Напрямки і тенденції формування реформаційних ідей в Україні


Федулова В.В.
Київський національний університет ім. Тараса Шевченка


Наприкінці XVI сторіччя в Україні починається якісно новий етап розвитку духовної культури, який можна назвати Реформацією. Реформаційний рух на українських землях набув значного поширення серед різних прошарків населення.

Розробка цілісного комплексу реформаційних ідей на грунті греко-слов’янських культурних і релігійних традицій здійснювалася в Україні в межах двох напрямків. Представники першого, усвідомивши всю небезпечність ситуації, в якій опинилося позбавлене державної підтримки східне християнство наприкінці XVI сторіччя в його українсько-беларуській формі й українська культура загалом перед лицем зіткнення з високорозвиненою культурою західноєвропейських країн за умов агресивного наступу католицької контрреформації і впровадження Брестської церковної унії, почали активні пошуки відповіді на виклик латинського Заходу. Цю відповідь вони знайшли, з одного боку, на шляху самобутнього розвитку традиційних культурних форм, систематизації й перегляду свого розуміння релігійних питань під кутом зору історії східної церкви і руського народу, з іншого боку – у здійснюваному ними або свідомому, або переважно стихійному переосмисленні і засвоєнні на вітчизняному грунті деяких вихідних положень вчень західної Реформації, що відбувалося на тлі конфесійних конфліктів і зіткнення різних релігійних і культурних традицій. Останнє дало поштовх до оновлення православного релігійного вчення в Україні, приведення його до вимог часу, що певною мірою сприяло усвідомленню необхідності обгрунтування соціальної активності людини як засобу опору спробам полонізації й покатоличування народу, допомагало створенню конкурентоспроможної української культури.

Представники другого напрямку, в межах якого здійснювалося формування реформаційних ідей, відзначалися обстоюванням максимальної замкнутості української культури у вузьких візантійсько-давньоруських рамках, несприйняттям жодних іноземних впливів.

Поряд з ними існував відсунутий на задній план ренесансно-гуманістичний напрямок, який, розділившися на дві течії, продовжував розвиток ідей раннього гуманізму кінця XV – початку XVI сторіччя.

Розмежування цих двох останніх ліній розвитку в духовній культурі України того періоду досить умовне. Адже ці напрямки фактично не існували відокремлено, вони постійно перехрещувались і впливали один на одного. Наслідком їх своєрідного поєднання у творчості вітчизняних книжників тієї доби була поява нових самобут-ніх реформаційних та ренесансно-гуманістичних ідей. До найбільш послідовних представників цієї ренесансно-гуманістичної течії нале-жали К. Сакович, К. Транквіліон-Ставровецький, М. Смотрицький.

В творах М. Смотрицького яскраво відображені ті нові риси, яких набував предмет вітчизняної філософії та його структура. Ці явища були виразом більш глибокого і грунтовного процесу – відходу від церковно-теологічного світогляду, зміни способу філософування. У зв’язку з новими потребами суспільства, розвитком науки і світської культури природа і людина стають головними об’єктами філософської рефлексії. Крім того, із зміною ціннісної орієнтації філософії змінюється і пріоритетне значення її пізнавальних засобів. Наголос переноситься спочатку на природне світло (людського) розуму, а потім на раціональне пізнання як природничо-історичний процес.

Цим же проблемам присвячено твір «Лабіринт» ректора Київської братської школи Хоми Євлевича, написаний ним у 1625 р., коли він навчався в Кракові. В цій праці яскраво виведено процес зростання самосвідомості, почуття гідності, розуміння свого значення в суспільстві людей третього стану, знаряддям перемоги яких повинні стати науки, знання, мудрість. Твір звернутий до «зацного» руського народу. Автор закликає його повернути свою колишню велич і попереднє видатне місце в світовій історії через набуття знань і мудрості. Мудрість в цій праці універсалізується й абсолютизується і навіть заступає місце Бога, що відповідає християнській традиції, за якою мудрість, слово, логос – це та божественна іпостась, через яку і якою був створений світ. У автора «Лабіринту» мудрість не містить містичного значення. Вона земна, світська і діє в контексті всесвітньої історії, окремих народів, різних станів і людської особистості.

Головним засобом формування людини є, за твердженням гуманістів, освіта.

Так, К. Сакович вважає, що лише виховання, освіта, набуті знання чинять людину людиною. На його думку, освічена, наділена свободою волі людина може не тільки формувати свій характер, але й визначати рід своєї діяльності а врешті--решт визначити свою долю і місце в світі. Людина стає творцем самої себе, творцем своєї історії, а можливо й історії свого суспільства.

Ідея залежності суспільного прогресу від поширення освіти, ідея цінності людини та прагнення до піднесення її самосвідомості та утвердження гідності людини, концепція «філософа на троні» – все це свідчить, що в українській культурі козацької доби починає поширюватися ідеологія раннього просвітництва, яку в той самий час розвивали мислителі Західної Європи.