Активізація розмов про кінець світу впливає на зростання зацікавленості до проблеми есхатології, яка поліваріантно репрезентована в російській релігійнофілософській думці кінця ХІХ – початку ХХ століття, а саме: в історіософських концепціях Вл. Соловйова, С. Булгакова, М. Бердяєва.
Зростання зацікавленості проблемою кінця світу характерне для періодів світоглядних криз і пограничних часів, які в народі вважаються особливо небезпечними. ХХ століття показало, що людський рід може знищити сам себе, а це, мабуть, чи не найперший передвісник прийдешнього апокаліпсису. Особливості самопочуття сучасної людини, у якої відсутня будьяка апріорна визначеність, поширене відчуття ламкості буття, занепокоєність, безпосередньо народжують апокаліптичну свідомість. Варто згадати різноманітні трактування біблейських пророцтв, публікації про сонячні затемнення, проблему 2000 року, пророцтва про загибель людської цивілізації від розколу материків тощо. Оповідання про Страшний суд перегукуються із страшними життєвими реаліями: війни, голод, міжнародний тероризм, політичні катаклізми, гіперурбанізація, глобальна екологічна криза. Все це безперечно пов’язане з есхатологічним почуттям кінця історії.
Екскурс у дослідження проблеми есхатології свідчить, що вона знайшла широке обговорення в релігійнобогословській та релігійнофілософській літературі і розвивалась у філософіях А. Блаженного, Й. Флорського, Г. Сковороди, Вл. Соловйова, С. Булгакова, М. Бердяєва, А. Шопенгауера, Л. Тихомирова та ін.
Не лишали без уваги проблему есхатології література та образотворче мистецтво. Тема апокаліпсису звучить у катренах Нострадамуса, поемах А. Данте, І.В. Ґете, творах М. Гоголя, Ф. Достоєвського, М. Булгакова; змальована на полотнах А. Дюрера, Ф. Гойї, Босха, С. Далі, М. Нестерова.
Нарешті, у сучасній культурі надзвичайної привабливості набули есхатологічні теми, мотиви Вселенської катастрофи і загибелі людства, на формування яких суттєво впливає збільшення кількості екологічних катастроф (катастрофа на Чорнобильській АЕС одразу ж викликала асоціації із зіркою Полин, що впала на землю після труби третього ангела).
Звичайно, за радянських часів означена проблема не могла бути прийнята офіційною пропаґандою і літературою, а навпаки, вилучалась зі сфер публічного дискурсу, тому що становила небезпеку для формування оптимістично налаштованої людини. Між тим, за нових екзистенційних умов проблема кінця світу набула особливої актуальності, зумовила інтерес сучасних богословів, філософів, соціологів, науковців. Зпоміж інших варто виокремити дослідження С. Кримського, О. Меня, Н. Моїсеєва, О. Науменко, О. Неклесси, О. Панаріна, які осмислюють сучасні соціальні процеси через есхатологічні мотиви. Як відмічає О. Неклесса, «іде глибока переоцінка ситуації, що складається на планеті, перегляд актуальних і до сьогодення прогнозів, їх ревізія в руслі некласичних, радикальних, есхатологічних, фундаменталістських і принципово нових світоглядних позицій» [1, с. 6].
Однак внаслідок об’єктивних та суб’єктивних причин, ця проблема, як цілісна концепція, на жаль, не достатньо представлена в сучасній філософській літературі. Але світова практика, процеси, що відбуваються в Україні, свідчать, що есхатологічні уявлення, скеровані в певне емоційне русло, можуть призвести до трагічних випадків. Прикладом може служити практика деяких сект, у яких пропаґується масове ритуальне самогубство як засіб порятунку перед кінцем світу.
Тому для подолання «катастрофічної свідомості» та формування у нових поколінь здатності відповідати на «виклики» ХХІ століття потрібно не відвертати свою увагу від проблеми «останніх днів», а всебічно її вивчати.
У даній статті здійснюється спроба прослідкувати відображення проблеми «останніх днів» у російській релігійнофілософській думці кінця ХІХ – початку ХХ століття.
Аналіз проблеми та її філософського осмислення варто розпочати з характеристики терміну «есхатологія», котрий запроваджений у релігійнофілософський дискурс ще з часів формування перших догматів християнства і звичайно зв’язується у релігійних, філософських, літературних, технологічних проектах із «вченням про останні речі, про кінцеві долі світу та людини».
Специфіка уявлень про трансцендентне, про характер його впливу на іманентне обумовлює своєрідне уявлення про людський розвиток в Індії та Давньому Китаї. У Давній Індії есхатологічні очікування в основному сприяють пробудженню індивідуальних зусиль і прагнень, формуючи специфічну стратегію існування людини в світі. В Давньому Китаї напруга між потойбічним та іманентним визначально викликала до життя соціально значущі і потребуючі динамічної людської участі есхатологічні бажання.
Європейська есхатологічна традиція у своєму розвитку репрезентована античним і християнським етапами.
Есхатологічні уявлення в античності знаходяться в синкретичній єдності з міфологією та метафізикою і немислимі (неможливі) поза циклічної ритміки світових процесів.
Наприклад: піфагорійськостоїцизька доктрина вічного повернення та світового року; вчення Геракліта про вселенський вогонь, що закономірно спалахує і згасає; натуралістичногілозоїстська містика, що інтерпретує космос як біологічний організм, у якому відбувається зміна старезного космічного тіла молодим. Хоча апокаліптичні картини світових катастроф зображуються в яскравих фарбах, мова іде не про необоротний зміст, а лише про зміну циклів. Сама специфіка циклізму знімала проблему «кінця історії», що служило джерелом відомого соціального оптимізму навіть тоді, коли історична реальність не залишала йому ніяких шансів.
Християнська есхатологічна доктрина формується в лоні інших парадигмальних уявлень, в центрі яких – лінійнопровіденційне сприйняття часу. Вона, відчувши могутній вплив іудейської апокаліптики та катастрофізму, збагатилась античними, єгипетськими, зороастрійськими уявленнями про світ як арену боротьби Добра і Зла.
Центральною проблемою християнської доктрини є проблема «кінця світу», яка розглядається через призму песимістичнозневажливого відношення до «цього» і явної переваги трансцендентного світу. ?2, с. 596?
Отже, розуміння «останніх днів» уявляється, насамперед, як крах і кінець світу і виступає синонімом апокаліптики.
Хоча цілий ряд російських мислителів, серед яких Вл. Соловйов, С. Булгаков, М. Бердяєв та інші, наполягали на недостатності такого використання поняття есхатологія. На їх думку, кожна епоха, кожний час, кожна історична ситуація – речі у своєму роді есхатологічні та апокаліптичні. Поняття есхатології вони співвідносили не тільки з передбаченнями вселенських катастроф майбутнього, тим більше, що майбутнє – з точки зору сьогодення – завжди катастрофа, а визначили його як комплекс уявлень про Божественний всечасний контекст історії, яка сама, дякуючи цьому контексту, здатна розгортатись у трьох вимірах: минулому, теперішньому і майбутньому.
Л. Тихомиров, відповідаючи на питання про завершення кола світової історії, наголошував, що «есхатологія складає необхідну частину кожної філософії, яка вводить у наше розуміння доль людства дію Вищої Розумної Світової Сили. Ця Вища Розумна Сила звичайно призначає світовому процесу якунебудь мету, а також і здійснення цієї мети, а також і закінчення цього процесу, і перехід його в якийсь інший. Таким чином есхатологія пояснює і розумну мету життя світу, і останні завершення його доль» ?3, с. 537?.
Визначаючи парадигму релігійнофілософських та есхатологічних пошуків ХХ ст., Вл. Соловйов наголошує, що історія апокаліптична і має кінець. Але при всій своїй катастрофічності ніяка історія не знімає питання про гідне самовизначення людини, людських спільностей та людства. «Антиномія кінцевості світу і морального обов’язку служити справі його благоустрою в християнському мисленні не знімається, але залишається частиною духовної гігієни і есхатологічного самовизначення людини» [4, с. 100]. В історії, на думку В. Соловйова, для всеєдності розкривається як боголюдський союз людей, як вселенська церква, що об’єднує в собі всі нації, знімає всі соціальні протиріччя, сприяє встановленню на землі «царства божого», яке сприймається як «дійсний моральний порядок».
Втім, розчарувавшись в ідеї Царства Божого на землі і даючи узагальнену оцінку епохи, що вступає в ХХ століття, філософ у своєму творі «Три епохи» змальовує картину наближення глибокої кризи людства.
На питання, що поставлене в «Трьох розмовах», чи є світова сила, здатна з’єднати в історичному житті божественний початок з людським, Вл. Соловйов дає неґативну відповідь. Світ, заснований на розподілі індивідів, держав, віросповідань, не здатен до створення Царства Божого на землі. Духовне об’єднання і відродження людства можливе, але вже по ту сторону історії. У цьому мислитель бачить розв’язку історичного процесу, її кінець.
Отже, аналіз історіософських поглядів Вл. Соловйова свідчить, що, розпочавши з пошуку смислу історії і пройшовши через спокусу теократії, надію на Царство Боже мислитель переносить в есхатологічні часи, у потойбічне земне життя, але намагається при цьому зберегти віру в можливість спасіння. Філософ наголошує, що не треба забувати заповітів героїчних предків, які вчать, що «той, хто спасається – спасеться. Ось таємниця прогресу – іншої нема і не буде» ?5, с. 257?.
Акцентуючи увагу на важливій для себе думці про різке заперечення історичного проґресу, С. Булгаков пише: «… есхатологічна проблема не може бути усунена із людської свідомості, і тому краще свідомо і відверто зробити її предметом філософського обговорення… подібно до того, як кожна свідома людина має свою філософію… і свою релігію, також кожна людина має і свою есхатологію, живе не тільки сьогоденням, а й майбутнім і для майбутнього, від якого чекає здійснення своїх мрій. Саме жахливе для людини – втратити віру в майбутнє» ?6, с. 204?.
Есхатологія С. Булгакова має дві індивідуальні відмінності. Поперше, він особливо акцентує увагу на важливій для себе думці про різке заперечення історичного проґресу. Подруге, відхиляється від новозавітної моделі у своєму вченні про кінцеве спасіння всіх. У першому випадку мислитель виступає проти ліберальнопозитивістської ідеології і, на противагу звичайному «еволюційному проґресу», він висуває поняття «трагічного» або «есхатологічного» проґресу, утверджуючи полярну непримиренність обох понять. У другому – розробляє вчення про апокатастасис, тобто кінцеве спасіння всякої тварі, включаючи і засуджених на вічні муки та падших ангелів на чолі з Сатаною (вперше висунуте Орігеном і захищалось лише в ряді сект і деякими окремими богословами, наприклад Ф. Шлейєрмахером). С. Булгаков був упевнений в істинності цього вчення (довгий час воно залишалось у нього однією із «заповітних» тем), наголошуючи в «Нареченій Ангела», що вічність пекельних мук повинна розумітись лише в смислі одного «світового еона», тоді як спасіння має, навпаки, загальний і абсолютний смисл. Глибокий есхатологічний смисл має й історія. Її іманентний кінець не означає кінця трансцендентного, а лише перехід у новий еон. Але людська свідомість хоче вірити у можливість відсунення кінця, вона не готова прийняти Царство Боже як кінець історії без попередньої підготовки. Саме слабкість людського духу, на думку філософа, народжує хіліастську ідею тисячолітнього Царства Божого на землі. Згідно з С. Булгаковим, хіліастська віра в можливість земного раю лежить і в основі марксистського соціалізму як світогляду. Він пише: «Соціалізм – це раціоналістичне, переведене з мови космології і теології на мову політичної економії, перенесення іудейського хіліазму, і всі його dramatis personae тому отримали економічне тлумачення. Вибраний народ, носій месіанської ідеї, або, як пізніше в християнському сектантстві, народ “святих” замінився “пролетаріатом” з особливою пролетарською душею і особливою пролетарською призначеністю» ?6, с. 224225?.
Ілюзіонізму хіліазму протистоїть віра, що зорієнтована на есхатологію, для якої наcтання Царства Божого можливе лише, на думку О. Панаріна, після кінця історії. С. Булгаков пом’якшує цей постулат – Царство Боже не прийде раніше, ніж людство вичерпає можливості даного світу, тому розуміння есхатології як кінця історії не звільняє людство від творчості, тому в житті люди повинні керуватись Премудрістю Божою, яка осяває тварний світ і служить надійним поводирем у ньому, одночасно вказуючи шлях за його межі.
Есхатологічна тема у С. Булгакова виникла саме в есхатологічні часи Першої і Другої світових війн, тому, можливо, його твердження про крах історії дуже категоричне.
На характер інтерпретацій та розуміння проблем кінця історії у філософськорелігійній традиції Росії початку ХХ століття впливали різні фактори, у тому числі й історичні. З огляду на це цікавим є аналіз проблеми есхатології у М. Бердяєва. Хід історії філософ розглядає діалектично. Діалектика, на його думку, це співвідношення минулого, теперішнього, майбутнього як трьох складових елементів історичного процесу, які один одного заперечують і одночасно припускають. Він говорить, що історичний час розірваний на частини, кожна з яких повстає проти іншої. «Майбутнє повстає на минуле, минуле бореться проти винищуваного початку майбутнього. Історичний процес у часі є постійно трагічна і пекельна боротьба цих роздертих частин часу – майбутнього і минулого» [7, с. 85]. Ця боротьба призводить до того, що всі три елементи історичної реальності стають примарними, ілюзорними.
Отже, історична реальність у мислителя розірвана на три частини, кожна з яких ніби поглинає одна одну, робить нереальним все інше. «У часі виявляється злий початок, смертельне і знищуване, тому що, істинно, смерть минулого, яку несе всяка наступна мить, повалення його в темряву небуття, яке несе кожне звершення, і є початок смерті. Майбутнє є убивцем кожної минулої митті… Майбутнє поглинає минуле для того, щоб потім перетворитись у таке минуле, яке, у свою чергу, буде поглинуте наступним майбутнім» [7, с. 86].
Таким чином, погляд М. Бердяєва на історію есхатологічний. Його пророцтва про кінець цивілізації пов’язані мабуть що з особливостями його психології, а також із трагічними подіями Першої світової війни і російської революції. «З іманентної точки зору, історія є невдача, позбавлена всякого сенсу. Історія має сенс тільки в тому випадку, якщо вона закінчиться, якщо вона не буде безкінечною. Іманентного сенсу історія не має, вона має лише трансцендентний сенс» ?8, с. 205?.
Неможливо оцінювати есхатологічний момент історіософії М. Бердяєва в поняттях оптимізму чи песимізму. Він був проти того, щоб апокаліптичні настрої приймали форму «заперечення творчих завдань» і говорив, що треба творчо розуміти есхатологію.
У М. Бердяєва есхатологія обумовлює рухомі смислові і ціннісні домінанти, які проходять через всі початки історії, культури, духовного життя, філософії, соціальної думки. Всі значні історичні події, ідеї, окремі долі, проблеми, проекти виявляються зарядженими енергією силових ліній, що йдуть з есхатологічного центру.
Філософ різко порушує рівновагу екзистенціального та історичного на користь есхатології. Але есхатологія, якщо її розуміти не натуралістично, тобто не як песимістично змальовану футурологію, не міфопоетично, тобто не як літературне зображення кінцевих доль світу, означає у М. Бердяєва не що інше, як визнання абсолютного характеру майбутнього, у якому скасовується кожний дуалізм і який саме в силу своєї абсолютності стає радикальним судом над історією і людиною.
Не дивлячись на есхатологічне бачення кінця історії, М. Бердяєву було властиве переконання про можливість подолання протиріч історії. Засобом цього подолання є любов, зрозуміла як універсальний принцип самоусвідомлення і розвитку особистості. Він доводив, що любов є засобом подолання рабства і досягнення свободи і що вона є джерелом будьякої творчості.
Отже, аналіз проблеми кінця історії в контексті російської есхатологічної традиції підтверджує, що для неї характерним є:
Створення особливої концепції світоустрою, що заснована на переконанні в можливості подолання протиріч історії.
Віра в любов як в універсальний принцип самоусвідомлення і розвитку особистості і засіб подолання рабства.
Зображення історії як такої, що має початок, визначений смисл і кінець, який означає перехід у більш досконалий цикл існування світу.
Усвідомлення есхатологічних часів не повинно звільняти людство від творчості, а навпаки, стимулювати її розвиток.
Есхатологія, залишаючись прероґативою приватного вибору, може сприяти розкриттю творчого потенціалу і вільному духовному самовизначенню особистості.
Тому завдання філософії – повернути людині втрачену духовність, відновити творчий ентузіазм, забезпечити умови для становлення нового світогляду, вільного від неґативних нашарувань.
Активизация разговоров о конце света влияет на возрастание заинтересованности проблемой эсхатологии, которая поливариантно представлена в российской религиознофилософской мысли конца ХІХ – начала ХХ столетия, а именно: в историософских концепциях Вл. Соловьёва, С. Булгакова, Н. Бердяева.
Encouraging of the talks about “apocalypse” influences the increasing interest to the problem of eschatology which is polyvariantly represented in the Russian religious philosophical ideas of the 20th centuries namely in historical and philosophical conceptions of V. Soloviyov, O. Bulgakov, M. Berdyayev.