Період становлення культури Київської Русі, для якого при-таманне формування національно-самобутніх цінностей на основі загальнолюдських християнських ідеалів, визначається тим, що са-ме за цих часів відбувається творення «архетипу», еталона духов-ного життя для всіх наступних поколінь.

Взірець національно-християнської моралі презентує себе наступними характеристиками: готовність до самопожертви заради любові до свого ближнього, милосердя, співчуття. Любов до ближ-нього висувалась на перше місце з-поміж усіх християнських добро-чинностей. Діяльнісне співпереживання розглядалось православною традицією як наслідування особистістю вищих моральних зразків. На нашу думку, у ньому варто вбачати прагнення уподібнитися до Христа у плані індивідуального земного буття.

Важливим аспектом, що формує уявлення про національно-християнський ідеал українського народу, є тлумачення ним свя-тості. У цьому плані для русичів характерним є прагнення до антиномічності. «Сила» страстотерпців полягає в їх слабкості.

Християнська наука на Русі була сприйнята здебільшого на рівні художньо-естетичного усвідомлення. Це обумовлено всім попереднім досвідом слов’янської культури, оскільки для древніх слов’ян образ відігравав важливішу роль, ніж слово. З зазначеної причини житель Київської Русі частіше звертався у духовних пошуках до мистецтва.

Кожен прошарок суспільства мав свій перелік необхідних якостей, та спільним для всіх було розуміння «справжнього» жит-тя як діяльнісно-морального, що передбачало максимально мож-ливе виконання людиною свого життєвого призначення – служін-ня ближньому.

Проведення паралелей між характеристиками світосприй-няття та світопізнання давньоруського суспільства, що виявля-ються на основі аналізу пам’яток культури Київської Русі, і специ-фічними рисами українського національно-християнського ідеалу дозволяє встановити те, що духовні надбання Київської Русі є джерелом формування національно-християнської моралі.

Символізм християнських таїнств ще з часів Київської Русі має на меті, насамперед, переструктурування людської особистості, кінцевим результатом якого є її «обоження».

Набирає глибокого філософського звучання «Повчання Володимира Мономаха», тому що на засадах релігії як способу духовно-практичного освоєння світу, що випливає з віри, вибудовує світ моральних цінностей. Володимир Мономах увібрав у свою душу та «пропустив» через серце і «Руську Правду» Ярослава Мудрого, і «Слово про закон і благодать» Іларіона, і поради пе-черських ігуменів Антонія та Феодосія. «Повчання Володимира Мономаха» – не тільки звід високих етичних правил, але й керів-ництво до дії, до втілення їх у життя.

Аналіз етичних основ «Повчання Володимира Мономаха» дає змогу встановити те, що, по суті, ним написана перша в Ки-ївській Русі «духовна конституція». Загалом літературна творчість часів Київської Русі дає яскраві зразки доброчинної поведінки.

Дослідження вчення християнських неоплатоніків, які ви-разно структурували внутрішню форму культури, дає можливість пізнати принцип внутрішньої будови як культури християнсько-європейського типу в цілому, так і його українського складника. Адже внутрішні моделі культур християнсько-європейського типу тотожні, їх категорії генетично співвідносні, тому що походять зі спільного абсолютного архетипу.

Органічна близькість Русі з Візантією виявляється в харак-теристиках духовного становлення, властивих для християнства. Зокрема, спочатку у слов’янській культурі духовні пошуки акти-візують рух «углиб себе», споглядальність. Потім, коли особис-тість стає причетною до абсолютного знання, позиція самозаглиб-лення виявляється способом повернення до світу матеріального, що приводить до його якісного перетворення.

Прилучення до Бога, згідно з православною традицією, мо-нашеською зокрема, можливе лише шляхом творення доброчин-ностей і високоморального існування, а не шляхом запереченням традицій світу суєтного.

Гріхопадіння тлумачиться як результат потурання тілесно-му, а не як наслідок морального, духовного недоліку, що виявився в непомірній погорді. У самому тілесному – не гріховність, а лише немічність. Гріховність – це порушення гармонії двох складових людської природи. Воно могло виявитися не тільки в абсолют-ному слідуванні тілесному началу, а й у надмірному обмеженні його прав.

Визнання виключності людини виявилось у тлумаченні її зв’язків зі світом як взаємовідношень мікро- та макрокосму. Сим-волом макрокосму на землі виступала церква, що являла собою втілення трансцендентного порядку та філософії шляху духовного становлення особистості.

Аналіз літературних джерел дає можливість констатувати те, що для філософської свідомості Київської Русі характерним було акцентування на ролі та значенні почуттів і волі в діяльності людини, яка йде шляхом самовдосконалення. Завдяки серцю, що поєднує розум, почуття, волю, можливим є прилучення до сак-рального, трансцендентного, неземного.

Дослідження причетних до культури Київської Русі симво-лів «слава», «любов», «благодать» тощо, основи яких закладено ще в християнському неоплатонізмі, дає змогу усвідомити суть християнсько-моральних принципів. Саме за посередництвом заз-начених символів прослідковується шлях обоження.

Аналіз теорії М.А. Ігнатенка дає можливість встановити особливості презентації явищ «абсолютний архетип», «культур-архетип» у національно-християнській культурі з огляду на їх взаємозв’язки з культурними закономірностями Київської Русі та виявити закономірності перебігу символічно-архетипних взаємо-відношень між зазначеними культурними феноменами.

Ідеалом у Київській Русі стає моральне існування; процес самовдосконалення набуває смислу становлення, розвитку духу. Особистість орієнтується на нього в організації своєї діяльності, він стає втіленням абсолютних цінностей, які зосереджені у вищо-му, божественному просторі, що співвідноситься з поняттями доб-ра й досконалості. Цей високий рівень духовності є протилежним до «низького», аморального простору.

Для наших предків була очевидною актуальна в умовах сьогодення істина: душа існує поза чуттєвим досвідом і прагне досягти Бога чи абсолютної істини в іншому світі. Це траєкторія самореалізації індивіда, спрямована в безкінечність.