У статті автор аналізує основні етапи історичних досліджень, присвячених розвитку сільського господарства Лівобережної України наприкінці ХІХ – початку ХХ ст.

Розвиток сільського господарства завжди був об’єктом вивчення в наукових працях вітчизняних та іноземних дослідників. Протягом останнього століття це питання було предметом дослідження як істориків, так і економістів. Але різноманітні підходи та історіографічні традиції, які утвердилися з даного питання, іноді заважають комплексному вивченню даної проблеми, ускладнюють синтез та аналіз явищ, пов’язаних з поступом сільського господарства наприкінці ХІХ – початку ХХ ст. Історична наука накопичила велику кількість наукових праць, які присвячені розвитку аграрного сектору Російської імперії. У наш час перед сучасною українською історичною наукою стоїть завдання синтезу окремих питань економічного розвитку реґіонів України. Подальше вивчення зазначеного питання неможливе без систематизації здобутків попередніх науковців.

Треба зазначити, що комплексного дослідження розвитку аграрного сектору економіки Лівобережної України (Полтавської, Харківської та Чернігівської губерній) не проводилося. Автор поставив за мету проаналізувати основні етапи історичних досліджень, при свячених розвитку сільського господарства лівобережних губерній у зазначений період.

У дореволюційній літературі аграрному питанню приділено досить значну увагу. На широкому статистичному матеріалі показує зміни в поміщицькому та селянському землеволодінні, господарському житті Полтавської губернії М.В. Рклицький [13]. Дослідник підрахував розміри селянських господарств, які могли покривати витрати і бути рентабельними в умовах розвитку типових товарногрошових відносин на початку ХХ ст.

Дані з розвитку тютюнництва в трьох повітах Полтавської губернії – Прилуцькому, Лохвицькому та Роменському – наведені у праці В.С. Щербачова [4]. Автором використані відомості по 25089 господарствах. За цими даними можна простежити розвиток харчового землеробства і капіталістичного виробництва. Хоча треба зазначити, що до недоліків цієї праці можна віднести те, що вона носить описовий характер.

У працях Б.Н. Книповича [5] та Н.П. Дружиніна [6] містяться матеріали з аграрного питання та соціальноекономічного становища селян, у яких відображені зміни, що відбувалися в матеріальному становищі селянства на початку ХХ ст. Значна кількість статистичного матеріалу стосовно розвитку сільського господарства України наявна в праці М. Порша [7]. Зокрема, автором проаналізовано зміни пересічного наділу на одну душу населення на Лівобережжі в 1863 р. та 1900 р.

Дані, наведені в праці Г.Ю. ГрумГржимайло [8], який вивчав хід заселення та господарського освоєння Амурської області, дозволяють зробити висновок про значну роль Лівобережної України, особливо Полтавської губернії, у справі колонізації Приамур’я у 1880 – 1890х рр. XIX ст. Хоча треба підкреслити, що автор не ставив собі за мету визначити національний склад прибулих. Вирішальну роль вихідців з лівобережних губерній, в першу чергу з Чернігівської, під час заселення ПівденноУссурійського краю Приморської області в 1883 – 1893 рр. показав Ф.Ф. Буссе [9].

До питання проведення Столипінської аграрної реформи в дореволюційній історіографії зверталися як історики, так і вченіекономісти. На думку таких дослідників, як О.В. Чернишов [10], А.Е. Лосицький [11], А.А. Кауфман [12], швидке руйнування селянської поземельної общини було пов’язано з тим, що в губерніях Європейської Росії вже існували розвинуті капіталістичні відносини.

Участь Селянського поземельного банку в проведенні реформи розглядав О.М. Зак [13]. Заходи уряду П.А. Столипіна в організації переселення селян розглянуто І. Ямзіним [14]. Діяльність Полтавського відділення Селянського поземельного банку висвітлив В.І. Фролов [15].

Слід зазначити, що саме в дореволюційній історіографії міститься велика кількість досить достовірного фактичного матеріалу стосовно розвитку сільського господарства України взагалі і Лівобережної України зокрема. На нашу думку, треба наголосити на тому, що під час збирання та подання цього матеріалу застосовувався певний науковий підхід, що надає цим працям особливої цінності. Хоча в більшості робіт все ж подавалися факти без належного їх опрацювання та осмислення. У дореволюційній історіографії не існувало єдиного погляду на розвиток сільського господарства. Зміни в сільському господарстві, впровадження капіталістичних відносин в аграрному секторі, Столипінська аграрна реформа, процес переселення селян відображалися не повністю і під різними кутами зору.

У період існування радянської влади питанню розвитку сільського господарства лівобережних губерній приділялася досить значна увага. Особливо пильно досліджувалася Столипінська аграрна реформа. Вона була піддана нищівній критиці, хоча при цьому в 1920х рр. з’являлися праці, в яких автори неупереджено аналізували її проведення. Так, до цього числа треба віднести працю М. Карпова [16]. Особливо цінним для нас є те, що в ній дослідник проаналізував соціальноекономічні результати реформи на базі даних Богодухівського повіту Харківської губернії.

Розвиток аграрного сектору під час Столипінської аграрної реформи розглядав О. Погребінський [17]. М.Є. Слабченко [18] узагальнив статистичні матеріали, що частково характеризували питання мобілізації земельної власності. Автор зробив порівняльний аналіз окремих сторін економічного становища селянства. Еволюційні процеси в сільському господарстві України в другій половині ХІХ – початку ХХ ст. досліджував М. Яворський [19], [20]. Автором, зокрема, проаналізовано темпи розвитку та впровадження капіталістичної системи ведення господарства, процес перерозподілу земель на Україні, поширення серед сільського населення так званого заробітчанства, переселенський рух селян українських губерній. Досить значні статистичні відомості про становище сільського господарства України в 1909 – 1913 рр. подано в праці О. Подвинського [21].

До зазначеної теми після деякої перерви, в період сталінських репресій, звернувся Ф.Є. Лось [22]. Питання класової боротьби довгий час залишалося домінуючим у радян ській історіографії. Спеціальних досліджень з історії землеволодіння та землекористування на території лівобережних губерній не було. Тільки після ХХ з’їзду КПРС розпочався процес активного вивчення аграрної історії. З’являються праці, присвячені дослідженню земельних відносин на Україні в пореформений період. Початком цього процесу можна вважати роботи Л.М. Іванова [23], [24] та В.П. Теплицького [25]. У цих працях по окремих губерніях та реґіонах були розглянуті зміни в структурі землеволодіння перед початком революції 1905 – 1907 рр., зростання аграрного перенаселення, процес формування сільської буржуазії. На початку 1960х років дослідження аграрного устрою Росії було продовжено. Хоча варто зазначити, що комплексне дослідження розвитку сільського господарства в цей період, як, до речі, і в наступні десятиліття, так і не з’явилося. Економічні передумови аграрної революції на Україні окреслив П.П. Теличук [26]. Проведення Столипінської аграрної реформи досліджував С.М. Дубровський [27]. Питання управління селянами на Україні після проведення реформи 1861 р. та їхнє правове та матеріальне становище розглянуто в праці А.В. Бондаревського [28]. На нашу думку, значний інтерес представляє стаття А.М. Анфімова, в якій аналізуються структура та діяльність найбільшого на Лівобережжі господарства – Карловського маєтку МекленбургСтрелицьких [29]. Також досить цікавими є й інші праці цього автора, в яких розглянуто різнобічні питання розвитку поміщицького та селянського господарства Європейської Росії наприкінці ХІХ – початку ХХ ст., а також містяться відомості про земельну оренду в Росії на початку ХХ ст. [3033]. Для нас особливо цінним є те, що в цих дослідженнях є інформація стосовно стану справ з вищеназваних питань у Полтавській, Харківській та Чернігівській губерніях. Соціальноекономічний лад селянських господарств Полтавської губернії за даними першого та третього подвірних переписів розглянуто в праці К.Б. Литвака [34]. Питання розвитку сільського господарства та кризову ситуацію наприкінці ХІХ ст. у Росії розглянуто в праці Н.А. Єгіазарової [35]. І.О. Гуржій досліджував роль економіки і селянства України в системі всеросійського ринку [36]. Дослідженням організації та функціонування кредитної системи, що позначалася на розвитку сільського господарства, займався О.П. Корелін [37].

Велику увагу розвиткові сільського господарства України під час проведення Столипінської аграрної реформи приділено в десятитомній «Истории Украинской ССР» [38]. Для нас цінним є те, що, крім зведених даних, в ній містяться реґіональні показники общинного землеволодіння України взагалі і Лівобережної України зокрема. «Хутірськовідрубне землеволодіння складало на Харківщині – близько 20, Полтавщині та Волині – понад 10… Чернігівщині та Поділлі – менше 5 %» [38, с. 208]. Більша, ніж в Росії, кількість новостворених господарств в цій праці пояснювалася тим, «що общинне землеволодіння не мало тут широкого розповсюдження» [38].

Питання переселення українців у Далекосхідний край у 1850 – 1916 рр. дослідив у своїй статті В. Кабузан [39]. У праці А.Я. Авреха доводиться, що реформа не виправдала себе, зазнавши краху, бо збереглося поміщицьке землеволодіння [40, c. 9091]. Питання еволюції земельних відносин на Лівобережній Україні наприкінці ХІХ – початку ХХ ст. досліджено в працях А.М. Авраменко [41], [42]. Динаміку землеволодіння в Росії в 1906 – 1914 рр. розглянуто в колективній праці А.М. Анфімова та І.Ф. Макарова [43].

Переселення селян з України в період 1861 – 1917 рр. досліджено в докторській дисертації М.А. Якименко [44]. Дисертантом розглянуто економічні основи аграрних міґрацій на Україні. Зазначається, що однією з важливих особливостей України як економічного реґіону був сильний вплив поміщицького землеволодіння на господарське життя сільського населення. Приватне землеволодіння (переважно поміщицьке) на Україні, наприклад, в 1877 р. майже в два рази переважало середні показники по 50 губерніях Європейської Росії (48,4 % та 24,9 %) [44, с. 1213]. Ця обставина часто мала вирішальне значення під час формування капіталістичних відносин. М.А. Якименко дослідив особливості міґрації українського селянства та соціальноекономічні наслідки селянських переселень. Дисертантом наведені відомості про загальну чисельність переселенців з України. За 1896 – 1917 рр. кількість селянпереселенців на схід від р. Волги складає 1,7 млн чол. Найбільший відсоток – 50,0 % – склали вихідці саме з Лівобережної України [44, с. 24]. Автор підкреслює, що найважливішим фактором селянських переселень був розвиток капіталістичних відносин, особливості яких в тому чи іншому реґіоні мали вплив на інтенсивність та масштаби переселень. Цьому руху селян з України сприяли давні історичні традиції. Селянські переселення мали суперечливий характер. Так, в економіці, з одного боку, вони сприяли розвитку капіталістичних відносин (зростання внутрішнього ринку, розширення капіталістичного способу виробництва), з іншого – стримували розвиток капіталістичних відносин, тому що затримувалася ліквідація пережитків кріпацтва в європейській частині Російської імперії.

Позитивними явищами в історіографії радянського періоду були робота з новими архівними матеріалами, дослідження становища казенних та поміщицьких селян, аналіз кризи в сільському господарстві. До недоліків треба віднести те, що було недостатньо показано особливості соціальноекономічного становища селянства та аграрних відносин на Лівобережжі. У працях дослідників яскраво проявлявся вплив марксистськоленінської ідеології.

Певний час історичні події в Україні ХІХ – початку ХХ ст. залишалися на узбіччі дослідницького інтересу. Одним із перших до даної тематики, з часу здобуття незалежності Україною, звернувся В.Г. Сарбей [45]. Дослідження з даної тематики продовжив О.П. Реєнт [46]. Питання розвитку сільського господарства Лівобережної України висвітлюються в збірнику Інституту історії України НАН України [4749].

Всебічне висвітлення процесів реалізації Столипінської аграрної реформи в Харківській губернії є метою дослідження кандидатської дисертації В.С. Майстренка [50]. На думку дисертанта, реформа була кроком на шляху перетворення Росії в буржуазну монархію. Це була спроба вирішити аграрне питання еволюційним шляхом. У дисертаційному дослідженні особливо підкреслюється, що реформа прискорила розвиток капіталістичних відносин на селі – утворювалася буржуазна земельна власність, усувалося черезсмужжя і дальноземелля, збільшувалося застосування сільськогосподарських машин, добрив, підвищувалася врожайність і товарність сільського господарства. В.С. Майстренко робить висновок, що досвід реформи доводить: перетворення селянина на приватного власника землі є ефективним засобом покращення землеробської культури селянських господарств, а значить, і підвищення їх продуктивності.

Вивченню кустарних деревообробних промислів українських селян присвятила свою працю російська дослідниця Т.П. Богомазова [51]. Автор зазначає, що ці промисли набули особливого значення в тих губерніях, зокрема в північних повітах Чернігівської губернії, де сільське господарство з різних причин не мало вирішального значення для досить великої кількості селян. На наш погляд, досить цікавою є праця Ю.Т. Присяжнюка [52]. Автор досліджує питання ментальності українського селянства в ХІХ – ХХ ст.

Процес реформування в Катеринославській і Харківській губерніях під час Столипінської аграрної реформи є предметом дослідження кандидатської дисертації В.В. Бочарова [53]. Дисертант підкреслює, що буржуазні перетворення села під час проведення реформи дозволили селянам взяти землю в приватну власність і покращити організаційновиробничі умови праці, сприяли вдосконаленню техніки землеробства, раціоналізації використання землі та зміцненню індивідуальногосподарської ініціативи. Ці нововведення, у свою чергу, вплинули на підвищення продуктивності праці, яке відобразилося на значному нарощуванні зборів урожаїв, поступовому зростанні врожайності зернових культур і частковому прирості у тваринництві. Отже, в даному реґіоні реформа була відносно вдало проведена. Автор зазначає, що цьому сприяли місцеві природні умови та ситуація, яка склалася перед початком проведення реформи. Дисертант підкреслює, що реформа не була кабінетною вигадкою, а виходила з необхідності нової організації сільського господарства.

Питання переселення селян з України на Далекий Схід в епоху ринкових відносин кінця ХІХ – початку ХХ ст. продовжує вивчати М.А. Якименко [54]. Зокрема, автор зазначає, що потенціал масових переселень українських селян, що наприкінці ХІХ – початку ХХ ст. заполонили майже всі придатні для традиційного землеробства реґіони Російської імперії, нагромадився не тільки під дією соціальноекономічного і політичного, але і демографічного факторів. Протягом 1861 – 1906 рр. кількість населення України подвоїлася, що катастрофічно відбилося на становищі основної маси трудящих [54, с. 16]. Дослідник підкреслює, що, по суті, Україна, зокрема Правобережжя і Лівобережжя, перетворилася на межі ХІХ – ХХ ст. на найгустіше заселений реґіон Європи, з кількістю жителів на одному гектарі орної землі вдвічі більшою, ніж в Англії [54]. Саме це зростання населення спричинило те, що близько 65 % сільського населення були на селі «зайвими», тобто у сфері сільськогосподарського виробництва не могли знайти роботи [54, с. 17].

Таким чином, ми бачимо, аналізуючи основні етапи історичних досліджень, присвячених розвитку сільського господарства Лівобережжя наприкінці ХІХ – початку ХХ ст., що дане питання було предметом дослідження багатьох істориків, економістів. В історичній науці накопичилася велика кількість наукових праць, присвячених розвитку аграрного сектору різних реґіонів Російської імперії. Враховуючи той факт, що різноманітні підходи та історіографічні традиції, які утвердилися з даного питання, іноді заважають комплексному вивченню даної проблеми, ускладнюють синтез та аналіз явищ, пов’язаних з поступом сільського господарства в зазначений період, ми маємо загальну потребу для комплексного дослідження даної проблематики.

ЛИТЕРАТУРА
1. Рклицкий М.В. Из прошлого и настоящего черноземной деревни. – Полтава, 1914. – 285 с.
2. Рклицкий М.В. Землевладение в Полтавской губернии // Статистический ежегодник Полтавского губернского земства на 1908 год. – Полтава, 1908. – С. 269406.
3. Рклицкий М.В. Изменения в хозяйственной жизни населения Полтавской губернии по данным переписей 1900 и 1910 гг. Оттиск из 16 выпуска «Статистического Ежегодника». – Полтава, 1915.
4. Щербачов В.С. Огляд тютюнництва в Росії. – Вид. 2, 3. – СПб., 1894. – 248 с.
5. Книпович Б.Н. К вопросу о дифференциации русского крестьянства. – СПб., 1912. – 263 с.
6. Дружинин Н.П. Право и личность крестьянина. – Ярославль, 1912. – 302 с.
7. Порш М. Із статистики України. – К., 1907. – 27 с.
8. ГрумГржимайло Г. Описание Амурской области. – СПб., 1894. – 142 с.
9. Буссе Ф. Переселение крестьян морем в ЮжноУссурийский край в 1883 – 1893 гг. – СПб., 1896. – 104 с.
10. Чернышов И.В. Община после 9 ноября 1906 г. – Пг., 1917. – Ч. 2. – 143 с.
11. Лосицкий А.Е. Распадение общины. – СПб., 1912. – 65 с.
12. Кауфман А.А. Аграрный вопрос в России. – М., 1911. – 167 с.
13. Зак А.Н. Крестьянский поземельный банк. – М., 1911. – 607 с.
14. Ямзин И. Переселенческое движение в России с момента освобождения крестьян. – К., 1912. – 198 с.
15. Фролов В.И. Обзор деятельности Полтавского отделения Крестьянского поземельного банка за 18 лет (1883 – 1900 гг.) // Статистический ежегодник Полтавского губернского земства на 1902 г. – Полтава, 1902. – С. 1277.
16. Карпов Н. Аграрная политика Столыпина. – Л., 1925. – 238 с.
17. Погребінський О. Столипінська реформа на Україні. – Х., 1931. – 127 с.
18. Слабченко М.Є. Матеріали до економічносоціальної історії України ХІХ ст.: В 2 т. – Х., 1927. – Т. 2. – 280 с.
19. Яворський М. Україна в епоху капіталізму. – Полтава, 1925. – Вип. 2: На шляху капіталістичної акумуляції. – 186 с.
20. Яворський М. Україна в епоху капіталізму. – Х., 1925. – Вип. 3: В супереках імперіялізму. – 310 с.
21. Подвинський О. Основні елементи сільськогосподарського балансу України за 1909 – 1913 рр. – Х., 1930. – 67 с.
22. Лось Ф.Є. Україна в роки столипінської реакції. – К., 1944. – 113 с.
23. Иванов Л.М. Распределение землевладения на Украине накануне революции 1905 – 1907 гг. – Исторические записки. – 1957. – Т. 60. – С. 176214.
24. Иванов Л.М. О капиталистической и отработочной системах в сельском хозяйстве помещиков на Украине в конце ХІХ в. // Вопросы сельского хозяйства, крестьянства и революционного движения в России. – М., 1961. – С. 312337.
25. Теплицький В.П. Реформа 1861 року і аграрні відносини на Україні (60 – 90 роки ХІХ ст.). – К., 1969. – 306 с.
26. Теличук П.П. Економічні основи аграрної революції на Україні. – К., 1973. – 189 с.
27. Дубровский С.М. Столыпинская земельная реформа. – М., 1963. – 600 с.
28. Бондаревський А.В. Волосне управління та становище селян на Україні після реформи 1861 року. – К., 1961. – 128 с.
29. Анфимов А.М. Карловское имение МекленбургСтрелицких в конце ХІХ – начале ХХ в. // Материалы по истории сельского хозяйства и крестьянства СССР. – М., 1962. – Сб. 5. – С. 348376.
30. Анфимов А.М. Земельная аренда в России в начале ХХ века. – М., 1961. – 208 с.
31. Анфимов А.М. Крупное помещичье хозяйство Европейской России. – М., 1969. – 396 с.
32. Анфимов А.М. Крестьянское хозяйство Европейской России: 1881 – 1904. – М., 1980. – 240 с.
33. Анфимов А.М. Экономическое положение и классовая борьба крестьян Европейской России. 1881 – 1904. – М., 1984. – 232 с.
34. Литвак К.Б. Социальноекономический строй крестьянского хозяйства Полтавской губернии (по материалам земских подворных переписей 1880х и 1910 г.) // Исследования по источниковедению истории СССР дооктябрьского периода. – М., 1982. – С. 217237.
35. Егиазарова Н.А. Аграрный кризис конца ХІХ века в России. – М., 1959. – 192 с.
36. Гуржій І.О. Україна в системі всеросійського ринку 60 – 90х рр. ХІХ ст. – К., 1968. – 191 с.
37. Корелин А.П. Сельскохозяйственный кредит в России в конце ХІХ – начале ХХ вв. – М., 1988. – 259 с.
38. История Украинской ССР: В 10 т. – К., 1983. – Т. 5. – 558 с.
39. Кабузан В. Переселення українців у Далекосхідний край в 1850 – 1916 рр. // Український історичний журнал. – 1971. – № 2. – С. 6570.
40. Аврех А.Я. Столыпин и судьбы реформ в России. – М., 1991.
41. Авраменко А.М. Дворянское землевладение на Левобережной Украине в конце ХІХ – начале ХХ // Вестник Харьковского университета. – 1983. – № 238. – С. 2431.
42. Авраменко А.М. Соотношение помещичьего и крестьянского землевладения на Левобережной Украине накануне русской революции // Вестник Харьковского университета. – 1985. – № 268. – С. 3846.
43. Динамика землевладения в России. 1906 – 1914 гг. / Сост. А.М. Анфимов, И.Ф. Макаров. – М., 1989. – 82 с.
44. Якименко Н.А. Переселение крестьян Украины на окраины России в период капитализма (1861 – 1917 гг.): Автореф. дис… дра істор. наук: 07.00.02. – К., 1989. – 36 с.
45. Сарбей В.Г. Національне відродження України. – К., 1999. – 336 с.
46. Реєнт О.П. Україна в імперську добу (ХІХ – початок ХХ ст.). – К., 2003. – 340 с.
47. Проблеми історії України ХІХ – початку ХХ ст. – К., 2000.
48. Проблеми історії України ХІХ – початку ХХ ст. – К., 2001.
49. Проблеми історії України ХІХ – початку ХХ ст. – К., 2003.
50. Майстренко В.С. Столипінська аграрна реформа в Харківській губернії: Дис… канд. істор. наук: 07.00.01. – Х., 1997. – 195 с.
51. Богомазова Т.Г. Кустарные деревообрабатывающие промыслы украинцев в конце ХІХ – начале ХХ вв. – СПб., 1999. – 164 с.
52. Присяжнюк Ю.Т. Українське селянство ХІХ – ХХ ст.: еволюція, ментальність, традиціоналізм: Навчальний посібник. – Черкаси, 2002. – 120 с.
53. Бочаров В.В. Столипінська аграрна реформа в Катеринославській і Харківській губерніях (1906 – 1916 рр.): Дис… канд. істор. наук: 07.00.01. – Донецьк, 2001. – 171 с.
54. Якименко М.А. Переселення селян з України на Далекий Схід в епоху ринкових відносин кінця ХІХ – початку ХХ ст. – Полтава, 2003. – 130 с.

В статье автор анализирует основные этапы исторических исследований, посвященных развитию сельского хозяйства Левобережной Украины в конце XIX – начале XX ст.

In the article the author analyses the basic periods of historical researchers devoted to the development of agriculture in the left Dniper’s bank of Ukraine at the end of the XIX – at the beginning of the XX century.