Нещодавно весь християнський світ відзначив вікопомну дату – 2000 років від дня народження Того, чий прихід на нашу землю зумовив не лише початок нового літочислення, але й упровадив принципово нову систему орієнтирів духовно-морального розвитку особистості.

Недовге земне життя Ісуса Христа, Його подвижницька діяльність, страдницька смерть на хресті, якою Він приніс себе в жертву за гріхи людей, стали для багатьох мільйонів послі-довників християнства наукою жити, перемагати, спасати себе від влади гріха.

Виходячи з позиції віруючого християнина ніяк не можна не зачаруватися тим, яким доступним для сприйняття є Ісус Христос – одна з трьох Божих осіб, Бог, що воплотився, тобто пройшов шлях від народження до смерті, у людському тілі – тілі, що відчуває біль, холод і голод. Він казав: «Їжте хліб, пийте вино і робіть це в моє Ім’я». Це – вся жертва, що вимагається від християнина. Ніяких інших жертв не потрібно. Але не забувайте про обов’язок виконувати заповіді.

Саме заповіді християнської моралі несуть у собі ідею пошуку й утвердження в істині, розкривають духовний світ людини, нехай сповнений суперечностей, але ці суперечності виникають на її шляху до Храму. Так само два тисячоліття існує християнський ідеал прагнення до вічного миру, добра і злагоди між людьми й народами.

Безперечно, будь-яка релігія – явище історичне. Але віра, релігійність, релігійні почуття – це вже зовсім не релігія, це категорії вічні! Таке твердження витікає з загальних положень теорії пізнання. А вона засвідчує безкінечність шляху пізнання абсолютної істини. Скільки б не розвивалася наука, у які б таїни буття не занурювалася, у свідомості людини завжди залишається «зона ірраціональності».

Крім того, для пізнання світу необхідні не тільки знання, але й почуття. Загальновідомий вислів про те, що віра пізнається не розумом, а серцем, точніше правою чуттєвою півкулею мозку. Ось чому релігійні чуття й існування релігій слід віднести до факторів, що органічно вписуються до історії людства, впливають на процеси його розвитку.

Вступивши до третього тисячоліття, доречно звернути більшу увагу на ті реалії, що супроводжують будь-яке прийдешнє покоління людей. Це, у першу чергу, релігійний плюралізм минулого, вчорашнього й сьогоднішнього суспільства.

Сьогодні він продовжує поширюватися. З’являється багато нових учень, навіть традиційні світові релігії набувають нових відтінків. Непросто складаються відношення між різними церквами, конфесіями. Протистояння різних учень, а подекуди й їх фанатична непримиренність – усе це ті факти, з якими не можна не рахуватися. Дані факти повною мірою можна віднести й до християнства. Дух постійної непримиренності присутній і в сучасному ісламі.

Виходячи як з онтологічного, так і історичного аспектів релігійної віри, слід зазначити, що істина полягає, зокрема, у тому, що виникнення цілої множини різних вір і вчень є природним, закономірним етапом розвитку нашого світу, розвитком людської свідомості.

Ось чому, як у силу, так і внаслідок об’єктивно існуючих явищ, ми повинні включати все різноманіття вір і вчень до нашої культури як природний матеріал, як природну неоднозначність відображення досвіду людської думки й намагатися використовувати цей досвід на благо Людини і, перш за все, для утвердження морально-етичних начал і принципу морального імперативу «возлюби ближнього».

Весь процес розвитку нашого світу пов’язаний із законом зростання багатоманітності як для всього живого, так і неживого. Тому людство й надалі буде жити в умовах плюралізму політичних і соціально-економічних структур, різних культур, мов, релігій. Саме в єдності й різноманітті існувало та продовжує існувати людство. Без цього принципу людству не вижити на Землі.

Майбутнє людства вирішальною мірою буде залежити від того, наскільки глибоко ми зможемо зрозуміти зміст цього «морального імперативу», наскільки виявимося здатними прийняти його й жити відповідно до нього. Запорукою цьому й надалі слугуватимуть безцінні надбання християнського вчення.