У цій статті автор аналізує та узагальнює літературну та джерельну базу, що необхідна для розгляду особливостей розвитку української православної церкви в системі політики державної влади у 1918 – кін. 20-х рр. ХХ століття на території Східної України. Автор зазначає, що вплив православної церкви на суспільно-політичне життя Східної України у контексті конфлікту між радянською державою та православною церквою ще не був предметом спеціального дослідження, і тому вивчення ролі православної церкви в суспільно-політичному житті України в 1917 – 1929 рр., заповнення існуючих фактологічних прогалин та неупереджений аналіз широкого спектра проблем нададуть можливість з’ясувати особливості взаємозв’язку між державною владою та православною церквою.
З усіх релігій найбільший вплив на національне становлення українського народу справило православ’я. У його духовному просторі відбувався етногенез української нації, формувалося та розвивалося національно-культурне життя українців. За час свого панування на українських землях православ’я само зазнало значних еволюційних змін і трансформувалося у самобутнє духовно-культурне явище.
Історію української православної церкви 20-х років ХХ ст. практично неможливо розглядати поза контекстом історії української державності. Але дослідники віддавали перевагу розробці тематики, пов’язаної з особливостями державно-церковних відносин, у контексті політики держави щодо церкви або ролі православ’я у національній культурі. Натомість зворотному впливу церкви на суспільство, її ролі у формуванні та збереженні політичної культури приділялося недостатньо уваги. Вплив православної церкви на суспільно-політичне життя України у контексті конфлікту між радянською державою та православною церквою ще не був предметом спеціального дослідження.
Саме сьогодні потрібне неупереджене, об’єктивне вивчення історії, діяльності, тенденцій розвитку православної церкви в Україні, а насамперед взаємовідношення православних церков та держави. Необхідний всебічний аналіз її місця і ролі в житті українського народу у 20-х роках ХХ століття, розгляд становлення радянської влади та українського православ’я, регулювання відносин між радянською державою та православною церквою, що і обумовлює актуальність обраної тематики.
Метою нашого дослідження є аналіз та узагальнення літературної та джерельної бази, необхідної для розгляду особливостей розвитку української православної церкви в системі політики радянської влади у 20-х роках ХХ ст. на території Східної України.
Основним мотивом пошуку була дискусія, що розгорнулася на початку 90-х рр. ХХ ст. навколо права та доцільності унезалежнення України, створення національної помісної церкви і самостійного розвитку на основі національних культурних традицій. Тиск кризи національно-культурної ідентичності неминуче повинен був спонукати інтелектуальні кола в Україні переглянути концепцію націєтворення і примусити опонентів звернутися до реанімації історичних прецедентів церковної та державної незалежності або до ревізії церковної історії. Зокрема, подій 1917 – 1929 рр. у Східній Україні, пов’язаних з реформуванням управління РПЦ, боротьбою за створення Української помісної церкви, пошуками основи для порозуміння церкви з державною владою [1, с. 112].
Тому вивчення ролі православної церкви в суспільно-політичному житті України в 1917 – 1929 рр., заповнення існуючих фактологічних прогалин та неупереджений аналіз широкого спектра проблем дасть можливість з’ясувати особливості взаємозв’язку між державною владою та православною церквою.
Проблематика, пов’язана зі становищем православної церкви у суспільно-політичному житті України 1917 – 1929 рр., до цього часу не була предметом комплексних студій. Але існує ряд дотичних до теми праць, на сторінках яких історики віддавали перевагу визначенню ролі й місця православної церкви у системі церковно-державних відносин у контексті суспільно-політичних впливів на неї: досліджуючи політику держави (відповідно Тимчасового уряду, Раднаркому або радянського уряду України) відносно православної церкви як інституту [2] або розвитку національно-церковного руху в Україні [3].
Викладаючи матеріал, дослідники часто уникали детальної розробки тем, що висвітлюють єдність інтересів держави й церкви. Наприклад, при дослідженні особливостей національної політики православної церкви, тісно пов’язаних з нею проблем інституалізації Української православної церкви (1917 – 1921 рр.) або українського національного руху в православ’ї [4], становлення взаємовідношень між православною церквою і радянською державою [5] тощо. Крім того, при реконструкції подій досить важко диференціювати історію церковно-державних відносин і власне церковну. Можливо саме тому аналіз та інтерпретація проблематики, пов’язаної з російсько-українськими міждержавними й внутрішньоправославними взаєминами цього періоду, поділяє істориків на прихильників централізаторського курсу Вищого церковного управління РПЦ та прихильників будівництва церкви на національних засадах (зокрема – інституалізації української церкви) [6].
Політика українських урядів стосовно Церкви та її становище в Україні в 1917 – 1920 рр. вивчені недостатньо й здебільшого поверхово. До наукового обігу залучена досить обмежена кількість документів на цю тему, що спричинило неповне висвітлення загальної картини й неправильні однозначні оцінки церковної політики Української Центральної Ради, Гетьманського уряду та Директорії УНР.
Об’єктивніше підійшли до вивчення церковної політики українських урядів 1917 – 1920 рр. світські історики. Докладно зупинявся на цій проблемі Дмитро Дорошенко, який у своїй капітальній праці «Історія України» [7] присвятив церковній політиці Української Центральної Ради та Гетьманату окреме місце. Автор спочатку послідовно розглянув заходи Центральної Ради й факти обговорення на її засіданнях проблем церковного життя, потім – взаємини самого гетьмана та його урядовців з єпископатом православної церкви в Україні, перипетії скликання й роботи другої сесії Всеукраїнського православного церковного собору, його рішення щодо відносин з Українською державою, Московським патріархом та стосовно внутрішньоцерковних справ.
Усі автори праць-спогадів про революцію та Українську державу 1917 – 1920 рр. загалом обминали питання церковного життя (трапляються лише випадкові згадки про окремі події). Це є досить показовим, бо означає, що провідні політичні діячі вважали церковне питання абсолютно неважливим, не вартим уваги як революціонерів-народників, так і борців за національну ідею консервативного напряму. З-поміж цих публікацій опис церковного життя зазначеної доби та міркування на цю тему подані лише у статтях-спогадах Івана Огієнка (згодом митрополита Іларіона) [8] та Івана Павловського (пізніше архієпископа). Окремо слід відзначити опубліковані спомини гетьмана Павла Скоропадського та Василя Зіньківського [9].
Конфесійна історіографія за змістом і напрямом висвітлення церковного життя в Україні 1917 – 1920 рр. чітко поділяється на три основні групи.
Найчисленнішим є напрям істориків-автокефалістів. Ідейним джерелом їхніх праць слугував спочатку рукопис, а пізніше опублікована книга-спомини митрополита Василя Липківського [10]. Церковній політиці урядів 1917 – 1920 рр. тут приділено небагато місця, однак оцінка її, зокрема доби Гетьманату, є різко негативною. Автор твердив, що за Центральної Ради на церкву не звертали жодної уваги, а з приходом до влади гетьмана П. Скоропадського «почалася тяжка реакція, виразний нахил до “єдиної неподільної”, підняло голову консервативне духівництво, до якого гетьман поставився з великою прихильністю» [10, с. 97]. Автокефальна течія історіографії вважає політику Центральної Ради та Гетьманського уряду стосовно церкви не досить дієвою, не національною, поступливою, нетвердою й навіть поблажливою щодо проросійськи налаштованих ієрархів. Лише автори окремих публікацій уникають таких різко негативних оцінок, просто подають опис подій за опублікованими джерелами. Видання ж Директорією у 1919 р. закону про автокефалію зображується доленосною подією в історії Української православної церкви [9, с. 11].
Історіографія греко-католицького спрямування, до якої включений Іван Нагаєвський та його праця «Історія Української держави двадцятого століття» [11], відзначає факт піднесення церковного життя та відродження української течії в ньому, але водночас підкреслює байдужість провідних діячів соціалістичної Центральної Ради до церкви, фактичне відштовхування духовенства від активної участі в національних змаганнях. Греко-католицька історіографія вважає церковну політику Гетьманату принципово новою в порівнянні з політикою Центральної Ради, поступовою й національно спрямованою. Директорія фактично продовжила цю лінію, хоч і не так успішно.
Російська православна (головним чином, емігрантська) історіографія різко негативно оцінює всі українські уряди 1917 – 1921 рр., офіційні вимоги щодо проголошення автокефалії й навіть автономії церкви в Україні. Вона базується, як правило, на спогадах безпосереднього учасника подій, голови комісії з проблем українізації, а потім комісії у справах стосунків з державними органами на Церковному соборі архієпископа Волинського Євлогія (Георгієвського) «Пуп моей жизни» та життєписі обраного на початку 1918 р. без згоди Гетьманського уряду Київського митрополита Антонія (Храповицького) «Жизнеописание Блаженнейшего Антония митрополита Киевского й Галицкого», згодом глави Російської зарубіжної православної церкви. Російська історіографія традиційно посилається на книгу митрополита Євлогія, описує так звану розкольницьку та відступницьку діяльність автономістів й автокефалістів в українських урядах і церкві в Україні [9, с. 13].
Аналогічної точки зору, але в річищі боротьби з буржуазним націоналізмом, дотримувалися автори (і світські, і церковні), праці яких публікувалися в радянській Росії та СРСР. Подібний ідеологічний і гостроатеїстичний характер мали праці українських радянських авторів, серед таких А. Введенський «Церковь и государство» [12], В. Тітлтов «Церковь во время революции», М.И. Одинцов «Государство и церковь в России. XX век» [2], В.А. Ципін «История Русской Православной Церкви. 1917 – 1990» [13]. Проте, на відміну від російських видань, вони містили досить цікавий фактичний матеріал. Цілком новий етап української світської історіографії починається з 1990-х років: зникають старі ідеологічні штампи й запроваджується масив архівних матеріалів. Проте на сьогодні тема далеко не вивчена й ще чекає своїх дослідників.
Питання політики радянської держави щодо православної церкви у Східній Україні в 1920 – 1929 роках завжди вивчалось епізодично в контексті тих чи інших проблем більш масштабного плану. Вивчення політики радянської держави щодо церкви можна розділити на два етапи. По-перше, радянська історіографія, по-друге, пострадянська, сучасна історіографія. В середині цих етапів можна також виділити окремі напрямки.
Дослідження політики радянської влади щодо РПЦ розпочалось ще у 1920 – 1930-х роках. У першу чергу це роботи радянських партійних та державних діячів О. Ярославського, П.А. Красікова, І.К. Сухоплюєва. Їх праці, покликані до життя ідеологічним замовленням нової влади, насичені антирелігійною пропагандою та характеризують РПЦ як реакційний, ворожий радянській владі та народу інститут. Проблематика цих досліджень здебільшого обмежена викладанням офіційної позиції держави та партії на тлі надуманих фактів та обвинувачень духівництва у контрреволюційній діяльності. Практично всі праці цього періоду були написані за одною схемою, здебільшого на основі офіційних документів та невеликої кількості документальних джерел. До того ж слід констатувати, що в радянські часи праці В.В. Клочкова, В.А. Куроєдова, М.М. Персіца та інших, не дивлячись на можливість застосування широкого кола архівних матеріалів, поширення джерельної бази та введення в науковий обіг раніше невідомих документів, що надало б можливості об’єктивної пероцінки складного процесу формування та втілення політики більшовиків щодо РПЦ, як завжди несуть велике ідеологічне антирелігійне та антицерковне навантаження.
З розпадом СРСР почався новий період у вивченні політики радянської держави щодо УПЦ. Чисельні праці сучасних дослідників на основі раніше прихованого багатого джерельного матеріалу з позицій історичної об’єктивності розкривають історію церкви в СРСР. На відміну від праць радянських науковців, значно розширилася тематика та напрямки сучасних досліджень. Багато проблем та питань з історії стосунків РПЦ та радянської влади, що раніше були штучно закриті для досліджень, тепер отримують широкий резонанс та висвітлення. Наукові роботи стали максимально об’єктивними, відзначаються неупередженістю. В першу чергу це монографії та публікації таких науковців як М.І. Одінцов [2], В.Г. Русак, В.І. Акуленко, А.Л. Зінченко, М.Л. Полінчак, В.А. Пащенко та інших. Праці цих авторів правдиво висвітлюють трагічний процес нищення православ’я у перші десятиліття панування радянської влади, розкривають сутність антирелігійної політики більшовиків щодо УПЦ, їх методи та форми дій. Авторами дана негативна оцінка дій та наслідків антицерковної політики, розкрито складний процес утворення та діяльності обновленського руху, показано його тісний зв’язок та співпрацю з карательними органами влади.
Також окремо можна використовувати опубліковані збірники документів, загальну і спеціальну літературу, партійно-радянську і церковно-релігійну пресу, сучасні журнальні і газетні публікації. Даній групі джерел і літературі відводилася допоміжна роль, а добір їх був обумовлений задачами комплексного підходу у дослідженні поставленої проблеми.
Значний внесок у дослідження проблеми відносин держави та церкви в Східній Україні зробили сучасні історики. Праці А.Р. Никифоренка [14], І.Ю. Хюреніної [15], В.І. Никольського [16], М.М. Кузьменка [17], О.Д. Форостюка [18] та інших розкривають сутність антирелігійної політики радянської влади у 1920-і роки в Східній Україні, методи її проведення та наслідки. Стаття І.Ю. Хюреніної «Антирелигиозная политика советской власти и общественные настроения в Донбассе в 1920-е гг.» стала однією з перших наукових публікацій, що висвітлють проблеми закриття кримських монастирів у Донецькій області в 1920-х роках. У публікації М.М. Кузьменка «Проведення репресивної політики проти священнослужителів в умовах радянської адміністративно-ідеологічної системи в 1918 – на початку 1930-х рр.» вперше детально досліджено систему, методи, компетенцію та правові основи діяльності адміністративних органів влади, що безпосередньо займались втіленням у життя релігійної політики держави. Ґрунтовні роботи з історії православної церкви у Донбасі вийшли у світ окремими виданнями. Так, у праці В.І. Никольського «Религиозные течения и группировки в Донбассе середины 1920-х гг.» здійснено аналіз статистичного матеріалу, який характеризує загальний стан різних релігійних конфесій у Донецькій губернії у середині 20-х років. Дослідження А.Р. Никифоренка «Вилучення церковних цінностей під час голоду 1921 – 1922 рр.: на матеріалах Донеччини» на основі раніше невідомих та маловідомих джерел розкриває долю донецьких церков у 1920-х роках, спроби пристосуватись до нових соціально-політичних умов і, нарешті, процес та методи вилучення церковних коштовностей. Цінність цих праць полягає в тому, що вони виконані на основі маловідомих та раніше не відомих документів державних та партійних органів Східної України та зокрема Донбасу. Проте, незважаючи на багатий фактичний матеріал, що подається у статтях та брошурах, у більшості праць розглядаються лише вузькі, окремі аспекти того чи іншого питання.
Отже, монографії, які досліджували б проблеми політики радянської держави щодо православної церкви у Східній Україні в 1917 – 1929 рр., поки що відсутні. І хоча сьогодні зростає інтерес дослідників до поставленої проблеми, у сучасних наукових працях недостатньо глибоко та всебічно розкрито не тільки деякі сторінки відносин держави та церкви, але й залишено поза увагою ряд окремих дуже важливих проблем. Це і обумовлює необхідність комплексного дослідження політики держави щодо православної церкви в Україні та Східній Україні у 1921 – 1929 рр. З огляду на недостатню історіографічну розробленість проблеми при її дослідженні головну увагу необхідно зосередити на опрацюванні документальних джерел. Основою джерельної бази дослідження може виступати широке коло опублікованих і неопублікованих писемних джерел.
У роботі над поставленою проблемою використовуються опубліковані збірники документів і матеріалів, зокрема «Документи трагічної історії України (1917 – 1927 рр.)» [19], «Русская православная церковь и коммунистическое государство 1917 – 1941: документы и фотоматериалы», «Хронологическое собрание законов, указов Президиума Верховного Совета и постановлений правительства РСФСР», «Русская православная церковь в советское время (1917 – 1991): материалы и документы по истории отношений между государством и Церковью», «Систематическое собрание законов РРФСР действующих на 1-е января 1928 г. (7 ноября 1917 г. – 31 декабря 1927 г.)», «Архивы Кремля. Политбюро и церковь. 1922 – 1925 гг.», видання церковних документів та інші матеріали, які повною мірою дозволили проаналізувати законодавчу базу, створену радянською державою для проведення відповідної релігійної політики, розкрити внутрішні настрої церкви та віруючих.
Відкриття засекречених донедавна фондів архівів дало можливість історикам ознайомитися з документами, що висвітлюють радянську політику щодо релігії. Це привело до зростання нової вітчизняної історіографії з даної теми. Використання архівних матеріалів привело до більш об’єктивного розкриття проблем державно-церковних відносин у радянську добу, про що свідчать, зокрема, монографії В. Єленського [20], В. Пащенка, В. Силантьєва [5].
Характер і напрямки державно-партійної політики відносно різноманітних релігійних конфесій, що діяли в Україні і Донбасі на початку 20-х років, передають документи відділів ЦК КП(б)У з фонду [Р. 1]. Серед них знаходимо тези, директиви, огляди, доповіді місцевих партійних органів про положення церкви, діяльність адміністративних органів республіки з проведення релігійної політики на місцях, а також протоколи засідань та нарад антирелігійних комісій різних рівнів, які дають можливість прослідкувати процес їх утворення і початок діяльності, простежити напрямки антирелігійної політики держави і її тактичні зміни протягом 1921 – 1929 рр. У матеріалах цього ж фонду знаходяться документи, що містять інформацію про створення і діяльність у Донбасі спілки «Безвірників». Також заслуговують на увагу розкидані в ряді фондів документальні підтвердження репресивних і неправових дій адміністративних органів влади, їх опіка обновленської церкви в регіоні і репресивні дії стосовно представників «патріаршої» орієнтації, а також виявлення дійсної ролі у проведенні церковної політики фінансових важелів таких державних органів, як податкова інспекція і Держстрах. Для більш глибокого розкриття окремих напрямків, методів і форм цієї роботи на рівні округів, повітів і волостей була проведена науково-пошукова робота в Державному архіві Донецької області.
Безперечно, у нашій роботі активно використовувались матеріали періодичної преси, хоча більшість даних, надрукованих у той час, вимагають обережного використання, перевірки та співставлення з іншими джерелами. Сутність антирелігійної політики радянської влади сприяє тому, що навіть про окремі регіональні аспекти релігійного життя Східної України ми маємо можливість дізнатися з центральних газет: «Известия», «Комсомольская правда», видання спілки «Безвірників». Найбільш змістовною для нашого дослідження є сучасна місцева періодика. По-перше, це газети «Акцент», «Жизнь», «Весть», «Вечерний Донецк», які містять деяку кількість публікацій, важливих для теми дослідження. Незважаючи на їх не завжди однозначну спрямованість, публікації місцевої періодики нашого часу, за умови їх всебічної перевірки та аналізу, дають можливість більш чіткого висвітлення тенденцій розвитку та направленості антирелігійної політики держави, її відображення у суспільно-політичному житті суспільства країни [16, с. 42].
Таким чином, сьогодні, завдяки зусиллям сучасних дослідників, створена основа для плідного вивчення історії державно-церковних відношень, відкриті і введені в науковий обіг раніше недоступні джерела. До них насамперед відносяться матеріали і документи Політбюро ЦК КПУ(б), що розкривають ключові ланки політики партії відносно церкви. У той же час огляд літератури дозволяє прийти до висновку, що у радянській та вітчизняній історіографії поки немає робіт узагальнюючого характеру про політику радянської влади відносно релігії і церкви на початку та впродовж 20-х років у Східній Україні, що спираються на матеріали, відкриті після 1991 р.
Різкі й швидкоплинні зміни в Україні у 20-х рр. ХХ ст. в церковному житті призвели до великих потрясінь, які подеколи важко реконструювати й пояснити, особливо якщо врахувати малу кількість опублікованих документальних матеріалів, неоднозначність і недосконалість історичних досліджень. Проведене дослідження літературної та джерельної бази, безперечно, не висвітлює всі аспекти теми розвитку православної церкви в системі політики радянської влади у 20-і роки ХХ століття на території України і залишає місце для її подальшого аналізу. У вітчизняному релігієзнавстві не розроблені проблеми співпраці між деякими православними церквами та владними структурами, розгляд канонічно-догматичних й церковно-правових основ діяльності православної церкви у 20-х рр. Потрібним є також детальний аналіз внутрішнього змісту релігійності населення регіонів України. Темою окремого дослідження може виступати роль українського православ’я у суспільно-політичному і державницькому розвитку українського народу в 20-х рр. ХХ століття. Так, можна сподіватись, що ці наголошені питання можуть бути вирішені новими дослідниками.
В этой статье автор анализирует и обобщает литературную базу и источники, которые необходимы для рассмотрения особенностей развития украинской православной церкви в системе политики государственной власти в 1918 – конце 20-х годов ХХ столетия на территории Восточной Украины. Автор отмечает, что влияние православной церкви на общественно-политическую жизнь Восточной Украины в контексте конфликта между советским государством и православной церковью еще не было предметом специального исследования, и потому изучение роли православной церкви в общественно-политической жизни Украины в 1917 – 1929 гг., заполнение существующих фактологических пробелов и непредубежденный анализ широкого спектра проблем предоставит возможность выяснить особенности взаимоотношений между государственной властью и православной церковью.
In the article analyses and summarizes literary base and sources which are necessary to study the peculiarities of development of Ukrainian Orthodox Church in the system of state power policy in 1918 – late 1920s on the territory of Eastern Ukraine. The author notes that influence of Orthodox Church on socio-political life of Eastern Ukraine within the conflict between Soviet State and Orthodox Church hasn’t been the subject of special research yet and that is why studying the role of Orthodox Church in socio-political life of Ukraine in 1917-1929, filling factual gaps and independent analysis of a wide range of problems will enable to find out peculiarities of the relations between the state power and Orthodox Church.