Стаття присвячена аналізові комплексу провідних державних свят Східної України в 1960 – 1980і рр. – річниць Жовтневої революції та Першотравня. З’ясовані механізми організації урочистостей, розглянута стратегія держави відносно їх популяризації. Досліджено ставлення населення до головних офіційних свят. Виявлені позитивні та неґативні аспекти святкувань.

За всю історію людства жодне державне утворення за будьяких форм політичного устрою та влади не змогло обійтися без державних свят. До цієї категорії можна віднести дні коронацій монархів, дні проголошення незалежності, дні конституцій, річниці революцій, річниці перемог у війнах тощо. Метою цих свят, які безпосередньо утворювала та підтримувала сама держава, було:

- відображення ідеалів і принципів суспільства, політичної системи;

- виховування у громадян патріотичних почуттів;

- формування національної самосвідомості та гідності на державному рівні;

- посилення зацікавленості населення країни вітчизняною історією;

- консолідація суспільства.

Процес державного будівництва й при отриманні незалежності, і за умов виникнення інших форм політичного устрою в країні супроводжується появою нових офіційних свят, які мають бути репрезентовані як атрибути влади. Ці свята санкціоновані зверху і, як правило, добре організовані. Влада завжди прагнула перетворити їх у загальнонаціональну традицію. В Україні в 1960 – 1980і рр. до цієї категорії належали річниці Жовтневої революції – 7 Листопада, День міжнародної солідарності трудящих – 1 Травня, День Перемоги у Великій Вітчизняній війні – 9 Травня, День міжнародної солідарності жінок – 8 Березня, День Радянської армії – 23 Лютого, День Конституції СРСР – 7 Жовтня.

Аналізуючи свята цієї группи, буде доречно виділити політикоідеологічний та культурнонаціональний аспекти. Політикоідеологічний аспект у даному випадку є більш приоритетним, домінуючим. У той же час популярність та розповсюдженість будьякого державного свята залежить від врахування національних і культурних особливостей країни або реґіону, ментальності населення. Певний вплив має також політикоекономічна ситуація. Чи стане нове свято, що має статус офіційного, посправжньому всенародно шанованим, або ж люди з легкістю зречуться його зі зміною влади, заздалегідь сказати важко, тому що це залежить від багатьох обставин.

Вивчаючи стан наукової розробки проблеми державних свят, доречно виділити праці радянського часу та наукові доробки, створені за часів незалежної України.

Характер праць радянських істориків 1960 – 1980х рр., які висвітлювали святкову обрядовість, знаходився в прямій залежності від політики Комуністичної партії та держави. У цій політиці періоди нехтування цією сферою змінювалися бурхливою обрядотворчістю. Звернення держави до розвитку свят саме на межі 1950 – 1960х рр. викликало зацікавленість істориків і дало поштовх науковим розвідкам.

Неабиякий інтерес викликає монографія Д.М. Гєнкіна, присвячена масовим святам [1]. Автор розглядає їх як комплексне соціальне і культурне явище. Саме з цих засад іде формування усвідомлення святкової ситуації, досліджується феномен святкового спілкування, засобів ідейноемоційного впливу. Не абсолютизуючи значення обрядовості в духовному житті, Д.М. Гєнкін показує її роль у контексті свята.

Ґрунтовний досвід історикотеоретичного дослідження свята презентує монографія А.І. Мазаєва [2], яка виділяється глибинним теоретичним підґрунтям і ориґінальними підходами. Учений розглядає феномен свята як соціальнохудожнього явища, глибоко і всебічно аналізує його соціальну сутність, місце в розвитку культури та мистецтва країни. Авторові вдалося на широкому фоні естетикокультурної та соціальної проблематики відстежити еволюцію основних форм і типів радянського свята, їх обрядововидовищне наповнення.

Типовою для радянських часів є узагальнююча монографічна робота Л.О. Тульцевої, присвячена святам і обрядовості народів СРСР [3]. У ній офіційна ідейна заанґажованість сполучається з достатньо цікавим конкретноісторичним матеріалом і теоретичними висновками. Автор показала, як відбувалося формування пролетарських свят у містах та у сільській місцевості, розробка нової обрядовості, її соціальне місце, національні особливості.

У монографії А.В. Беніфанда розглядаються сутність та історична перспектива свята, в тому числі й державного [4]. Головне, чого вдалося досягти авторові, – показати свято як соціальний інститут.

Монографія А.А. Коновича присвячена дослідженню театралізованих свят та обрядів у СРСР [5]. На основі величезного фактичного матеріалу розглянуті проблеми генези обрядовості у радянському суспільстві. Головним об’єктом розвідок автора є масове соціальне дійство.

Разом з тим кон’юнктурна популярність святкової проблематики призвела до появи у 1960 – 1980і роки великої кількості тенденційних публікацій політикоідеологічного змісту. Вони були присвячені діяльності державних установ, партійних, профспілкових, молодіжних організацій із впровадження радянської обрядовості та дивилися на неї як на засіб ідеологічного та політичного впливу. Ці публікації повністю заанґажовані комуністичною тоталітарною державою, та для нас мають певний інтерес. У цій літературі, як у жодній іншій, знайшов відбиток історичний час її створення. Ретельно аналізуючи історичну літературу політикоідеологічного напрямку, ми маємо можливість отримати, крім офіційної, ще інформацію, що знаходиться між рядків. Тобто ми вважаємо, що означену літературу можна розглядати також і в якості джерел. Це статті С.О. Стеценка [6], [7], М.А. Орлик [810], А.С. Оніщенка [11], В.Е. Острожинського [12]. Помітною й водночас типовою для радянського друку працею на терені радянського святотворення на Україні, яка через це має для нас неабиякий інтерес, можна назвати книгу Ю.Н. Єльченка «Новому человеку – новые обряды» [13]. Означена група літератури відтворювалась лише за часів радянської влади, і зараз цієї групи взагалі не існує. Цей факт є також підставою розглядати ідейнополітичну літературу як одне з джерел при комплексному дослідженні свят й обрядовості у 60 – 80і рр. ХХ ст.

Серед наукової загальноісторичної літератури, що була видана за роки незалежності, варто виокремити монографію «Жінки в історії української культури другої половини ХХ століття» донецької дослідниці О.В. Стяжкіної [14]. Автор, застосовуючи гендерні підходи для аналізу простору української культури, торкається святковообрядових її проявів.

Отже, дослідження розвитку та становища державних свят України залишається поза увагою сучасних істориків. На нашу думку, дуже цікаво було б розглянути це соціальне та культурне явище в Східній Україні, яка є урбанізованим реґіоном та водночас має численне сільське населення.

Метою статті є аналіз комплексу провідних державних свят, зокрема річниць Жовтневої революції та Першотравня в 60 – 80і рр. минулого століття на матеріалах Харківської, Луганської та Донецької областей. Для цього треба вирішити такі задачі: з’ясувати механізм організації та влаштування свят; розглянути стратегію держави відносно їх популяризації; дослідити ступінь впливовості та ставлення до провідних офіційних радянських свят населення Східної України у досліджувані часи та в умовах незалежності.

Розкрити цю тему, на нашу думку, найбільш оптимально й цікаво можливо з методологічних засад культурної антропології.

Роботу написано на підставі аналізу архівних джерел: звітів, довідок ідеологічних та оргвідділів структур КПУ (Ф. 1 ЦДАГОУ) та листувань ЦК і обкомів партії (державні архіви Донецької, Луганської та Харківської областей), також матеріалів інтерв’ю та опитувань, зібраних під час власних етнографічних та соціологічних досліджень автора та опублікованих соціологічних матеріалів.

Головним державним святом радянського часу були річниці Жовтневої революції – 7 Листопада. Друге за значенням було свято міжнародної солідарності трудящих – 1 Травня. Щоб аналізувати значення цих свят у досліджуваний період, необхідно зробити стислий історичний екскурс. Це дасть можливість виділити особливості, притаманні святкуванням у 1960 – 1980і рр.

Першу річницю Жовтневої революції відзначили 7 листопада 1918 р. демонстрацією трудящих, яка закінчилася мітингомконцертом на Красній площі. Дата святкування була офіційно встановлена рішенням Ради Народних Комісарів від 2 грудня 1918 р. й оголошена вихідним днем [15, с. 25]. З 1927 р. постановою Президії РНК СРСР святкування проводилося 7 та 8 листопада [15, с. 26]. Перша першотравнева політична демонстрація на території царської Росії відбулася у 1908 р. в Харкові. Після 1917 р. зміст і характер святкування Першотравня дещо змінились. «Кодексом законів про працю», прийнятим 10 грудня 1918 р., День Інтернаціоналу (так тоді офіційно називали Першотравень) було проголошено святковим, вихідним днем [15, c. 45].

У 1920і рр. йшов активний пошук нових форм проведення масових святкових дій, які віддзеркалювали б ідеї та мету нещодавно створеної пролетарської держави. Аґітаційнопропаґандистський характер – особливість урочистостей цього періоду. Масові театралізовані інсценізації, аґіткарнавали, розраховані на широке коло глядачів, в популярній формі презентували ідеї класової боротьби. У містах за розробленими сценаріями проходили масові видовища «Штурм Зимнього», «Гімн звільнення праці», «Свято Інтернаціоналу», «Ранок комуністичного народу» тощо [5, c. 7428]. Режисерами цих постанов були С.Е. Радлов, К.А. Марджанішвілі, В.Е. Мейерхольд, Н.П. Охлопков. Велику увагу приділяли оформленню місця проведення урочистостей. Узагальнених форм проведення свят не існувало, головне було довести їх ідею. Тому дослідники констатують творчий пошук в обрядотворчості та різноманіття святкових форм у 20і роки минулого століття [2, c. 300349].

Творчий і вільний підхід до святкувань, який почав було встановлюватися, на середину 1930х років було згорнуто. Підготовка й проведення урочистостей проходили під впливом суворої цензури. Загальнодержавні свята стають велетенськими, ґрандіозними, помпезними, дуже дорогими, ідеологічно витриманими заходами. У 30і роки з’являється новий обов’язковий елемент державного свята – паради військових частин та спортивних товариств. Художньоспортивновійськові вистави були особливістю офіційних загальнодержавних святкувань цього періоду [5, c. 62]. Такі заходи, що дорого коштували, дисонували із загальним рівнем життя населення країни. До того ж проведення подібних урочистостей було можливим тільки в столичних та великих промислових містах.

Отже, наприкінці 50х – початку 60х років ХХ ст. почався новий етап у розвитку святковообрядової сфери. Це було викликано глибинними політичними змінами, які відбулися у радянському суспільстві після ХХ з’їзду КПРС. Держава у своїй політиці вперше повертається до людини. З’являється нова офіційна обрядовість сімейнопобутового циклу – Урочиста реєстрація шлюбу, Урочиста реєстрація новонародженого, Ритуал цивільної панахиди. Указами Президії Верховної Ради СРСР встановлюється ціла низка професійних свят та починає розроблюватися офіційна трудова обрядовість [15, c. 193194]. Ця політика не минула й провідних загальнодержавних святкувань. Особливістю державних свят завжди була чітка та гарна організація. Тому й цікаво розглянути, ким та як влаштовувались урочистості. У святкові дії прагнули залучити якомога більше людей. В умовах тоталітарного устрою державні свята розглядалися як частина ідеологічної системи, тому й рішення про їх проведення приймала та контролювала хід їх виконання безпосередньо сама Компартія, а точніше її апарат. Підготовкою до святкувань займалися комісії, які створювалися на всіх рівнях партійних сходинок ( ЦК КПРС, ЦК КПУ, ОК КПУ, МК КПУ, РК КПУ). Наведемо типовий документ початку 1960х рр.:

Ворошиловградський ОК КПУ, 1963 р.

Про ствердження обласної комісії з підготовки й проведення святкування 46ї річниці Великої Жовтневої соціалістичної революції.

Бюро обкому КПУ постановляє:

1. Ствердити комісію у складі 15 осіб;

2. Зобов’язати комісію розробити заходи із підготовки й проведення свята [16].

Подібні рішення приймалися щорічно усіма обласними, районними та міськими комітетами КПУ заздалегідь (за 2 – 2,5 місяці до дати святкування). Обирались комісії і у партійних комітетах промислових підприємств та державних закладів. Тобто була відпрацьована вертикаль впровадження та контролю партапарату за найважливішими святковими заходами. Ці комісії не тільки розробляли конкретні заходи, але й стежили за їх неухильним виконанням. Роботу з організації святкувань проводили також ради народних депутатів та виконавчі комітети від республіканського до районного рівней. Така ситуація була характерною для всієї України. Це знайшло відображення і в архівних матеріалах [17].

Для кращого залучення всіх верств населення до державних святкувань дуже ефективно використовувались профспілкові організації [18].

Не менше навантаження покладалось на комсомольську організацію, яка на місцях, у кожному учбовому закладі, на державному підприємстві, заводі, фабриці, радгоспі тощо головну ставку робила на молоде покоління [19].

Отже, ми можемо стверджувати, що в 1960 – 1980 рр. існувала, якщо так можно сказати, горизонталь організаційних дій та заходів, яка зв’язувала всі існуючі структури (партапарат, радянську владу, профспілки, комсомол). Звернемось до документів:

Харківський ОК КПУ, 1960 р.

Про підготовку й проведення святкування 1 Травня 1960 р. в Харківській області.

Бюро обкому постановляє:

1. Ствердити комісію у складі 16 осіб;

2. Провести масовополітичну роботу: збори трудових колективів, підведення підсумків соціалістичного змагання;

3. У школах, дитячих садках напередодні 1 Травня провести святкові ранки;

4. Події й заходи, присвячені Першотравню, висвітлювати у засобах масової інформації [20].

Як свідчить цей документ, урочистості охоплювали не тільке саме свято, але й цілу низку заходів, які проводили напередодні. Дуже активно використовувалася трудова і молодіжна обрядовість, підсилюючи емоційну та смислову спрямованість. Дитина з 2 – 3 років залучалась до системи державних святкувань. У кожному дитячому садочку напередодні 7 Листопада та 1 Травня проходили святкові ранки. Наведемо спогади їх учасників: «В садике всегда утренники были. Перед 7 Ноября и на 1 Мая. Майские мне лично больше нравились. Обязательно стихи учили. Песни разучивали. Много надувных шариков помню и красных маленьких флажков. Так украшали зал, где утренник проходил» [21]. Ось ще одні спогади: «Да, помню праздники. В детском саду обязательно утренники устраивали. На них родителей приглашали. Ко мне всегда дед приходил или бабушка. Мы перед ними с концертом выступали. Стихи, песни, танцы. Всё как положено» [22]. З більш дорослими дітьми основну роботу проводили комсомольські та піонерські організації. Саме напередодні цих свят, зокрема річниці революції 7 Листопада, у школах 7 – 8 річних дітей приймали у жовтенята. «Мы все нарядные пришли, в белых фартушках, с бантами. Мальчики в белых рубашках. В актовом зале нас в линейку выстроили, какието выступления были, учителя, старшие ребята. Типа концерта чтото. Потом под музыку нам пионеры прикалывали звёздочки, какието подарки давали – книжечку, карандаши цветные» [23]. Перед 7 Листопада та 1 Травня 10 – 11 річних дітей приймали в піонери. Ці заходи також добре й чітко організовували. Розроблені були навіть рекомендовані сценарії урочистостей. Підлітків віком у 14 років приймали до комсомолу. Цю подію також намагалися приурочити до провідних державних святкувань. Прийом дітей до піонерської та комсомольської організацій проводили дуже часто біля пам’ятників героям революції та монументів Слави. Це повинно було надати більшої ваги події. Отже, ми можемо констатувати, що охоплення дітей комуністичною ідеологією через провідні загальнодержавні святкування було практично 100 %.

Використовуючи трудову обрядовість, ідеологічно впливали на все працююче населення. Напередодні святкувань, а особливо перед 7 Листопада, на всіх підприємствах підводили підсумки соціалістичних змагань та на урочистих зборах нагороджували переможців. У досліджуваний період це було навіть традицією. Ми знаходимо підтвердження цьому і в архівних матеріалах [24]. Серед трудової обрядовості, яку активно використовували у загальнодержавних святкуваннях, необхідно вказати Урочисті посвячення в робітники, Вшановування ветеранів праці та Вшановування трудових династій. На теренах Східної України це було дуже розповсюдженою традицією [25]. Отже, святкування провідних державних свят у 60 – 80і рр. минулого століття перетворилося в досить вміло організовану адміністративнопропаґандистську кампанію.

Найбільш розповсюдженою формою головних загальнодержавних святкувань були демонстрації трудящих. Їх дуже чітко та ретельно організовували. Працівники підприємств та закладів формувалися в окремі колони та під червоними прапорами, гаслами та портретами вождів революції, світового пролетаріату та членів політбюро ЦК КПРС крокували головними вулицями міст. На чільному місці, як правило на площі, встановлювали трибуни, з яких керівники міст та областей вітали трудящих. Це основна схема свята у містах. У сільській місцевості, як правило, проводили мітинґи біля сільради або клубу. Треба вказати, що свята дуже часто проходили формально та заорганізовано. Людей зобов’язували брати участь у демонстраціях. Будьякі огріхи каралися в адміністративному порядку. Але ж саме поняття «свято» не сумісне з тиском та примушуванням. Упродовж цих міркувань дуже цікавими є спогади пересічних людей щодо головних свят радянських часів: «Ну конечно же, хорошо помню как праздновали. Главное – демонстрация. Мы всем коллективом собираемся, поём, танцуем. Чтоб согреться. Ребята бутылочку обязательно брали. Тоже грелись. Праздник ведь. Весело. Но майские я любила больше» [26]. «Октябрьские я не очень любила. Выгоняли всех под расписку. Одно хорошо – выходные. Майские куда лучше, уже тепло, настроение приподнятое. Прямо на демонстрации праздновать начинали. Потом на природу выходили, в парк. Покушать, выпить – всё с собой брали. Здорово было» [27]. «Нормальные праздники. Главное – по два выходных. На демонстрацию все ходили, детей с собой брали. Ближе к вечеру к тёще ходили, праздновали» [28]. Людей приваблювали вихідні дні та можливість святкового спілкування, гостини. Ідейне навантаження, яке покладали на провідні державні свята в 1960 – 1980 рр., населенням Східної України не сприймалось. Державна система, суспільний устрій, економічне становище завжди накладають відбиток на відношення людей до провідних офіційних свят. Цей огляд дозволяє стверджувати, що ставлення населення до офіційних свят є індикатором ставлення до самої держави.

Аналіз провідних державних свят радянських часів дозволяє виділити позитивний та неґативний досвід. До неґативного можна віднести надмірну ідеологічну спрямованість, формалізм. Позитивним є використання молодіжної та трудової обрядовості й організація святкувань. Цей досвід є корисним і в умовах незалежної України.

ЛИТЕРАТУРА
1. Генкин Д.М. Массовые праздники. – М.: Просвещение, 1975. – 98 с.
2. Мазаев А.И. Праздник как социальнохудожественное явление. – М.: Наука, 1978. – 392 с.
3. Тульцева Л.А. Современные праздники и обряды народов СССР. – М.: Наука, 1985. – 192 с.
4. Бенифанд А.В. Праздник: сущность, история, современность. – Красноярск: Издательство Красноярского университета, 1986. – 228 с.
5. Конович А.А. Театрализованные праздники и обряды в СССР. – М.: Высшая школа, 1990. – 208 с.
6. Стеценко С.Е. Развитие новой советской обрядности в Украинской ССР // Советская этнография. – 1978. – № 6. – С . 313.
7. Стеценко С.О. Життя нового звичаї нові // Дніпро. – 1981. – № 8. – С. 2933.
8. Орлик М.А. Новая обрядность // Агитатор. – 1979. – № 3. – С. 5255.
9. Орлик М.А. Розвивати нові радянські обряди // Людина і світ. – 1983. – № 7. – С. 1017.
10. Орлик М.А. Социалистическая обрядность, её внедрение и развитие в Украинской ССР // Советские традиции, праздники и обряды. – М.: Профиздат, 1986. – С. 318.
11. Онищенко А.С. Актуальные проблемы развития и внедрения новой советской обрядності. – К.: Вища школа, 1986. – С. 162170.
12. Острожинский В.Е. Партийное руководство процессом внедрения новых праздников и обрядов // Советские традиции, праздники и обряды. – М.: Профиздат, 1986. – С. 1936.
13. Ельченко Ю.Н. Новому человеку – новые обряды. – М.: Политиздат, 1976. – 78 с.
14. Стяжкіна О.В. Жінки в історії української культури другої половини ХХ століття. – Донецьк: Східний видавничий дім, 2002. – 270 с.
15. Советские традиции, праздники и обряды: Словарьсправочник. – К.: Политиздат Украины, 1988. – 224 с.
16. Державний архів Луганської області. – Ф. 183. – Оп. 1. – Спр. 44. – Арк. 15.
17. Центральний державний архів громадських об’єднань України. – Ф. 1. – Оп. 31. – Спр. 3139. – Арк. 495.
18. Центральний державний архів вищіх органів влади України. – Ф. 5173. – Оп. 1. – Спр. 95. – Арк. 1728.
19. Державний архів Донецької області. – Ф. 176. – Оп. 19. – Спр. 21. – Арк. 37.
20. Державний архів Харківської області. – Ф. 2. – Оп. 107. – Спр. 45. – Арк. 1213.
21. Тагінцева Юлія Генадіївна, 1970 р. народження, м. Донецьк, бесіда тривала 3 год. 20 хв., запис зроблено 15.05.2003 р.
22. Прядко Андрій Олександрович, 1962 р. народження, м. Краматорськ Донецької області, бесіда тривала 2 год. 30 хв., запис зроблено 27.06.1996 р.
23. Шевченко Вікторія Миколаївна, 1957 р. народження, м. Маріуполь Донецької області, бесіда тривала 3 год. 40 хв., запис зроблено 17.08.2001 р.
24. ДАХО. – Ф. 2. – Оп. 155. – Спр. 30. – Арк. 1013.
25. Пенькова О.Б. Професійні свята та трудова обрядовість в Донбасі (60 – 80 pp. XX cт.) // Нові сторінки історії Донбасу. Збірник статей. – Донецьк, 2002. – Кн. 9. – С. 7987.
26. Захарченко Людмила Степанівна, 1940 р. народження, м. Луганськ, бесіда тривала 1 год. 50 хв., запис зроблено 14.07.2000 р.
27. Пащук Ірина Володимирівна, 1942 р. народження, м. Харків, бесіда тривала 2 год. 20 хв., запис зроблено 27.07.2001 р.
28. Ільницький Сергій Олександрович, 1953 р. народження, м. Донецьк, бесіда тривала 2 год. 30 хв., запис зроблено 5.02.2003 р.

Статья посвящена анализу комплекса ведущих государственных праздников Восточной Украины в 1960 – 1980е гг. – годовщин Октябрьской революции и Первомая. Выяснены механизмы организации торжеств, рассмотрена стратегия государства относительно их популяризации. Исследовано отношение населения к главным официальным праздникам. Выявлены позитивные и негативные аспекты празднования.

The article is devoted to the analysis of a complex of main state holidays of East Ukraine in 1960 – 1980 – anniversaries of October revolution and 1 May. The mechanisms of organization of celebrations and clarified, the strategy of the state concerning them popular in considered. The ratio of the population to main official holidays is investigated. The positive and negative aspects of celebration are detected.