Мораль ще з античності розумілася, як міра того наскільки людина володіє собою, наскільки вона відповідальна за себе та за свої вчинки. Доба Відродження значно актуалізувала це питання. Самопізнання й одухотвореність через керування афектами шляхом студій, як вважав видатний голандський гуманіст Еразм Роттердамський, дозволяло людині опанувати свою природу, досягти морального добра. Моральній рефлексії, її місцю в самореалізації та духовному оновленні особистості приділяли увагу й українські мислителі XVI – початку XVIІ століття.
Зміни у соціально-політичній, релігійній, культурній сферах життя українського народу, зумовлені поступовим відмиранням феодальних порядків, загостренням міжконфесійних взаємин, призвели до змін і в суспільній свідомості. Постала одна з основних проблем українського Відродження – адаптації людини в умовах суперечливої реальності, “пошуку надійних механізмів психологічного захисту, шляхів збереження життя людини в Бозі” [5, 13].
Ренесансно-гуманістичні ідеї виникали і розвивались в Україні на ґрунті двох традицій: західноєвропейської і русько-візантійської, яка була тісно пов’язаною з церковною традицією, а тому і більш прийнятною для вітчизняної культури перехідного періоду [12, 7]. Тому спосіб філософського мислення в цей час був органічно пов’язаний з теїстичним світобаченням, а філософська культура з релігією.
Деформація середньовічних принципів філософування в Україні знайшла свій вираз у зміщенні акцентів розуміння проблеми “Бог – людина”. Українські гуманісти приходять до усвідомлення людини не просто як пропащої істоти, що відмолює гріх матеріального існування, а сприймають її як особистість, здатну своїм буттям збагатити Бога як свого Духовного Отця. Людина, маючи вічну душу, потенційно є належною до трансцендентного. Божественність є стрижнем людської особистості, вона іманентна їй навіть тоді, коли та перебуває у гріху, людина існує і має силу творити, завдяки цій потенційно властивій їй божественності. Так, відомий діяч Львівського братства Ю. Рогатинець вбачав основний сенс життя людини в активній творчій діяльності, він навчав: “Христос так чинив, чи вчив, і ти так чини і вчи” [8, 81]. В свою чергу К. Транквіліон-Ставровецький стверджував, що людина, володіючи великим даром Бога – розумом, може і повинна вступити на шлях діяльного добра й утвердити добро на землі, бо “все в твоем самовластіи и в твоей мощи” [9, 98]. На цьому ж акцентував свою увагу і відомий релігійно-церковний діяч І. Копинський: “Якщо не будеш примножувати даного тобі від Господа таланту, то будеш применшувати й погубляти, якщо не будеш досягати успіхів на горі чеснот, то будеш сходити вниз...” [11, 41].
Людина є творцем, і в першу чергу творцем самої себе і своєї долі. Кожна людина володіє здатністю і свободою зробити своє життя, внутрішнє і зовнішнє, більш відповідним небесному ідеалу. Якщо людина створена за “образом і подобою Бога”, то ця подоба присутня всередині кожного індивіда в більш чи менш згорнутому вигляді як можливість, потенційна схильність творити, що спить в лоні великого забуття душі.
Людина має осягнути Бога в собі, розкрити таємницю Христа, яка полягає не тільки в його Боголюдськості, а й у тому, що кожний може й повинен йти по життєвому шляху як Боголюдина, гідно, шляхетно, сумлінно.
Ще з давньокиївських часів концепція “внутрішньої” людини, самопізнання, самовдосконалення посідала чільне місце у християнській етичній системі. У XVI – початку XVIІ століття цю традицію продовжили передусім І. Вишенський, І. Копинський, Віталій з Дубна, К. Сакович, К. Транквіліон-Ставровецький та ін. Здатність до самопізнання вони вважали однією з основних чеснот людини. Самопізнання допомагає людині досягти внутрішнього, духовного оновлення, морального самовдосконалення [12, 74]. Програмною настановою для українських гуманістів стали слова Ісуса Христа “І пізнаєте істину і істина зробить вас вільними” (Євангеліє від Іоана), що розумілося як шлях до звільнення від заздрості, ненависті, пихі та сріблолюбства, відкриття в собі щирих, шляхетних почуттів, можливостей для творчої самореалізації.
Українські мислителі традиційно поділяли людську природу на “внутрішню” і “зовнішню”, тілесну та духовну, де вищою умоглядною силою постає розум, який спрямовується Богом і покликаний відкрити в людині божественні істини. “Таким чином, створив Бог людину з двоякої сутності – небесної та земної. Тіло видиме – з землі, душа ж невидима з неба. І тому людина – це світ і темрява, небо і земля, янгол і звір. Дивне поєднання – дух і плоть, смерть і життя, - писав в своїй праці “Зерцало Богословії” К.Транквіліон-Ставровецький, - поміж них стоїть ум як цар, і владний суддя, і страж життя вічного, що розмірковує над помислами самої душі...” [10, 110].
Для І. Копинського відкриття в собі божественного можливе не лише за допомогою віри, а насамперед завдяки саморозвитку розуму, через прилучення розуму до істини й подолання людиною в собі всього недосконалого, нижчого, земного. “Від розуму і пізнання народжується віра” [11, 10]. Мислення, що скероване на істину формує і зміцнює віру, призводить до примноження чеснот, розкриття в собі талантів, дарованих Господом [11, 10].
Найвищим ідеалом земного життя людини, за Віталієм з Дубна, є прагнення пізнати Бога, наблизитись до нього. В цьому значна роль відводилася розумові. На своєму вищому рівні людський розум очищений і озброєний “божественною мудрістю”, пізнає спершу себе, а після – Бога, бо самопізнання, на думку Віталія, є неодмінною умовою богопізнання [8, 89].
І. Вишенський розглядав розумове пізнання як обмежене і недосконале. Він стверджував, що Бог як вічне самочинне начало, невичерпний розум, абсолютна істина, “истина, яко сама в собъ ест глаголемое”, недосяжна для людського розуму [7, 219]. Оскільки “таїнство” істини осягається духовною сутністю, остільки істина не може бути здобута засобами логічного мислення, шляхом раціонального доведення. Проте, “зовнішнє”, розумове знання, натхненне божественною мудрістю дає змогу облагородити земне, “мирське” життя і лише певним чином наблизитись до Божої істини [3, 62]. До вищого рівня єднання з Богом, містичного осяяння, здібні тільки особи, що прийняли сан священства, пройшли тривалий шлях аскетичного самоудосконалення.
В ренесансному дусі розвинув свою гносеологічну концепцію І. Копинський. Він вважав, що ніхто не може пізнати Бога перше ніж не пізнає самого себе, що в свою чергу можливо лише за умови попереднього “усіх речей в світі зримих і зрозумілих розгляду” [11, 10]. Пізнання матеріального світу, живої і неживої природи, дозволяє людині осягнути глибини свого внутрішнього світу, особливість власного існування, своє істинне призначення. Проте, він застерігав, що, якщо засвоєння усієї мудрості світу не супроводжується духовним саморозвитком, культивуванням моральних якостей, то людина може стати “у всьому сліпою, впасти у безумство” [11, 13].
На думку К. Транквіліона-Ставровецького, внутрішній світ людини – мікрокосм – відтворює всі особливості макрокосму: “... людина складом своїм причетна до всякого створення... як малий світ”, “малий, однак дивну премудрість Божу містить, і, справді, людина є небом і землею: від пупа верхня частина є небом, нижня – землею” [10, 109]. Поділом людського тіла на верхню частину – небо і нижню – землю К. Транквіліон-Ставровецький намагався обґрунтувати єдність мікро- і макрокосму, наблизити людину до природи, втілити людину в Бога. Втілення Бога в людину відкривало їй можливості також стати Богом, зробити людяність найвищою цінністю у світі [13, 163].
Подібне розуміння людини наявне і в К. Саковича. У своїй книзі “Арістотелівські проблеми” він також відводив значне місце проблемі людини як мікрокосму. Мікрокосм Сакович характеризує як відтворення і відповідність макрокосму [6, 35].
Погляди на людину у К. Транквіліона-Ставровецького, К. Саковича формувались на основі творчого засвоєння античної спадщини, відкритості ідейним впливам західноєвропейського Ренесансу [7, 254]. Так, у німецького містика Якоба Бьоме людина одночасно є і “малий світ” (мікрокосм), і “малий бог”; він втілює у собі усе світове, природне і божественне начало у всій його складності і суперечності. “Книга, в якій містяться усі таємниці, - відзначав Бьоме в “Теософських посланнях”, - є сама людина; вона сама є книга усіх сутностей, тому що вона є подоба Бога, велика таємниця захована у ній” [4, 341].
За переконанням І. Копинського, розуміння сутнісних основ речово-предметної реальності допомагає людині розкрити і осмислити сенс свого буття. Саме заради цього, заради самопізнання людини і створив Бог все що є довкола неї, увесь Всесвіт. Усе заради того, щоб людина усвідомила вище в собі, потенції свого духа [11, 10]. Бог є в самій людині, писав І. Копинський, проте вона його не помічає [11, 41]. В цьому твердженні І. Копинський буквально перефразовує Платона, який в своїй праці “Теєтеті” говорить, що ми зможемо пізнати Бога тільки в тому випадку, якщо станемо Богоподібними. А стати Богоподібним значить ототожнити себе з божественним елементом, який по-суті, складає нашу первинну природу [16, 25].
Г. Сковорода в свій час писав: “Підійми від землі думки свої і зрозумій людину в собі від Бога народжену” [15, 177]. “Справжнє буття – Божа істина в людині” [15, 171].
Для того, щоб знайти себе, свою душу, людина звертається до Бога, відшукує його в собі, оскільки лише він вносить закон і порядок у земну основу її буття і допомагає їй виявити свою істинно людську сутність, вести гідний її спосіб життя [7, 204].
За К. Транквіліоном-Ставровецьким жити по правді означає жити з чистим серцем, наслідувати Христа, який з досконалого Бога став досконалою людиною, показав милість Бога, вирвав людей із пітьми, навчив їх жити в єдиній любові і злагоді при лиці Божім. Спасіння і вдосконалення людини полягає в тому, щоб пізнавши себе, свою духовну сутність, вона усвідомила важливість людяності і людської гідності, морального оновлення [13, 164 - 165]. “Пізнай самого себе, яко ест – ес[ъ] та дивное и розумное створен[н]я, кшталтом и образом Божіим, світлостю розумною и несмертельностю почтенний от Бога и межи ангели в товаристви посажоний” [12, 74].
Заклик “пізнай самого себе” наявний і в “Трактаті про душу” К. Саковича. Самопізнання, вважав він, дає можливість людині керувати “домом свого тіла” – відчуттями, розумом, волею, вчинками. Людині дано знати про всі речі, міркував далі мислитель, але для чого все це потрібне їй, якщо вона не пізнає себе саму, не знатиме з чого, ким і для чого створена [12, 74]. Ще раніше С. Оріховський виразно сформулював ренесансну гуманістичну ідею стихійного самоутвердження людини, її здатності через моральне самовдосконалення і щонайповнішу реалізацію закладених у неї Богом творчих і розумових потенцій набувати рис Божественної істоти. Людина, стверджував він, пізнавши всі знані і небесні речі, а до того ж саму себе домоглася того, що справді рівною Богові стала. Водночас, як слушно зауважує В. Литвинов, головне призначення людини Оріховський бачив у тому, щоб, спираючись на свою Божественну натуру осягнути Бога та через спасіння досягти вічного життя [12, 74].
“Знати Бога, - зауважував Г. Сковорода, - означає бути живим, вічним і нетлінним чоловіком і бути перетвореним у Бога, а Бог, любов і поєднання – все те одне” [15, 199].Просвітлені люди, ті, хто пережив вищий стан свідомості, відчувають глибокий спокій, мир, та гармонію з іншими людьми та усім світом. Як писав Данте, вони пізнали всесвіт, спонукані силою любові.
На думку І. Вишенського, якщо Бог створив людину за своїм образом і подобою, то людина зобов’язана тягнутися до вершин досконалості, щоб бути гідним носієм цього образу та подоби [14, 124]. Вдосконалення людини можливе тільки через подолання зла в собі; що досягається за умов її самопізнання в духовному плані. За допомогою свідомості реалізується “самовластіє”, свобода волі, свідомість дає змогу вибирати, а це приводить до перемоги в людині тілесного, або духовного [14, 74]. Таким чином, за І. Вишенським актуалізація свободи людини можлива лише за умов самопізнання. Утвердження духовного ідеалу внаслідок перемоги духу над тілом на основі свободи волі і є щастя у земному житті людини [13, 141].
Зрозуміти себе, очиститися від недосконалого в собі, тільки так можна досягти найвищого блаженства, повного злиття з духовним Абсолютом. Ступені самоочищення людини подаються І. Вишенським в дусі ареопагітсько-ісихастської традиції. Необхідними умовами самоочищення людини вважалися правильна віра, дотримання Заповідей Божих, покаяння за негідне в собі, відречення від усього “мирського”, від спілкування з людьми [2, 218]. І. Вишенський стверджував, “того початкового, тайнотворного, що має бути за образом Божим, не осягнеш ніяк не дістанеш при спілкуванні з людьми” [2, 225].
За І. Вишенським, аскетичне життя лише очищує душу, дозволяє “позбутися старого чоловіка і втілитись у нового (після зцілення пристрастей), чоловіка, яким є Христос”. Після очищення людина має “ввійти у просвіту, від просвіти – у звершення і конечне верховне благослів’я” [2, 218]. Божа істина піддається тільки тому, хто любить Бога і бажає вічного життя. Цього не може бути в людській діяльності, бо істина розвивається не в дії, а в пізнанні, яке є чистим спогляданням, особливим станом містичного екстазу [13, 142].
В “Алфавіті духовному” І. Копинського людина, пізнаючи себе, розкриває свою двонатурність. Зовнішнє в ній – це тіло, минуще, а внутрішнє – душа, розум, безсмертний дух, яким людина пов’язується з Богом, що дарує їй блаженство не лише на небі, а й на землі. Людина, за твердженням І. Копинського, долаючи мінливе, приходить до усвідомлення небесного, що є частиною її природи, і через самозаглиблення відкриває в собі Бога. “Пізнавай, бо хто істинно себе пізнає, пізнає Бога, а через пізнання Бога, пізнає себе”, - писав він [11, 10].
У дусі філософсько-релігійної традиції Київської Русі українські гуманісти продовжують розглядати серце людини, як осереддя її духовного світу, основу її внутрішніх моральних сил і потенцій. К. Транквіліон-Ставровецький вважав, що для того, щоб пізнати вище й божественне, треба жити по правді, мати чисте серце [13, 164]. В свою чергу І. Копинський говорив, що процес пробудження вищого й духовного в людині розпочинається в серці, і занепад людини відбувається тоді, коли “світильник серця” згасає [11, 103].
За переконанням Віталія з Дубна, лише в серці людини є те незбагненне, що володіє і керує думками, почуттями, вчинками, робить людину неповторною. Подібно до І. Копинського, він веде мову про те, що, чим довершеніше людина пізнає себе, тим краще пізнає Бога. “Увійди у внутрішність твого серця, бо чим більше ти пізнаєш самого себе, тим більш глибоко пізнаєш Бога” [1, 85]. Прислухаючись до свого серця людина розкриває свою божественну натуру. Наслідком цього акту є самоподолання і відкидання негідного в собі: “якщо будеш прагнути пізнання себе, то полишиш погордливість і пихатість, перестанеш зневажати інших” [1, 85]. Моральне удосконалення людини можливе за умов приборкання своїх пристрастей і негідних звичок. Віталій закликав людину “вчитися у всьому перемагати себе”. Пізнання себе упокорює людину, викриває темну сторону її природи. “Непізнання себе в людині є порок” – писав Віталій [1, 85]. Усвідомлення своєї ницості, покаяння, очищує серце, божественну основу особистості від тимчасового і скінченого, схиляє людину до осягнення своєї вічної сутності, оскільки саме “духовне багатство зводить до небес, тимчасове – до пекла” [1, 80].
Осмислення ролі серця, як стрижня волевиявлення, розумової діяльності та духовних пошуків людини, було успадковано й українськими філософами наступного часу. Так, у “Наркісі” Г. Сковороди “істинною людиною є серце в ній, а глибоке серце, одному лише Богові пізнаванне, є ніщо інше, як необмежена безодня наших думок, осереддя людської душі” [15, 169]. Він писав: “Слово Царства Божого в середині серця нашого сховалося, наче джерело, затаєне у землі. Хто пізнав себе, той знайшов бажаний скарб Божий. Джерело і наповнення його знайшов в середині себе, внутрішньо слухаючи себе” [15, 212].
В своїй філософії П. Юркевич наголошував на тому, що мислення отримує поштовх для своєї діяльності в першу чергу під впливом серця: “Задачі, які вирішує мислення постають врешті-решт не під впливом зовнішнього світу, із потягів і невідхильних вимог серця” [17, 82 - 83].
Чим гостріше проблеми постають перед людиною, чим непевніші перспективи на майбутнє – тим невідворотніше її прагнення знайти твердий грунт, те, заради чого варто було б жити. В зв”язку з цим, духовність, як зверненість людини до вищих цінностей – до Абсолюту, як свідоме прагнення людини осягнути свою вищу суть, удосконалитись визнавалася багатьма українськими філософами доби Відродження єдино надійною основою життя. У творчій діяльності духу, що розкривається шляхом самопізнання, моральних переживань, щиросердя, людина спроможна віднайти себе, усвідомити сенс власного існування.