В. Франкл – всесвітньовідомий австрійський спеціаліст з проблем психології, психіатрії. Перебуваючи в нацистських концтаборах, він зазнав усіх жахів. Саме в концтаборних межових ситуаціях зривалися всі маски з особистості й усе небезпечне та безглуздя сміливо виступало у своїй зловіщій і невблаганній розкритості. Свою теорію особистості В. Франкл вистраждав у горнилі концтабірної безодні.

Який же чинник сприяв виживанню та збереженню смисложиттєвих орієнтацій? На думку В. Франкла, саме релігійна віра надавала сенс життю навіть за жахливих умов Освенціма та Дахау. Процес пошуку сенсу життя В. Франкл пов’язує з логотерапією, тобто «психотерапією в духовних термінах».

В. Франкла не задовольняє розуміння несвідомого З. Фрейдом як вмістилища інстинктів. На його думку, несвідоме є кладовою духовних, творчих потенцій людини. В. Франкл критикує К. Юнга за ототожнення релігійного з колективним несвідомим, за неправильну локалізацію «неусвідомленого Бога» у сфері «ід» (воно). Учений вважає, що в даному випадку зникає духовне спілкування людини з Богом. Релігійність не усвідомлюється людиною, тому саме завдяки логотерапії до свідомості людини доводиться неусвідомлена релігійність.

В. Франкл вважає, що прагнення до реалізації людиною смислу свого життя є вродженою мотиваційною тенденцією, притаманною всім людям. Навіть самогубець вірить у смисл якщо не життя, то смерті. Не людина ставить питання про смисл свого життя – життя ставить ці питання перед нею. Смисл виступає своєрідним імперативом, що вимагає своєї реалізації.

Яким же шляхом людина може отримати знання про існування несвідомого? В. Франкл вважає, що органом велінь цієї вищої інстанції є совість – смисловий орган, інтуїтивна здатність відшукувати єдиний смисл, що криється в кожній ситуації. «Ії можна визначити як здатність у будь-які ситуації відшукувати прихований смисл, єдиний, притаманний лише їй [1, с. 277]. Совість дологічна й ірраціональна; її специфікація – інтуїтивне розуміння. В. Франкл розуміє совість не лише як психологічну даність, але й як трансцендентальність. Тому совість – голос непізнаного, трансцендентного. Людина чує цей голос у власній душі, але він доноситься до неї з вершин несвідомого. Совість як іманентно-психологічний чинник є трансцендентним феноменом. Через неї розкривається сутність, трансцендентність духовного несвідомого. «Совість – це лише іманентна сторона трансцендентного цілого, вона возвеличується над площиною психологічної іманентності, трансцендентна по відношенню до цієї площини» [1, с. 252].

Совість є голосом трансцендентного, вона сама транс-цендентна. Хоча нерелігійна людина й має совість, вона не усвідомлює її трансцендентності. Нерелігійна людина сприймає свою совість як психологічну даність, вважає її останньою інстанцією, перед якою несе відповідальність. Насправді це лише підніжжя гори. Щоб зазирнути далі, зійти на незвідану, утаємничену вершину, потрібно бути мужнім. Саме такою, з точки зору В. Франкла, є релігійна людина, котра відкриває за совістю «Ти» Бога. «Адже ніколи й за жодних обставин не здатна була б совість мати вирішальне слово в іманентності, якби вона не була словом «Ти» трансцендентності» [1, с. 255]. Бог в логотерапії В. Франкла – це персоналізована совість, а совість – підсвідомий Бог, що криється в кожній людини. Совість – це той орган смислу, який неможливо імплантувати; його можливо лише відкрити й актуалізувати.

В. Франкл наголошує на тому, що в процесі виховання потрібно не лише передавати знання, але й «відточувати» совість. Тільки недрімаюча совість не дозволяє піддатися конформізму або схилитися перед тоталітаризмом.

В. Франкл підкреслює, що релігійні прообрази не передаються шляхом успадкування архетипів; вони передаються за допомогою культурних засобів. Витіснена трансцендентність часто ховається у трансцендентному несвідомому й виявляється симптомами неврозу. Якщо ж порушуються зв’язки з трансцендентним, то культура перетворюється на «всезагальний невроз нав’язливих станів». Релігійність лише тоді самодостатня, коли вона екзистенціальна, коли вона спонтанно зароджується.

Логотерапія допомагає тим, хто розчарований, немає стійких переконань. Логотерапевт повинен так організувати курс лікування, щоб відродити в таких людей віру, що має величезне психотерапевтичне та психогігієнічне значення. Релігія є тим феноменом, з яким стикається логотерапія. Але логотерапією повинні займатися лише лікарі. В. Франкл вважає, що потрібно розмежувати функції лікаря та священика. «Метою психотерапії, і, зокрема, логотерапії є духовне зцілення, а метою релігії – спасіння душі» [1, с. 269]. Він упевнений, що людство рухається до глибоко особистісної релігії, де кожна людина знайде власну мову для спілкування з Богом.