В українській сучасній археології відомі найдавніші знахідки релігійного призначення давністю 150 тисяч років. То і скам’яніла кістяна сопілка, котру знайшов О.П. Черниш у с. Молодовому, що на Буковині, та ессоподібний знак Вічности Бога Святого, що й донині видніється на карпатській скелі в селі Уріч Сколівського району на Львівщині. Це великою мірою свідчить про глибоку духовність наших предків уже 150 тисяч років тому. Подальше поширення Знаку Вічності в нашій праукраїнській духовній культурі та її безперервний перехід через давнину й середньовіччя до бурхливої сучасності промовляє до нашої свідомости, що була це духовність одного й того ж українського народу в єдиному плині віків із найдавніших часів до сучасності.
Сопілка нам промовляє про давність музичної культури в Карпатії. Знак Вічності Бога Святого та його подальше відтворення і застосування в усяких побутових, традиційних і найвеличніших документах багатогранного праукраїнського суспільного життя говорить сам за себе. То був найдавніший символ Самого Всевишнього, що, зігнувшись у форму писаного знаку запитання чи писаної букви «Г», ніби спостерігає за подіями на Землі. Втішаємося, що 150 тисяч років тому символ Бога вже був присутній у побуті наших предків, котрому з вірою поклонялися, гуртувалися в окремих місцях, молилися, співаючи, та приносили різні пожертви. Усе це допомагало нашим предкам розвиватися й діяти у знаменитій гармонії між земним і небесним довкіллям. А це дуже високо й поважно характеризує той найдавніший період на теренах Праукраїни. Жаль, що ніхто про це не пише й не тлумачить у належному історичному та глибоко національному аспекті.
О.П. Черниш під час археологічних розкопів у 1959 році в с. Молодовому на Буковині знаходить скульптурку з мамонтової кістки із зображенням гордої жіночої постаті, яка енергійно крокує. Античний митець досягає цієї мети засобами відповідних штрихів на нижній частині цієї скульптурки. На потиличній ділянці скульптури є зображення первісної форми ТРИЗУБА у вигляді трьох різьблених прямих ліній, що символізує нову й конкретнішу зміну основи релігії на символ Триєдиного перебування Бога в нашому довкіллі. Вік цієї унікальної знахідки вчені оцінюють у 44600 років. Тризуб символізує ТРИ Божі Благодаті в нашому довкіллі, а саме: Землю, Воду та світлий Сонячний промінь, що разом зі своїм теплом започатковує та розвиває життя на Землі. Учені жерці-брахмани вважали, що без тих трьох життєдайних складників не може зароджуватися й існувати життя на Земній кулі. Тому й назвали ці життєдайні складники Трьома Божими Благодатями. У санскриті звучить tri subhutа, де друга лексема якраз означає благодать Божу. Отже, лексичне значення Тризуба ТРИ БОЖІ БЛАГОДАТІ; ТРИ ДОБРИХ ЩАСТЯ. Виявляється, на 45-ому тисячолітті до нової ери наші предки – вчені брахмани (учителі, наставники, духовні провідники народу) правильно зорієнтувалися у виборі філософського тлумачення самого Тризуба для кращого розуміння головного символу БОГА на ту найдавнішу епоху для розвитку та процвітання білої раси. Правильність мислення про повсюдність присутности Бога Святого в нашому довкіллі поширилася на всі наступні впливові релігії: християнські та мусульманські. Отже, як бачимо, філософська основа праукраїнської релігії виявилася логічною і, на диво, не тільки правильною, але й вічною. Настільки розумні були наші предки з аналітичним мисленням і винятковою завбачливістю.
Невідомо, чи з самого початку відбулося впізнання національної ідеї найдавнішого Тризуба, чи трохи згодом народ здогадався святкувати День ТРИЗУБА як велике свято всього народу, що припадає завше на нинішній день Святої ТРІЙЦІ. Ця подія дуже гарно впізнається за археологічними знахідками Мізинської стоянки на Чернігівщині, де виявлено кісточку із двадцятьма видами Тризубів, котрі вирізьблювалися на День Тризуба після обробітку засіяного й засадженого з молитвою та піснею до Всевишнього, щоби подарував селянам великий урожай.
На 5508 рік до н.е. народ уже мав неабиякі досягнення у вивченні довкілля та численних науково-господарських винаходах. Усе це завдяки єдиномовності та єдинокровності народу. Як показує історичний досвід суспільствознавства по нинішній день, мононаціональні держави створюють кращий інтелектуальний моноліт для розбудови державницької справи та мають сприятливіші умови для розвитку винахідницької науки в тій державі.
Були здійснені унікальні дослідження з астрономії, географії, філософії, релігії та народного господарства – приручені всі нинішні свійські тварини, вирощена знаменита біла пшениця, жито, просо, овес і ячмінь, названі знаки зодіяка, обчислена орбіта Землі та Місяця. Коли ж дійшло до орбіти Сонця, виявилося, що наш перший праукраїнський календар за місячним циклом не точний. Учені брахмани та волхви довго працювали одночасно над другим праукраїнським календарем і над зміною релігійної орієнтації, завершення котрої відбулося 21 – 22 березня 5508 року до н.е. на почесному ВІЧІ в місті, котре потім назвали ЗВЯГЕЛЕМ. У 1793 році окупаційний уряд Росії перейменував Звягель на Новоград Волинський, очевидно, лякаючись історизму першої назви.
ЗВЯГЕЛЬ у санскриті дослівно означає СВЯТО СОНЦЯ, або ТРІУМФ СОНЦЕПОКЛОННИКІВ. Звягель увійшов до нашої праісторії як великий реформатор. Тут прийнято розроблений другий праукраїнський календар за сонячним циклом починаючи з 21 – 22 березня 5508 року. Крім того, тут прийнята нова релігія сонцепоклонництва. Бо при опрацюванні другого праукраїнського календаря, за котрим наші предки прожили 6496 років, тобто до 988 року за новою ерою, тодішні вчені виявили первинність ролі Сонця в започаткуванні життя на Землі та його підтримці. Була розроблена надзвичайно глибока філософська основа сонцепоклонницької віри в настільки розумному й детальному підході релігійної віри в Даждь-Бога, що нею захопилися та прийняли її держави всього тодішнього античного світу: Єгипет, Візантія, Рим, Індія та Японія. В Індії до двох третин народу визнає нині цю віру – індуїзм.
Сонцепоклонницька, або язичницька, віра в наших предків існувала 6496 років. Обійшла цілий світ, але залишалась людяною й до кінця свого існування зберегла свій демократизм і прихильність до людини та ії довкілля. Наші предки, як бачимо, протягом багатьох тисячоліть намагалися якось збагатити існування людини Божественними явищами в нашому довкіллі. Конкретизуючи античну релігію як релігію науки, світогляду й переконання, робили ії легкодоступною, аргументованою, рідною.
Українська релігія була завжди самостійна й виховувала свої особисті погляди щодо Бога й Божих заповідей у душах своїх вірних через патріотичну призму головного й загального ставлення до національного життя України й до прадавньої формули нашої православної чи греко-католицької, але української релігії «БОГ = УКРАЇНА = НАРОД = ДЕРЖАВНІСТЬ». Без такої формули в релігії релігія буде не українською та не для України, бо не матиме головної спрямувальної Божественно-виховної сили в національному житті держави. Хто володіє релігією, той володіє національним вихованням українців. Без української церкви в Україні зменшуватиметься національний дух держави.
Коли народ живе й діє з ім’ям Божим на устах на світанку своєї історії – 150 тисяч років тому й залишає на полі своєї діяльності та процвітання унікальної вартості речі або неоціненного значення історичні справи чи рясні епохальні відкриття в усіх галузях науки, філософії, релігії, мистецтва та всілякого виду господарювання, такий народ нині потрібно тримати в ореолі світової слави, під наглядом закону свободи народів і не допускати до такого народу ніяких злочинців чи агресорів, убивць і грабіжників. Україна з найдавніших часів очолювала цивілізований розвиток людей білої раси, усіляко забезпечувала той розвиток, сприяла йому, навіть будучи в неволі. Чи зможе хтось інший знайти в собі ту моральну й Божественну могутню силу та пречисту історичну правду й уміння й надалі бути диригентом останньої цивілізації людства?