У статті розглядається складний та неоднозначний час правління в СРСР Ю.В. Андропова.
Добре відомо, що на рубежі 70 – 80х років минулого століття Радянський Союз, у складі якого перебувала Україна, опинився в стані глибокої кризи – економічної, політичної, духовної. Перш за все це відбувалося через відсутність, або принаймні обмеженість, енергійних кадрів у керівництві державою. Недарма ж зазначуваний період отримав в історії назву «епохи застою». Разом із тим цей період є дуже цікавим, оскільки саме у цей час формується, а потім приходить до влади група керівників, у результаті правління якої відбувається розпад СРСР.
З найвідоміших праць, що подають загальну характеристику періоду, можна відзначити роботи російських вчених І. Земцова [1, c. 9150], О. Шубіна [2], [3], Р. Медвєдєва [4], Ю. Дроздова та В. Фартишева [5, c. 6100], С. Семанова [68]. Велику кількість інформації містять у собі мемуарні джерела. Перш за все, це роботи відомих політичних діячів, таких, як М. Горбачов [9], [10, c. 190248], Г. Арбатов [11, c. 7985, 297333], Ф. Бурлацький [12, с. 4459, 357373].
Втім, варто зазначити, що в українській історіографії дана тематика є зовсім не розробленою, адже на сьогоднішній день немає не те що монографії, але й навіть статті, яка б висвітлювала дані питання. Тому метою даної статті є дослідження ситуації, що склалася у вищих ешелонах влади СРСР у 1982 – 1985 рр.
Передвісником глобальних трансформаційних процесів у СРСР стала смерть Л.І. Брежнєва у листопаді 1982 р. Його посаду займає Юрій Андропов. На особистості Андропова, на недовготривалому періоді його правління слід зупинитися окремо. Зазначимо, що у 60х роках минулого століття Андропов не входив до жодної з впливових політичних груп, котрі формувались на верхівці радянського державного та партійного апарату [4, c. 250]. Він не входив до чиєїсь «команди», та разом із тим у нього не було і власної. Дослідники вважають, що саме ця обставина й підштовхнула Брежнєва запропонувати кандидатуру Андропова на посаду Голови КДБ, оскільки відвертий прихильник або опонент Брежнєва викликав би невдоволення у самого Брежнєва або у інших членів Політбюро [4, c. 251]. Андропов був досить таємничою людиною. Коли про Брежнєва, Суслова, Громика чи Устінова ми знали зовсім мало, то ще меншими були наші відомості про Андропова, котрий більше ніж п’ятнадцять років був шефом таємної радянської поліції й вважав за краще знаходитися в затінку [4, c. 3]. Андропов був найтаємничнішим з керівників спецслужб [7, c. 5]. Акцентується увага на тому, що за головування Андропова служба Держбезпеки стала каркасом держави, тим головним резервуаром, з котрого перекачували партійний апарат та кадри, а деякі генерали КДБ просуваються в перші секретарі республіканських компартій, радянська таємна поліція домоглася такої могутності і впливу, яких «не мала ніколи раніше» [1, c. 23, 27].
Андропов не приховував своєї занепокоєності станом Брежнєва й навіть обговорював з Устиновим, але лише з ним, можливість м’якого, безболісного відходу його, Брежнєва, від справ, оскільки було очевидним, що керувати країною Брежнєв уже не в змозі [4, c. 261]. Однак рішення так і не було знайдено, бо Андропов ще не міг претендувати на владу. У той час найбільш сильні позиції мав Андрій Кириленко, і саме цю людину вважали в ЦК КПРС найбільш вірогідним наступником Брежнєва. У Раді Міністрів СРСР найбільш впливовою людиною, природно, був її голова – Олексій Косигін. Значні шанси мав й Голова Президії Верховної Ради СРСР М. Подгорний.
На початку 1982 р. питання про наступника Брежнєва залишалося відкритим. Основних претендентів на цю посаду було четверо: Кириленко, Черненко, Андропов та Гришин. Також з числа претендентів не виключалися Суслов, Романов, Устинов та Тихонов [1, c. 39]. Та все ж слід погодитися з С. Семановим, який вважає, що після смерті Л. Брежнєва реальної альтернативи Андропову не було [8, c. 70].
Усе літо 1982 р. Брежнєва не було в Москві. На час його відсутності засідання Секретаріату ЦК КПРС вів Черненко. За свідченням О. Бовіна, одного разу, коли він був у Андропова, останньому зателефонував Брежнєв. «Хто зараз веде Політбюро?» – раптом спитав він. «Зараз засідання веде Черненко», – відповів Андропов. «Навіщо ж ми обрали тебе секретарем ЦК? – запитав Брежнєв. – Тепер вже ти маєш вести всі ці засідання» [4, c. 336]. Зауважимо, що мова йшла не про засідання Політбюро, які в літні місяці скликувалися дуже рідко, а про засідання Секретаріату. Це було дуже важливою ознакою. Ось що розповідає про боротьбу між Андроповим та Черненко Михайло Горбачов: «Перетягування канату між Черненко і Андроповим, їх конкурентна боротьба за вплив на Генсека тривали. Черненко намагався ізолювати Брежнєва від прямих контактів, говорив, що лише він може суто полюдськи зрозуміти Леоніда Ілліча, не гребував нічим задля того, аби посилити особисті позиції. Хоча Юрія Володимировича після пленуму пересадили у сусловський кабінет, доручення йому вести Секретаріат ЦК так і не було зафіксоване. Так тривало приблизно до липня 1982 року, коли відбувся епізод, який розставив все по своїх місцях. Зазвичай перед початком засідання секретарі збиралися в кімнаті, яку ми називали «передбанником». Так було й цього разу. Коли я увійшов до неї, Андропов був уже там. Почекавши кілька хвилин, він раптово піднявся з крісла й промовив: «Ну що, зібралися? Пора розпочинати». Юрій Володимирович першим увійшов до залу й відразу зайняв крісло Головуючого. Що ж стосується Черненка, то, побачивши це, він відразу осів...» [10, c. 213]. Це було явною ознакою того, що наступником Брежнєва стане саме Андропов. Так і сталося. 12 листопада 1982 р. позачерговий Пленум Політбюро ЦК КПРС обрав Юрія Володимировича на найвищу партійну посаду.
Парадоксально, але найбільш активно нового Генсека сприйняли дисиденти, які були вислані на той час за межі СРСР. Наприклад, П. Литвинов писав, що «Андропов досить опортуністичний. Він може піти будьяким шляхом. Якщо він прагне показати добру волю відносно Заходу... він має звільнити А. Сахарова... надати амністію провідним дисидентам, піти з Афганістану й зменшити тиск на Східну Європу. Ці дії покажуть, що він є гнучким і прагне до змін» [5, c. 83]. Зазвичай різкий у своїх висловлюваннях і судженнях, В. Буковський зауважував, що Андропов більш інтеліґентна людина, аніж інші, і ми можемо очікувати, що йому вдасться більш вдало діяти. Він намагається скоротити ідеологічне провалля з життям Заходу, аби збільшити свій вплив за кордоном [5, c. 8384]. На думку Р. Медвєдєва, нове керівництво повинно було здійснити заходи стосовно того, аби покращити ситуацію в економіці. Це найбільш важливе питання: уряд не матиме змоги іґнорувати його. Серйозних заходів повинно бути вжито й у головній галузі сільськогосподарського виробництва, а також стосовно корупції. Окрім того, воно повинно зменшити тиск на дисидентів. «Проте, – зазначає автор, – не певен, що воно буде діяти саме так» [5, c. 84].
Взагалі слід зазначити, що для характеристики Андропова не доречні поняття «ліберальний», «проґресивний». Таким він був представлений лише в уяві західних політичних діячів. У кращому випадку є підстави говорити, та й то з величезними натяжками, про відносну недогматичність [1, c. 75].
У діяльності Ю. Андропова досить вагоме місце займав кадровий аспект. Зі старої гвардії в Політбюро нового Генсека активно підтримували Устинов та Громико. Але вони контролювали зовнішньополітичний блок [2, c. 138]. Отже, необхідно було домовлятися з Черненком, який успадкував від Брежнєва якщо не владу, то лідерство у брежнєвському клані, й був потрібний як досвідчений апаратник [13, c. 152153].
Уже на першому листопадовому Пленумі 1982 р. зі складу Політбюро було виведено А. Кириленка, введено генерала КДБ Г. Алієва. Секретарем ЦК було обрано Миколу Рижкова, оперативно було змінено керівництво МВС і КДБ СРСР: знято М. Щелокова, а В. Федорчук з посади Голови КДБ перейшов на перше місце в ієрархії МВС. Шефом КДБ став Чебриков. Підкреслимо, що це лише найголовніші з кадрових перестановок, здійснених Андроповим. Більше того, після смерті Л. Брежнєва Андроповим було замінено 23 % членів ЦК КПРС [1, c. 136]. Проте новий Генсек не збирався змінювати ідеологічні засади партійнодержавного життя, архітектором яких він був останні 20 – 30 років. Стало зрозумілим, що він не має чіткої соціальної програми. Внутрішня політика провадилася Андроповим на ґрунті інтуїції, а тому не відзначалася послідовністю та чіткістю [1, c. 127]. Таким чином, зосередивши у власних руках практично всі напрямки партійної та державної політики, Андропов мав намір мобілізувати всі ресурси і можливості держави, що були у нього в наявності для запобігання кризі, яка насувалася на країну, оскільки він, більше, ніж будьхто в країні, розумів, що тривала стаґнація може призвести лише до краху всієї системи.
В очікуванні прагматичних перетворень, що намічалися Андроповим у перспективі, передбачалося перш за все підтягнути економічну систему країни, змусити її зробити новий ривок. Ставка в цьому визначалася воєнностратегічним протистоянням із країнами Заходу та США. Здійснити таке завдання могли лише кадри, що беззастережно віддані керівництву. Виступаючи на пленумі 22 листопада 1982 р., Андропов подав картину критичного стану справ у країні: «За низкою найважливіших показників планові завдання за перші два роки п’ятирічки невиконані... Головний показник ефективності економіки – продуктивність праці – зростає темпами, які не можуть нас задовольнити» [14, c. 210]. Генсек наголошував, що практично не зменшується матеріалоємність продукції [14, c. 210], що лише на привабливих гаслах рухатися далі не можна [14, c. 212]. Андропов визнав, що готових рецептів для вирішення завдань, які назріли, у нього немає [14, c. 212]. Разом із тим він запропонував низку невідкладних заходів. Це прискорення темпів розвитку економіки й науковотехнічного прогресу, введення нової техніки, енергозберігаючих технологій, суворе додержання партійної, державної та трудової дисципліни, раціональне використання матеріальних та трудових ресурсів, збільшення обсягів виробництва та якості товарів народного вжитку, розширення самостійності підприємств [14, c. 209, 210]. Велінням часу Андропов вважав «подальший розвиток соціалістичної демократії у найширшому її сенсі, тобто більш активну участь трудящих мас в управлінні державними та суспільними справами» [14, c. 218]. Окрім цих заходів, цілком добропорядних з точки зору ортодоксальних комуністів, Андропов висував і такі, що в тих умовах були, м’яко кажучи, нестандартними. Він заявив, що планується випереджаюче зростання галузей групи «Б», відступаючи тим самим від закону політичної економії соціалізму [14, c. 209]. Генсек закликав не лише використовувати досвід «братніх» країн, але й узагальнювати «світовий досвід», тобто досвід країн капіталістичного світу. На його думку, модернізація розвинутого соціалізму не означала «розгорнутого будівництва комунізму». Хоча Андропов і вів мову про поступовий перехід до комунізму, але не в процесі формування зрілого соціалізму, а на стадії сформованого розвинутого соціалізму, удосконалення якого відкривало шлях до поступового переходу до комунізму. При цьому він підкреслював, що «наша країна знаходиться на початку цього тривалого історичного етапу, котрий, у свою чергу, буде, природно, знати власні періоди, власні сходинки зростання. Як довго вони триватимуть, яких конкретних форм наберуть, покаже лише досвід, жива практика» [14, c. 245]. Таким чином «пришестя комунізму» відсувалося на невизначений термін.
Досить показовою є промова Андропова на червневому Пленумі ЦК КПРС 1983 року: «Ми у своєму суспільному розвитку підійшли зараз до такого історичного рубежу, коли не лише назріли, але й стали неминучими глибокі якісні зміни у виробничих силах і відповідне цьому удосконалення виробничих відносин» [14, c. 287]. Такі ж радикальні зміни повинні відбутися «у всіх тих формах суспільного життя, які прийнято називати надбудовою» [14, c. 287]. Андропов також говорив про розширення соціалістичної демократії та гласності [14, c. 291]. У кінцевому ж підсумку він вів мову про вдосконалення розвинутого соціалізму як подальше просування до комунізму [14, c. 293, 294]. Згідно з думкою Андропова, «стратегія партії в удосконаленні розвинутого соціалізму повинна спиратися на міцний марксистськоленінський теоретичний фундамент» [14, c. 294]. Але тут же вияснялося, що цей фундамент ще не побудовано, оскільки «коли говорити відверто, ми ще до цього часу у належному ступені не вивчили те суспільство, у якому живемо та працюємо, не повністю розкрили притаманні йому закономірності, особливо економічні. Тому часом ми вимушені діяти, так би мовити, емпірично, досить нераціональним способом проб і помилок» [14, c. 294].
Ось як про цей пленум згадує М. Горбачов: «Андропов заявив нам, що не приїде на пленум до того часу, доки в його виступі не буде йти мови про відповідальність конкретних керівників тих регіонів, де справи йдуть особливо погано. Тому в текст доповіді й було вписано різкі пасажі стосовно роботи транспорту, стан металургії та будівництва, які з року в рік не забезпечували потреб народного господарства» [10, c. 224, 228]. Разом з цим Горбачов зазначав, що пленум пройшов у тому ключі, як його готувала черненківська команда. Іншими словами, надій не виправдав. І хоча у виступі Андропова було у концентрованій формі поставлено дійсно актуальні питання, ні про який перелом в ідеологічній роботі мови вести не доводилося [10, c. 243].
Юрій Андропов належав до тієї категорії партійних і радянських керівників, світогляд яких був далеко не однозначним. Це були люди мімікрії та дводумства, які носили маски до певного часу. Д. Фурман відносить Андропова саме до таких людей [15, c. 63]. Разом із тим у діяльності Андропова є три виключно важливі для подальшої ходи радянської історії аспекти.
1. Своїми теоретичними роздумами, посіявши сумніви стосовно успіхів соціалізму в СРСР, Андропов підготовив ґрунт для аналогічних висловлювань Горбачова.
2. Андропов сформулював якщо не всі, то більшу частину тих завдань, до рішення яких у ході перебудови долучився Горбачов.
3. Андропов сприяв зростанню Горбачова, зробивши його фактично другою людиною в керівництві партії.
Можна сказати, що зовсім не є надуманим те значення, якого надають мемуаристи зв’язку Андропов – Горбачов. «Доля розпорядилася так, – зазначає Г. Шахназаров, – що йому [Андропову] було визначено виступити в ролі предтечі й у прямому, й у переносному сенсі. Андропов зробив перші кроки до реформ, хоча й не встиг їх розпочати. Він допоміг висуванню Горбачова і вказав на нього перед смертю як на свого наступника» [16, c. 22]. До слова «предтеча» вдається й В. Медвєдєв: «Андропов – предтеча перебудови? У певному сенсі – так. Але на нього, звичайно ж, тиснув потужний тягар минулого й для того, щоб звільнитися від нього, доля відвела йому надто мало часу» [17, c. 15].
С. Семанов вважає Горбачова «учнем» і «духовним спадкоємцем» Андропова. Займаючи посаду Генерального секретаря ЦК КПРС, Андропов, на думку дослідника, не мав у своїй практичній діяльності «серйозної розробленої програми, навіть попередніх ідей на цей рахунок» [8, c. 75]. З цим можна погодитися, але лише частково. С. Семанов швидше за все правий, коли говорить про те, що в Андропова не було «серйозно розробленої програми». Але з ним навряд чи можна погодитися у тому, що Андропов не мав відносно цього жодних «попередніх ідей». «Судячи по всьому, – зазначає І. Фроянов, – такі ідеї у нього були. Їх і перейняв Горбачов» [18, c. 75].
Сам Горбачов, характеризуючи діяльність свого патрона, розмежовує «дві сфери, два поняття: перше – Андропов як реальний політик, друге – “феномен Андропова”». Стосовно останнього він пише: «Що таке “феномен Андропова”? Це загальна атмосфера очікування і надій на те, що з приходом нового лідера розпочнуться благі зміни... неприйняття, відторгнення того негативного, що пов’язувалося у свідомості людей з “брежнєвізмом”, віра в необхідність і неминучість реформ» [10, c. 246]. Горбачов вважає, що Андропов не обманув цих очікувань, тому що як людина він був особистістю яскравою і масштабною, щедро одарений природою, справжній інтелектуал. Рішуче виступав проти всього того, що ми пов’язуємо з «брежнєвізмом»: протекціонізму, закулісної боротьби та інтриґ, корумпованості, моральної розбещеності, бюрократизму, безгосподарності. Усе це стало об’єктом його боротьби, відповідаючи очікуванням людей [10, c. 246].
Зазначимо, що, не дивлячись на те, що, за словами багатьох мемуаристів, Андропов був яскравою та масштабною особистістю, надій, які покладалися на нього суспільством, він не виправдав. Чому це відбулося? Можливо, тому, що Андропову просто не вистачило часу? Деякі дослідники вбачають проблему саме в нетривалості перебування Андропова на посаді Генсека. «Досягнувши вершини влади, він не мав часу показати, якими в дійсності були його наміри», – зазначає Дж. Боффа [19, c. 133]. Для цього у нього «не вистачило часу» [19, c. 135]. Американський публіцист М. Девідоу досить чітко бачить наміри Андропова: «Озираючись назад, – вказує він, – мені здається, що передчасна смерть Андропова була відчутною втратою для соціалізму, СРСР, КПРС й наступної за цим перебудови. Я вважаю, що якості, якими він володів, його глибокі теоретичні знання внесли б немало нового в боротьбу проти прагматизму і в ім’я захисту КПРС» [20, c. 16]. Автори «Политической истории» вважають слово «не встиг» найбільш вдалим для характеристики діяльності Андропова. Вони стверджують, що Андропов «не встиг виносити власні думки і плани, якщо вони й були в голові. Не встиг здійснити думки своїх консультантів, помічників, якщо вони визріли. Не встиг навіть прочитати доповідні та аналітичні записки... Йому не вистачило фізичних і моральних сил і здоров’я» [21, c. 608]. Протилежної думки дотримується А. Черняєв: «Вважається, що йому [Андропову] не вистачило часу, аби розгорнутися. Часу дійсно було відведено зовсім небагато. І тим не менш – не в цьому справа. Справа у відсутності морального потенціалу, що був необхідний “спасителю Росії”. Тому він не вийшов за рамки системи й не міг вийти – не той історичний масштаб особистості» [22, c. 449]. Разом із тим, на думку Черняєва, Андропов переважав Горбачова за розумом та якостями державного діяча [22, c. 449].
Отже, підсумовуючи викладене вище, слід зазначити, що недовготривалий період правління Ю. Андропова є надзвичайно цікавим для дослідника. Водночас українські вчені зовсім не приділяють уваги дослідженню як діяльності Ю. Андропова на посаді Голови СРСР взагалі, так і його життєвого шляху зокрема. Тому дослідження біографії Ю.В. Андропова у вітчизняній науковій літературі має широкий простір і вимагає подальшого розвитку.
В статье рассматривается сложное и неоднозначное время правления в СССР Ю.В. Андропова.
In the article given above the postgraduate student Semenenko A.I. of the Historic Faculty of Kyiv Shevchenko University touches upon a complex and contradictionary period of V. Andropovs ruling in the USSR.