єпархіальні семінарії займали третій ступінь духовної освіти і вважались середнім навчальним закладом. Навчання в семінарії тривало 6 років: перші чотири роки вивчались загальноосвітні предмети, два останні – богословські. З мит. ХХ ми. після закінчення 4-х класів семінаристи мали право без іспитів вступити на історико-філологічний або пра ми факультети університетів. Тобто рівень освіти 4-х класів семінарії дорівнював світській середній освіті. Учнів семінарій поділяли на спеціалізовані класи за рівнем знань та здібностями. Наприклад, у Волинській духовній семінарії існувало 4 класи: риторичний, поетичний, вищий граматичний і нижчий граматичний [10]. З другої половини ХІХ ми. семінарії мали філософський і богословський класи.
Осередком вищої духовної освіти на Україні була Київська духовна академія, що після реформи 1808 – 1814 рр. мала 2 відділення: богословське та церковно-практичне. За статутом 1869 р. відкривалось церковно-історичне відділення, що зумовило значну активізацію наукових досліджень. Слід зазначити, що тільки в Лівобережній Україні існували вищі духовні навчальні заклади. На Західній Україні вищу православну освіту отримували на окремих факультетах державних університетів, про що автором зазначалось раніше.
Таким чином, протягом ХVІІІ – мит. ХХ ми. була сформована модель духовної освіти, чотири ступені якої надавали ґрунтовну підготовку в галузі богослов’я. Зміни та доповнення до статутів навчальних закладів забезпечували відповідні часу зміни в структурі, управлінні та адміністративному складі, розширювали навчальні програми, що позитивно впливало на рівень духовної освіти в цілому.
У пожовтневий період релігійні організації зазнали утисків, у тому числі навчальні заклади. Так, згідно з декретом Ради народних комісарів від 23 січня 1918 р. «Про відокремлення церкви від держави і школи від церкви», а також з аналогічним декретом Тимчасового робітничо-селянського уряду України від 22 січня 1919 р., громадянам дозволялось мати право вивчати релігію приватним шляхом, але ні в якому разі не державним [11]. Постановою НКО УРСР від 15 лютого 1919 р. було затверджено всі духовні училища та семінарії перевести з духовного відомства до Народного комісаріату й перетворити на школи загальноосвітнього характеру. У 1919 р. закрили і Київську духовну академію. Таким чином, протягом 1920-х років було ліквідовано всі духовні школи на території УРСР. Духовні навчальні заклади продовжували функціонувати в Західній Україні. Окрім існуючих раніше, у 1925 р. при Варшавському університеті було відкрито православний богословський відділ.
Після угоди Сталіна з трьома митрополитами Руської православної церкви 9 – 10 вересня 1943 р. на території СРСР відновлено духовну освіту, модель якої була представлена схемою «семінарія – академія», але з курсу навчання вилучено загальноосвітні предмети, за винятком класичних мов і основ радянського законодавства. З діючих на 1956 – 1957 навчальний рік 10 навчальних закладів 3 знаходились в Україні: Київська, Одеська і Волинська семінарії [7].
Структура навчальних закладів мало чим нагадувала дореволюційну. Навчання тривало 4 роки (як в академіях, так і в семінаріях), діяло одне відділення – богословське, рівень викладання був низьким: по-перше, слухачі поступали зі світських шкіл і не мали навіть елементарного уявлення про церкву, тому за 4 роки треба було дати ті знання, які в дореволюційній Росії викладались на 1-му та 2-му ступенях духовної освіти; по-друге, більшість викладачів не мали спеціальної богословської освіти і не були за професією викладачами або вченими в області богослов’я. Навчальні заклади знаходились під наглядом РСРПЦ (СДРПЦ – митрі по делам Русской православной церкви). Таким чином, вищезазначені факти вказують, що рівень духовної освіти 50-х ми. мит. 80-х років ХХ ми. значно поступався дореволюційному і вимагав конкретних реформаційних заходів, в тому числі зміни моделі православної освіти.
За роки незалежності України церковна освіта набула певних змін. Модель духовних навчальних закладів базується на оновленому Уставі духовних шкіл, прийнятому Священним синодом у 1991 р. і внесеним окремим пунктом у Статут про управління Українською православною церквою [12]. Він передбачав 3-х ступінчату духовну освіту: «єпархіальне училище – семінарія – академія», кожна з яких функціонувала за власним статутом, складеним згідно з Уставом.
Кожний ступінь православної духовної освіти надає певний рівень підготовки. Так, духовне училище – середній навчальний заклад, що готує церковнослужителів та інших працівників для релігійних громад всіх областей України. Завданням училищ є випуск священиків певної спеціалізації. Духовна семінарія – середній богословський навчальний заклад закритого типу, що готує священнослужителів широкого профілю. Обидва типи навчальних закладів надають середню богословську освіту, але відрізняються за терміном навчання, внутрішньою структурою, навчальними програмами тощо. Духовна академія – вищий богословський навчальний заклад, який має за мету підготовку кваліфікованих священнослужителів, науковців, організацію і проведення наукових досліджень, розвиток інтелектуального життя церкви [8].
3-х ступінчата модель освіти, прийнята Московським і Київським патріархатами, в цілому відповідає дореволюційній. Відмінності зумовлені змінами суспільно-політичного становища, розвитком науково-технічного прогресу, процесами секуляризації освіти, іншими факторами. Якщо до революції 1917 р. існували парафіяльні школи, то в сучасній системі освіти такий навчальний заклад відсутній. Частково його замінюють недільні школи, в яких надаються початкові знання про церкву та вивчається Біблія. Загальну середню освіту надає держава. Тобто необхідність в парафіяльних школах відпала.
Духовні навчальні заклади 90-х років ХХ ми. стали більш відкритими, до них на конкурсних засадах приймаються всі бажаючі отримати духовну освіту (а не лише діти духовенства). В училища поряд з чоловіками приймаються жінки, що ще на початку ХХ ми. було недопустимо. Однак основні принципи діяльності, структура, виховна робота мають за основу історичну спадщину минулого століття. Прикладом може служити факт, що протягом останніх 5 років простежуються процеси підтягнення рівня духовної освіти до світської, якій вона відповідала в дореволюційній Росії. Треба зазначити, що діюча модель духовної освіти в майбутньому доповниться новими типами навчальних закладів, принаймні Українською православною церквою Московського патріархату (далі – УПЦ МП). Згідно з рішенням Архієрейського собору Руської православної церкви 1994 р., яке підтримано Українською православною церквою Московського патріархату, модель духовної освіти повинна поєднувати традиційні навчальні заклади закритого типу з експериментальними – відкритого типу. Зараз ведеться розробка принципів та засад діяльності таких навчальних установ [9].
Українська автокефальна православна церква (далі – УАПЦ) має 2 ступені духовної освіти: семінарія – академія (колегіум). Слід зазначити, що така модель освіти є тимчасовою. Навчальним комітетом при патріархії Української автокефальної православної церкви розроблена нова модель духовних навчальних закладів, затверджена патріархом митрієв у 1999 р. [13]. Нею передбачено створення 4-х типів духовних навчальних закладів:
– Єпархіальне училище – середній навчальний заклад, при якому здійснюється богословська підготовка церковнослужителів, катехитів, регентів та інших церковних працівників;
– Єпархіальна семінарія (колегія) – вищий навчально-богословський заклад церкви, при якому здійснюється підготовка бакалаврів богослов’я, фахівців з богослов’я – катехитів, регентів та інших працівників;
– Духовна академія – вищий навчально-богословський заклад, при якому проводиться підготовка магістрів богослов’я. До навчання приймаються випускники вищих духовних навчальних закладів зі ступенем бакалавра богослов’я . На перехідний період – випускники семінарії зі статусом середнього духовного навчального закладу;
– Патріарший інститут (університет) – вищий богословський заклад, де здійснюються наукові дослідження в галузі богослов’я та суміжних наук. Він може мати й навчальні факультети, а також відділення для підготовки магістрів богослов’я. При інституті впроваджена додаткова освіта (підвищення кваліфікації) священиків і церковних працівників.
Перші два навчальні заклади будуть знаходитись у підпорядкуванні патріарха, останні – правлячого архієрея єпархії, до якої належатимуть. Як видно з наведеної моделі, простежується тенденція доведення рівня духовної освіти УАПЦ до рівня державної, що представлена схемою «училище – технікум – інститут (університет) – післядипломна освіта» [14]. Отже, на 2001 р. існують 2 моделі духовної освіти: одна має 3 ступені і прийнята Московським та Київським патріархатами, інша – 2 ступені, за якими працюють навчальні заклади Української автокефальної православної церкви. Розглянемо кількісні показники існуючої моделі з нижченаведеної таблиці.
Таблиця 1 – Кількість діючих духовних навчальних закладів України на 2001р. (за типами)
| Тип навчального закладу | Московськ. патріархат | Київський патріархат | Автокефальна церква | Руська істинно-прав. церква Закордонном | Всього |
|---|---|---|---|---|---|
| училище | 8 | 8 | – | – | 16 |
| семінарія | 5 | 5 | 3 | 1 | 14 |
| академія | 1 | 2 | 3 | - | 4 |
| колегіум | 1 | 1 | |||
| Разом | 14 | 15 | 5 | 1 | 35 |
Табл. 1 показує, що на 2001 р. українське православ’я має 35 середніх навчальних закладів: 16 училищ і 14 семінарій; 5 вищих навчальних закладів: 4 академії та 1 колегію. Духовним центром семінарії Руської істинно-православної церкви Закордоном є Свято-Троїцький монастир у місті Джорданвіллі, штат Нью-Йорк (США), тому автором розглядається як окрема православна освітня установа. Кількість навчальних закладів УПЦ МП та Української православної церкви Київського патріархату (далі – УПЦ КП) співпадає: з 16 училищ 8 належать Московському патріархату, 8 – Київському; з 13 семінарій 5 підпорядковуються УПЦ МП, 5 – УПЦ КП, хоча кількість громад УПЦ КП в Україні на 2001 р. становить 32 % від УПЦ МП [1]. Цей факт пояснюється тим, що кількість слухачів на- вчальних закладів Московського патріархату значно більша, ніж Київського. Треба зазначити, що Житомирський духовний навчальний заклад УПЦ КП має назву «школа», але за терміном навчання (3 – 4 роки) відповідає училищу. Заняття 1-го і 2-го класів ведуться за програмою Київської духовної семінарії, 3-го і 4-го – за програмою підготовки спеціалістів, необхідних для Житомирсько-Овруцької єпархії. Тому автором віднесено цей навчальний заклад до структурного підрозділу училищ. Середня ланка духовних освітніх закладів УАПЦ значно менша за УПЦ КП та УПЦ МП, що, по-перше, пояснюється меншою кількістю громад цієї конфесії, по-друге, компенсується за рахунок вищих навчальних закладів.
Отже, модель православної духовної освіти, прийнята у 90-і роки ХХ ст. за рахунок доповнення новими типами навчальних закладів (училищ та колегіумів) дала змогу забезпечити єпархії необхідними кадрами та підняти якість освіти на значно вищій рівень, ніж за часів СРСР.
Модель православної духовної освіти передбачала певну структуру, що обумовлена формою навчання, типом навчального закладу тощо. Структура духовних навчальних закладів певною мірою залежала від форм навчального процесу, з яких основними були денна, заочна та екстернат. Останні дві – не традиційні для православної церкви. Їх введення зумовлене, з одного боку, необхідністю надання освіти практикуючим священнослужителям, з іншого – нестачею коштів та приміщень для навчання. Слід відмітити, що на 2001 р. існують 2-і заочні духовні православні освітні установи – колегія патріарха Мстислава УАПЦ та Семінарія Руської істинно-православної церкви Закордоном. Якщо остання прийняла заочну форму навчання як основну, то брак коштів не дає можливості відкрити денне відділення в Колегії патріарха Мстислава. Розглянемо детальніше структуру кожного типу навчальних закладів.
Духовні училища є фаховими навчальними закладами, що мають одне або декілька відділень для підготовки церковних працівників. Приймаються особи чоловічої та жіночої статі, термін навчання 2 – 4 роки. Всі училища можна умовно поділити на 2 групи: малофахові та багатофахові. До першої відносяться духовно-пастирські училища, що мають термін навчання 4 роки і готують священнослужителів (пастирів). Прикладом таких навчальних закладів служать Хутське, Полтавське, Рівненське училища УПЦ МП та Рівненське, Тернопільське училища УПЦ КП. Багатофахові училища мають, як правило, декілька відділень, термін навчання 2 – 3 роки. Так, Коломацьке духовне училище УПЦ КП має відділення : регентське – готує регентів (керівників церковного хору) і псаломщиків; іконописне – художників-іконописців; церковного малярства – майстрів церковного розпису; різниче – майстрів пошиття церковного начинання та священного одягу [15]. Дніпропетровське церковно-хорове училище УПЦ КП має 3 відділення: пастирське, регентське і псаломське. На друге і третє приймаються як чоловіки, так і жінки.
З часом, у міру вирішення проблеми приміщень, простежується процес розширення навчальних закладів за рахунок відкриття нових відділень. Так, Житомирське духовне училище було відкрито у 1997 р. як пастирське, на протягом 1998 – 2000 р. почали діяти такі відділення: псаломське, реставраційне, прикладного ремесла [16, с. 4]. З 1998 р. при Запорізькому духовному училищі УПЦ КП відкрито регентське відділення. Сумське пастирсько-богословське училище УПЦ МП у 2001 р. відкрило регентське відділення. Таким чином, відкриття нових відділень приводить до перетворення малофахових училищ у багатофахові.
Духовна семінарія – середній навчальний заклад закритого типу, до якого приймаються чоловіки з 18 років (Московський патріархат – з 20). Термін навчання – 4 роки. Випускники училищ мають право вступу на 3-й або 4-й курс духовної семінарії. Семінарія готує священнослужителів широкого профілю, переважно приходських священиків. Особливої різниці між навчальними закладами цього типу різних гілок православ’я не існує. Система підготовки кадрів у духовних училищах та семінаріях відрізняється тільки обсягом матеріалу, що вивчається: в училищах за кількістю годин менше, ніж у семінарії, де предмети вивчаються більш глибоко. Семінарії мають одне відділення – богословське.
Якщо училища мають досить гнучку структуру і передбачають зміни відповідно до вимог часу та потреб церкви, то семінарії дотримуються православних традицій навчального закладу закритого типу, і будь-яких змін структури в них не передбачається. При семінаріях Московського патріархату на правах окремих установ діють недільні школи, християнські курси тощо. Так, при Київській семінарії УПЦ МП з 1990 р. працює недільна школа для дітей та дорослих, в якій навчається до 200 осіб; у 1996 р. відкрито вечірню православну гімназію. Викладають у школі та гімназії переважно студенти Київської духовної академії.
При Харківській духовній семінарії з 2002 р. відкрито регентські курси для дівчат (перший набір склав 25 осіб) та християнські педагогічні курси, що мають вечірнє та заочне відділення [17, с. 8]. навчаються на курсах учителі шкіл та студенти педагогічних ВНЗ. Мета курсів – надати православну християнську освіту педагогам світських середніх шкіл. І хоча шкільною програмою не передбачено викладання православної етики, управління Харківської семінарії вирішує проблему забезпечення шкіл викладачами заздалегідь.
Свято-Кирило-Мефодіївська заочна духовна семінарія Руської істинно-православної церкви Закордоном передбачає два ступені підготовки. Перший ступінь – пастирсько-богословське училище – має три відділення: пастирське, регентське, псаломське. Термін навчання 3 роки, приймаються особи чоловічої та жіночої статі. Заочна форма навчання передбачає три сесії: осінню, зимову та літню. По закінченні навчання випускник отримує свідоцтво про закінчення училища. Отже, перший ступінь семінарії за структурою аналогічний православним духовним училищам УПЦ МП та УПЦ КП.
По закінченні першого ступеня учень має право продовжити навчання на 2-му ступені – духовній семінарії, до якої приймаються тільки чоловіки. Термін навчання 2 роки, факультет – богословський. По закінченні навчання та захисту дипломної роботи випускник отримує звання «Бакалавр богословських наук» [18]. Таким чином, Свято-Кирило-Мефодіївська духовна семінарія, по-перше, надає вищу богословську освіту, що не властиво для українського православ’я; по-друге, об’єднує два ступені духовної освіти (середній і вищій) в одній освітній установі, що притаманне деяким світським ВНЗ. Наприклад, при Донецькому державному інституті штучого інтелекту діє училище аналогічного профілю, після закінчення якого учні отримують право продовжити освіту в даному закладі.
Вища духовна освіта в Україні надається 5-ма освітніми установами. Структура вищих навчальних закладів Української автокефальної православної церкви дещо відрізняється від УПЦ МП та УПЦ КП, тому розглянемо їх окремо. Українська православна церква Московського патріархату має одну академію в Києві, Київського патріархату – у Львові та Києві. Базуючись на кращих традиціях православної академічної освіти, за структурою вони суттєво не відрізняються, тому розглянемо їх комплексно. Академія – вищий богословський навчальний заклад, до якого приймаються особи чоловічої статі, які мають семінарську освіту. Термін навчання – 4 роки, відкриті денне та заочне відділення. Академії УПЦ КП та УПЦ МП мають один факультет – богословський [8].
У дореволюційній Росії вища духовна освіта за якістю та структурою дорівнювала державній. На сьогоднішній день вища духовна освіта УПЦ МП та УПЦ КП, хоча і має тенденцію підтягнення до рівня державної, але багато в чому їй поступається По-перше, академії мають лише один факультет (а не три, що на 1910 р. діяли в Київській Духовній академії), і не декілька, як у сучасних державних ВНЗ. По-друге, ступінь кандидата богослов’я надається студентам без відповідного навчання в аспірантурі, що, на думку автора, не відповідає сучасним вимогам не тільки світської, а й духовної освіти. Наприклад, в усіх закордонних духовних ВНЗ (Московській та Санкт-Петербурзькій академіях, Ягеллонському, Папському Григоріанському університетах та інших) для отримання наукового ступеня кандидата богослов’я діють відділення аспірантури. Не зважаючи на вищезазначені недоліки, рівень підготовки студентів академій УПЦ МП та УПЦ КП досить високий, що забезпечується, по-перше, кваліфікованим складом викладацької корпорації; по-друге, самим терміном навчання (адже як вказувалось раніше, для отримання вищої духовної освіти необхідно закінчити семінарію). Повна богословська освіта складає 8 років.
Якщо Київський і Московський патріархати в розвитку академічної освіти багато в чому враховували досвід ХІХ ст., то Українська автокефальна православна церква більше орієнтована на сучасну світську освіту: навчальні установи мають декілька факультетів, відкриті бакалаврат та магістратура. Вища освіта УАПЦ представлена двома навчальними закладами. Колегія патріарха Мстислава має 2 факультети: богословський та катехитичний. Богословський готує священнослужителів, приймаються чоловіки. Термін навчання – 5 років. На катехитичний, що готує викладачів релігії, приймаються чоловіки і жінки, термін навчання – 4 роки (випускники отримують диплом бакалавра) [19]. Колегія патріарха Мстислава має декілька особливостей. По-перше, це єдиний православний навчальний заклад на Україні, в якому жінки отримують вищу духовну освіту; по-друге, він зазнав структурного розширення, оскільки катехитичний факультет відкрито на третій рік існування колегії; по-третє, він має тільки заочну форму навчання (брак коштів не дає можливості організувати денне навчання); по-четверте, це єдиний навчальний заклад УАПЦ, розташований на Східній Україні.
Івано-Франківська вища богословська академія готує священнослужителів на двох факультетах: філософському і богословському – приймаються чоловіки. Навчання проводиться на денному та заочному відділеннях. Це самий молодий вищий православний навчальний заклад на Україні – діє з 2001 р. Статутом ВБА УАПЦ передбачено створення аспірантури для підготовки наукових працівників у галузі богослов’я [20]. Слід зазначити, що для навчання у вищих освітніх закладах Української автокефальної православної церкви достатньо мати середню світську освіту, що відрізняє їх від аналогічних освітніх установ УПЦ МП та УПЦ КП, де необхідною умовою навчання є наявність середньої духовної освіти. З одного боку, це полегшує процес отримання вищої богословської освіти, з іншого, на думку автора, дещо поступається якості в порівнянні з вищими навчальними закладами УПЦ МП та УПЦ КП, оскільки скорочує термін навчання.
Структура вищих духовних навчальних закладів передбачає кафедри, процес формування яких відбувався протягом 1992 – 2002 рр. Умовно його можна поділити на 3 етапи. Перший етап (1992 – 1994 рр.) пов’язаний з проблемою гострої нестачі викладачів з богословських дисциплін (особливо фахівців із канонічного права). За таких умов викладачам доводилось читати по декілька курсів, тому чіткого поділу на кафедри не існувало. Наприклад, на 1992 – 1993 навчальний рік у Київській духовній академії УПЦ МП працювало 8 викладачів, які забезпечували викладання 18 предметів на 1-му та 2-му курсах академії [21].
Другий етап (1995 – 1998 рр.) – це період формування основних кафедр. Поповнення складу викладацької корпорації забезпечило об’єднання їх за предметною ознакою та комплектування кафедр. Оскільки з 1994 р. відбувалось систематичне поповнення навчальних програм світськими дисциплінами, то кафедри об’єднували декілька курсів. Так, на 1998 р. Київська духовна академія УПЦ КП мала кафедри: Стародавньої церкви, Української православної церкви, Святого писання, Церковного права, Богослов’я, Літургіки і церковної музики [22]. Перші три включали до свого складу низку світських дисциплін. Аналогічні кафедри було сформовано в КДА УПЦ МП.
Третій етап (1998 – 2002 рр.) характеризується структурними змінами вже сформованої системи кафедр. Так, у 2000 р. у Київській духовній академії Української православної церкви Московського патріархату відбувся поділ кафедри Святого писання на дві: Старого і Нового Завітів; виділена в окрему кафедра іноземних мов [23]. У 2001 р. у Київській духовній академії УПЦ КП в окрему кафедру історії виділено декілька світських дисциплін: всесвітню історію та історію України, церковну археологію. Третій етап ще не закінчено, і процес поділу кафедр у міру доповнення програмних курсів новими дисциплінами буде продовжуватись. Наведені три етапи у формуванні кафедр властиві навчальним закладам усіх гілок православ’я.
Отже, у становленні та розвитку системи духовної освіти в Україні важливе місце відводилось моделі православної духовної освіти, що передбачала певну структуру навчальних закладів. Прийнята 3-х ступінчата модель духовної освіти УПЦ МП та УПЦ КП і 2-х ступінчата модель УАПЦ, сформована за досить невеликий проміжок часу структура навчальних закладів, з одного боку, дзеркально відображає традиційну модель та структуру православної духовної освіти з внесенням деяких коректив відносно сучасних умов, з іншого – направлена на максимальне забезпечення церкви необхідними кадрами священнослужителів.
В статье рассмотрены изменения модели православного духовного образования с момента возникновения первых духовных учебных заведений до начала ХХІ ст. Проведен анализ современной модели и сформированной в соответствии с ней структуры православных учебных заведений, выделены общие черты и конфессиональные отличия.
The article investigates changes in the model of Orthodox clerical education from the origin of the first clerical educational institutions up to ХХІ century. The analysis of modern model and structure of orthodox educational institutions is carried out, the general features and confessional differences are shown.