Менталітет (англ. mentality < лат. mens, mentis) - характер, душа, спосіб мислення - за словником іншомовних слів М. Коломієць і Л. Молодової, це глибинний рівень колективної та індивідуальної свідомості, сукупність установок, нахилів індивіда чи соціальної групи мислити, відчувати та сприймати світ певним чином.
Термін "ментальність" належить французькому етнологу Л. Леві-Брюлю, який використовував його для позначення "пралогічного мислення дикунів". Пізніше французькі історики Л. Февр та М. Блок вжили це поняття в іншому розумінні. Вони позначали цим словом колективну психологію "гарячих суспільств" на стадії цивілізації, а також всю сукупність уявлень про світ, за допомогою яких людська свідомість у ту чи іншу епоху переробляє в упорядковану "картину світу" хаотичний і різнорідний потік сприймань і вражень [2]. Вони встановили, що духовна сфера суспільства складається не тільки з філософських, політичних, релігійних, естетичних ідей, а включає і ментальні структури, обумовлюючи думки, почуття, цінності і поведінку людей, які виступають способами їх орієнтації в природному і соціальному світі. Одним з ефективних засобів виявлення й осягнення ментальності, на думку М. Блока, є аналіз мови, дослідження історичної семантики.
У дещо іншому аспекті проблему ментальності намагався розв'язати О. Шпенглер. Він наголошує на існуванні "культурних організмів", які існують у трансцендентній життєвій сфері. В лоні єє зароджується "душа культури". Єє прафеномен. Життя як космічне начало має прообраз - наше власне існування. Діє життя через унікальну душу певноє культури, надаючи душевним можливостям форму. Критично аналізуючи романтично-ідеалістичні пасажі Шпенглера про "таємницю життя", В. Храмова доводить, що під поняттям "душа культури" філософ мав на увазі власне менталітет націє, що обумовлює неповторність єє світобачення, а отже, й життєдіяльності [13].
Певним послідовником Шпенглера у цьому питанні був М.О. Бердяєв, який сформувався як філософ-дослідник у творчій атмосфері Київського університету св. Володимира. Він пропонує оригінальне осмислення культури і цивілізації як феноменів історії [1]. Наслідуючи Шпенглеру, Бердяєв тим самим романтично-містичним шляхом, але в іншій, теологічній, площині, намагався відтворити образ російського народу, російську душу, адекватну первісному божественному "смислопокладанню" культури, її призначенню. Вона відповідає російській ідеї долі, що визначає наперед феноменальну багатоманітність культурної цілісності у різних історичних колізіях.
Для проникнення в душу російської культури (особистості) Бердяєв спирається на теологальні віру, надію, любов.
Відмежовуючись від ідеалістичних засад філософії життя та теології, але зберігаючи позитивний сенс досліджень Шпенглера і Бердяєва, а також враховуючи науковий доробок теорії етносу (В.і. Козлов, В.Ф. Генінг, Ю.В. Бромлей, Л.М. Гумільов, Ю.В. Павленко та ін.), Л. Храмова твердить, що у ході історичного процесу через зв'язок часів зберігається певний психоповедінковий інваріант, що реалізується на спільній мовній, культурній та морально-етичній основі. Він дає змогу народові зберегти собі тотожність у всіх історичних перипетіях, пронести через всі "малі Апокаліпсиси" історії етнічну самосвідомість як, мабуть, єдину обов'язкову ознаку етносу. Цей інваріант і є ті важко вловимі особливості національного характеру, фіксовані на рівні найдавніших архетипів світосприйняття та поведінки, що у метафізичній площині звуться "духом нації", "душею народу". Це дозволяє визначити ментальність як спільне "психологічне оснащення" представників певної культури, що дає змогу хаотичний потік різноманітних вражень інтегрувати свідомістю у певне світобачення [13].
В україністиці дослідження національної ментальності розпочалось ще у XІX столітті працями М. Костомарова, і. Нечуя-Левицького, про особливості українського характеру писав Т. Шевченко. Продовжили це дослідження Д. Чижевський, О. Кульчицький, Б. Цимбалістий, В. Русанівський, М. Холодний та ін. Вони намагались виявити ті основні риси, які характеризують українську ментальність, і знайти засоби для її аналізу.
М. Костомаров у працях "Книга буття українського народу" та "Дві руські народності" робить спробу характерології українського й великоруського племен. Великоруська психологія видається Костомарову "ухилом", відходом від давньої староукраїнської психології. Серед основних рис, що відрізняють українців від великоросів, Костомаров виділяє такі: панування особистого над загальним (український індивідуалізм), що пояснює терпимість до іноземців, "відокремленість" дорослих дітей від батьків, "внутрішня" цілісність церкви і віри (на відміну від великоруських розколів через розбіжність обрядів і форм богослужіння), вищий рівень духовної культури (тоді як великороси більш схильні до матеріального), високий суспільний статус української жінки (у великоруських піснях жінка "рідко підвищується до свого людського ідеалу, ... рідко виявляється доблесть і достоїнство жіночої душі"). Відмінність світогляду українського і великоруського племен, на думку Костомарова, базуються на тому, що життя народу виникає із внутрішньої глибини його духу, яка постала вже у найдавнішій минувщині, з утворенням самого племені [5].
Д. Чижевський, досліджуючи національний характер українців, зазначав, що до характеристики національного типу можна йти трьома шляхами. Перший - дослідження народної творчості, другий - характеристика найбільш "блискучих" представників народу. Вчений виділяє такі основні риси психічного укладу українця: емоційність, сентименталізм, чутливість та ліризм, з іншого боку - індивідуалізм та прагнення до "свободи", яке у певних випадках "веде до самоізолювання, до конфлікту з усім та усіма, до розкладу усякої життєвої форми" [15]. і, нарешті, третя риса - неспокій і рухливість "більш психічні, ніж зовнішні" [15], що в свою чергу сприяє здатності сприймати нове, створює передумови до психічної революції, але ця риса має і негативний вияв - тенденція до протиборства, руйнування, з чим пов'язані криваві сторінки української історії.
На визначальну роль емоційності в українському національному характері вказував і В. Липинський. Ця перевага емоційності над раціонально-вольовими компонентами є згубною, на його думку, для політики та й взагалі для суспільного життя. Разом з тим - "наша емоціональність, наш політично-руїнницький, занадто чутливий темперамент, можуть стати національно-творчою силою" [7].
Наголошуючи на емоційно-почуттєвому характері української душі, О. Кульчицький пропонує "генетичне пояснення" української психіки з відповідними світосприймальними настановами [6]. На думку дослідника, найхарактерніший архетип українського колективного несвідомого є тип ласкавої, плодючої Землі, опертий на віковий спільний досвід співжиття хліборобського народу з доброю Ненькою-Землею.
На жаль, О. Кульчицький замало уваги надає органічній взаємодії культури як "живої" цілісності та душевної структури особистості. Врахування цього постійнодіючого активного зв'язку дозволяє зрозуміти механізм передачі рис національного характеру, що визначають особливий спосіб сприймання, мислення і поведінки народу. Саме на цьому наголошує Б. Цимбалістий, пропонуючи власний метод дослідження української ментальності - так званий метод соціально-культурної антропології. Основним у ньому виступає поняття культури в антропологічному сенсі, де йдеться про спільні норми і форми реакції якоїсь етногрупи на зовнішні і внутрішні збудники. Вони, визначаючи деякі сталості у поведінці, розкривають національний характер як цілість, складники котрої зумовлюють один одного. Йдучи за Фрейдом, Б. Цимбалістий припускає, що вплив культури на індивідуальний характер, на ментальність та вдачу людини відбувається у її ранні роки через родину, що відтворює культурне середовище етногрупи. Те, що є спільного у способі родинного виховання, і формує певні риси національного характеру [14]. На думку дослідника, найважливіше значення для формування національної психіки має одна особливість життя української родини, а саме: становище в ній жінкиматері. Уже на рівні звичайних спостережень можна зазначити, що українська жінка активна, як і чоловік, у громадському і соціальному житті (Леся Українка, О. Теліга, О. Лятуринська та ін.). Український фольклор часто зображує ситуації, де жінка домінує над чоловіком. Саме до жінки-матері звернена глибока любов і навіть пієтизм її дітей впродовж усього їхнього життя. Навіть Україна найчастіше виступає під цим символом: "Україна-мати", "Ненька-Україна", що виражає характер патріотизму як відданість дітей матері. У релігійному житті більш поширеним є культ Богоматері, ніж Христа-Боголюдини. Ці факти пояснюються "матріархальним" характером української родини, де практично вся ефективна влада належить матері, яка до того ж повністю бере на себе виховання дітей.
Це твердження відповідає загальновизнаному емоційно-почуттєвому характеру українця, його втечі до малого гурту, об'єднаного теплотою взаємин. із цим узгоджується і відомий український індивідуалізм, відносна байдужість до загальнодержавних інтересів, брак активно здобуваючої настанови до навколишнього світу.
Звичайно, твердження Б. Цимбалістого мають досить тенденційний характер і вимагають критичного ставлення і систематичних студій.
Серед сучасних досліджень ментальності заслуговує уваги праця і. Старовойта, який твердить, що ментальність не вичерпується сферою свідомості, а включає і несвідомі феномени психіки, і є явищем, що виникає як феномен життєдіяльності етносів. Основними ментальними характеристиками українців він вважає емоційність та індивідуалізм, обірунтовуючи їх історико-культурним матеріалом. Емоційність розуміється тут як перевага чуттєво-емоційних чинників над раціональними підходами у сприйнятті та інтерпретації світу [12].
Серцевиною національної ментальності є духовна культура народу, її складники - це мова, фольклор, звичаї, традиції, література, мистецтво, релігія, філософія.
Детальніше зупинимося на мові, яка тотожна духу нації, і тому зрозуміло, що втрата національної мови впливає на зміну проявів ментальності. На думку В. фон Гумбольдта, мова - "це об'єднана духовна енергія народу, прекрасно втілена в певних звуках; у такому вигляді і через взаємозв'язок своїх звуків вона зрозуміла всім мовцям і збуджує в них приблизно однаково енергію. Різні мови - це зовсім не різні позначення однієї і тієї ж речі, а різне бачення її. Мова - це ієрогліфи, за допомогою яких людина відображає світ і своє уявлення про нього; при тому світ і уявлення, постійно творячи картину за законами подібності, залишаються в цілому незмінними, мови самі собою розвиваються, ускладнюються, розширюються. Мова завжди втілює в собі своєрідність цілого народу [4].
Менталітет народу, його світобачення, вдача впливають на своєрідність мови. Звідси розрізнення мов - це передусім розрізнення світоспоглядання. Як слушно зауважив митрополит іларіон (іван Огієнко), "мова - це наша національна ознака, в мові - наша культура, ступінь нашої свідомості... Мова - душа кожної національності, її найцінніший скарб... Мова - це не тільки простий символ розуміння, бо вона витворюється у певній культурі, у певній традиції. В такому разі мова - це найясніший вираз нашої психіки, це найперша сторожа нашого психічного "я" [3].
Кожний народ експлікує у мовні формули особливості свого світосприйняття. Він не тільки "фотографує", інтерпретує світ засобами мовної символіки, а й створює свій ментальний портрет світу. У національній мові є невичерпний арсенал мовних артефактів - образів, символів, знаків, які втілюють у собі результати пізнавальної діяльності всієї етнокультурної спільноти. Національна мова у свій неповторний спосіб інтерпретує різні явища, традиції, звичаї, обряди, спосіб життя, кодує досвід колективно-історичної групи. Наприклад, для образної характеристики завзятого хороброго чоловіка чи взагалі парубка, юнака українці вживають лексему козак. (Еней був парубок моторний і хлопець хоч куди козак. - і. Котляревський, "Енеїда"). Вербальне мислення зафіксувало фрагмент історичного досвіду національної картини світу. Козаками в Україні ХV-ХVIII століть називали вільних людей із селян або міської бідноти, які втікали на південні землі й брали участь у визвольній боротьбі проти татаро-турецьких і польських загарбників;
М. Холодний зауважує, що на виборі об'єкта для надання йому жіночого роду відбилося ставлення у суспільстві до самої жінки [12]. Пор.: рос. тополь - укр. тополя, рос. лошадь - укр. кінь. Зупинимося на останній парі.
Ой, чого ти, козаченько, плачеш,
Либонь же ти вечеряти хочеш?
Ой, вже мені, коню, вечеря не мила.
Люди кажуть: вже не твоя дівчина.
або:
Та не кажи, мій коню, що я утопився,
А кажи, мій коню, що я оженився.
Кінь для козака - найвірніший товариш, який ніколи не зрадить і розуміє радощі і печалі свого хазяїна. З іншого боку, "лошадь" і "жінка" для мужика служили робочою скотиною, на якій можна вимістити злобу, яка покірно знесе всі знущання.
Звертає на себе увагу надзвичайна кількість пестливих форм в українській мові. Причому слова із зменшено-пестливими суфіксами надзвичайно рідко вживаються із негативним значенням. Пор.: укр. рученьки - рос. ручонки; укр. малесенький - рос. малюсенький; укр. соловейко - рос. соловейчик; укр. Петрик - рос. Петька; укр. іванко - рос. Ванька.
Розглядаючи відтворення у мові ментальності етносу, слід зазначити дослідження М.О. Луценка, який у ряді робіт порівнює українську і російську ментальні парадигми і доводить, що українська ментальна парадигма може бути відтворена у вигляді конструктивно-гносеологічного принципу зведення частини до цілого. У розрізі її глибинної організації українська мова являє собою архетип, матриця якого визначається співвідношенням інваріантів [9]. Така ментальна парадигма є архаїчною. Це означає також, що мова, корелятивна такій парадигмі, орієнтується на розподіли, які відображають іншу часову онтологію та відмінну ідеологію. інакше кажучи, можна говорити про утримання подібною мовою найдавніших глосогенетичних рис, а також про зберігання в житті етносу найдавніших ідеологічних рис. Подібне мислення, яке трактується як міфологічне, первісне, а отже, конкретне, передбачає сприйняття однієї й тієї самої речі у різних ситуаціях як декількох різних речей [10].
Одним із яскравих прикладів перетворення законів вродженного (українського) мовного архетипу на нічим іншим не обумовлену теоретичну конструкцію є відома ідея тотальної омонімії (однозначності) слів, яка належить харківському лінгвісту Потебні і принципово відкидається російськими вченими, не зважаючи на загальне визнання його доробку у лінгвістиці.
Проілюструвати цей механізм омонімізації можна таким прикладом. Носії української мови досить вільно вживають одні й ті ж слова то як іменники, то як прийменники (кінець, коло, край, круг і под.):
Летим. Дивлюся: аж світає,
Край неба палає,
Соловейко в темнім гаї
Сонце зустрічає
(Т. Шевченко).
Він присів на камінь... край дороги (О. Кобилянська).
В російській мові таке "прийменникове" вживання відповідників до перелічених українських слів фактично не зустрічається, оскільки носії цієї мови, по-перше, позбавлені архаїчного чуття парадигматичної єдності іменників та прикметників, а по-друге, на відміну від українців, сприймають семантику кожного подібного слова тільки як варіант, а не як інваріант .
Крім наведеного прикладу, слід зазначити, що в українській мові вільно відмежовуються у вигляді окремих звуків будь-які ознаки фонем п'ядь, кганок, Хведір [9]. Також легко автомізуються відтінки значень, внаслідок чого утворюються морфеми- і лексеми-омоніми. Укр. вихилити (рос. выклонить) позначає як розташування предмета у просторі, так і процес пиття. Слово чоловік позначає тільки особу чоловічої статі (пор.: рос. человек).
У системі функціонування сполучників в українській мові також простежується певна детермінованість їх вживання особливостями ментальної парадигми. Відносно несамостійний з'єднувальний елемент (в даному випадку службова частина мови - сполучник, який в силу своєї специфіки має поєднувати, "сполучати", частини речення) виноситься на початок речення і, таким чином, представляє фрагмент тексту як автономний:
А люди
Не хотять на його й глянуть,
А глянуть - осудять
(Т. Шевченко).
А цей іван Золотаренко був кріпак (Марко Вовчок). і дивно! Який беззвучний старий голос, а, однако ж, як зворушаючо зливається він з кожним звуком віри! (О. Кобилянська).
Йдучи за М.О. Луценком, можемо зробити висновок, що українська мова є цілком позитивною. Вона замкнена на визначеності і конкретиці, є схильною до фактографічного (художнього чи нехудожнього) або критичного викладу.
Висновки М.О. Луценка про специфіку відтворення української ментальної парадигми у мові, хоч і видаються, на перший погляд, досить далекими від наведених вище трактовок української ментальності, є досить тісно з ними пов'язаними. Що стосується суворої визначеності, конкретики української мови, то її можна пояснити слідом за Д. Чижевським, С. Смаль-Стоцьким і др. тим, що психічний склад українців формувався під впливом степового ландшафту. Степ, як зазначає Д. Чижевський, породжував своєрідне "занепокоєння", оскільки протягом багатьох століть був, так би мовити, джерелом постійної загрози кочовиків [15]. З іншого боку, віддаленість українських поселень на степових просторах змушувала сподіватись тільки на власні сили у разі небезпеки, що зумовило відомий індивідуалізм українців.
З цього випливає, на думку М.О. Луценка, що буття українців складалось і існувало у часі у вигляді системи, відносно якої конститутивний фактор зовнішньої причини був суб'єктивно постійним і обов'язковим. Якщо суб'єктивні сподівання виправдовувались і зовнішня причина дійсно визначала ситуацію, у свідомості українців закріплювалась пряма точна реляція до смислу побутового чи словесного символу. Якщо ж суб'єктивні сподівання не виправдовувались, це породжувало усмішку, самоіронію - що могло стати природою українського гумору. Власне, таке правило і спричинило вищезгаданий реалізм мови і менталітету українців [9].
Необхідно зазначити, що реалізм мови і менталітету є одною з визначальних, але далеко не єдиною з їхніх характеристик, оскільки такий складний і різнобічний феномен, як ментальність, не може зводитись тільки до однієї особливості, і зрозуміло, що її зміст і основні ознаки потребують подальшого дослідження.