КОНЦЕПЦІЯ ВИХОВАННЯ У СУФІЗМІ


Ф.Ш. Алваш
Краматорський економіко-гуманітарний інститут

У статті розглянуто релігійно-філософське вчення суфізму, що виробило тонку систему організації внутрішньо-духовної людини-прочанина. Суфійські наставники стверджують, що, пройшовши певний шлях, людина може досягти істини і злитися з Абсолютом, тому що Абсолют знаходиться в її серці. Загальна особливість полягає в тлумаченні принципу і суфійського ідеалу любові. Суть його полягає в злитті з Абсолютом через любов, а це потребує, насамперед, любові один до одного і любові до всього сущого.

Суфізм – це містика, аскетичний рух, що виник в ісламі в VIII–IX століттях. Самі суфії вважають, що їхній рух являє собою давнє духовне товариство, походження якого ніколи не було встановлене або датоване. Воно існувало давно, ще задовго до виникнення ісламу. “У суфізмі немає і ніколи не було початку, він ніколи не виникав як історичне явище, він існував вічно, тому що світло завжди було внутрішньою сутністю людини. У вищих своїх проявах це світло може бути назване знанням божественної мудрості. Суфізм практикувався завжди, а його провісниками були люди серця, тому він належить майстрам-фундаторам, так само як і всім іншим” [1, 9].

Суфізм пов'язаний з такими поняттями як Бог, Людина, Істина, Любов, Природа, а суть кожного з них, суть їхньої взаємодії і взаємопроникнення неможливо точно вимовити словами. Але це означає, що людина не може їх осягнути. Люди давно зрозуміли, що шлях до такого розуміння існує.

У пошуках цього шляху і склалося релігійно-філософське вчення суфізму, що виробило тонку систему організації внутрішнього, духовного життя людини-прочанина, що виправилася в духовну мандрівку. Суфіїв не можна назвати сектою, тому що вони абсолютно не пов'язані ніякими релігійними догмами і не використовують ніяких постійних місць для поклоніння. У них немає ні священного міста, ні монастирів, ні релігійних речей. Вони негативно ставляться до будь-яких назв, що можуть їх схилити до тієї або іншої форми догматизму. Суфій це по суті прізвисько, до якого вони ставляться з добрим гумором. “Вони пізнають один одного за деякими здатностями, навичками і категоріями мислення. Вони зазвичай себе називають друзями” [2, 129].

Містика суфізму набула східного відтінку, це було пов'язане з тим, що суфізм довгий час існував у рамках ісламу, але істинного суфія можна зустріти і на Заході, і на Сході, він може бути людиною будь-якою професії: вчителем, адвокатом торговцем, селянином, домогосподаркою і взагалі – ким завгодно. “Бути у світі, але не від світу”, бути вільним від марнославства, жадібності, інтелектуальної пихи, сліпого підкорення звичаю або побожному страху перед високопоставленими особами.

Згодом там, де поширився суфізм, виникли його численні напрямки і школи зі своїм езотеричним знанням, ритуалами, методами досягнення необхідних станів. Так з'явилися різноманітні суфійські братерства – Ордени. Тому суфізм і не піддається опису як єдине ціле.

Проте існує багато особливостей, що дозволяють говорити і про єдиний суфізм. І одна з головних – це суфійський шлях. “Шлях у тих, хто опинився у суфійському океані, один – через самовдосконалення до пізнання самого себе, через очищення свого серця від усього того, що заважає людині досягти істини і злитися з Єдиним” [3, 69].

Суфійські наставники стверджують, що, пройшовши певний шлях, людина може досягти істини і злитися з Абсолютом, тому що Абсолют знаходиться в її серці. Бог – це Істина, Любов і Красота. Весь сенс життя у злитті з Абсолютом, у знаходженні його у своєму серці. Цей шлях – шлях очищення, самопізнання, самозречення. “Тим, хто ступив на цей шлях, – писав один із суфіїв, – необхідні три речі: вільні руки, вільне серце і вільне тіло” [4,3]. Видатний суфійський діяч XI–XIII століття, майстер поезії Ібн–Арабі писав у своєму творі “Тарджуман аль–ашуак” (“Тлумач бажань”):

“Моє серце здатне прийняти будь-яку форму: воно – пасовисько для газелей і монастир для християнських ченців.

І храм для ідолів, і Кааба для прочан, що ходять навколо них, і скрижалі Тори, і сувій Корана

Я приймаю релігію Любові, і, який би шлях не обрали верблюди любові, такою буде моя релігія і віра” [5, 8].

Суфії вільні від усякого фанатизму, догм і примушень, що тяжіють над людством. Але, в той же час, це люди високих ідеалів і досконалої моральності, глибокого мислення і дуже розвиненої свідомості. Вони провадять вільне життя у цьому світі-полоні, де кожен – невільник.

Суфії завжди підкреслювали практичну користь своїх поглядів. Метафізика для них цілком марна, якщо вона не супрововджується прикладами розумного людського поводження, підкріпленими народними легендами і байками. Людина, що досягла стану суфія, повертається у світ і живе в ньому згідно своєму досвіду і духовному образу. Вважається, що ця досконала людина вносить світло в життя, зовнішня реальність навколо якого, так само як і його внутрішня реальність, детермінуються якостями вищої природи, завдяки чому вона звільняється від самоти, від свого Ego і досягає єднання з Абсолютом.

У суфізмі єдиний доступний людині засіб домогтися довершеності – це очистити себе, ставши послідовником досконалого духовного майстра (Куктб). Період навчання під керівництвом майстра відомий під назвою “тарикат” – Шлях. Суфії вважають, що шлях до досконалості обов'язково повинен відбуватися під керівництвом наставника, базуючись на священих текстах:“…безумовно, ти ведеш на прямий шлях” [6, 42:52].

Між майстром і учнем існує певна взаємодія, що навряд чи могла б існувати, якби не було майстра. Суфії вважають, що для того, щоб слова, дії і співробітництво стали істинно суфійськими, потрібна наявність трьох речей: майстра, учня і суспільства або школи, про які говорив у своїх віршах видатний суфійський поет і духовний майстер XIII ст. Джалалуддін Румі:“Науку пізнаєш за допомогою слів, мистецтво – за допомогою практики, відчужденність пізнається в компанії” [7, 76].

Функція майстра полягає в тому, щоб підготувати розум шукача до усвідомлення свого призначення. Він спрямовує учня на красоту, благо і досконалість, спонукає його домагатися оволодіння цими якостями навіки. Для того, щоб домогтися цього, учень повинен розуміти, в якій мірі його звичайне мислення скуте різноманітними припущеннями. Поки учень не домігся цього, він не зможе досягти істинного розуміння. Зв'язок між майстром і учнем у суфізмі неможливо зрозуміти у відриві від самого вчення. Один з аспектів цього вчення знаходиться поза часом і простором. він відповідає визначеним елементам майстра й учня, що мають рівний статус.

Суфійські наставники, на відміну від вчителя навчальних дисциплін, не мають ніякої задачі, у звичайному розумінні цього слова. Його завдання полягає в тому, щоб бути самим собою. Саме тому не існує ніякого розходження між суспільними і приватними функціями суфійського наставника. Суфії вважають, що “суфійський наставник має внутрішню сталість. …Людина, що може змінюватися під впливом тимчасових проявів сого характеру, не може змінюватися під впливом тимчасових проявів свого характеру, не може бути вчителем”[2, 95]. Той, хто по-різному поводиться у класній кімнаті і вдома, хто має фахове відношення або застосовує так званий особливий підхід, на думку суфійських лідерів, не є суфієм. Внутрішня єдність особистості, що виявляється різними засобами, означає, що суфійський наставник не має нічого спільного з поверхневою ідеалізованою особистістю букваліста.

Під керівництвом наставника в суфізмі учень, виконуючи свої обов'язки стосовно Таріката, поступово визволяється з-під тиску психологічних конфліктів. Його тваринні нахили (схильність душі до пристрастей) зазнають змін, а енергія, що служила поживою для пристрастей, стає засобом полірування дзеркала серця і відчиняє шлях осяянню духу. Таким чином, на кінцевій стадії навчання учень очищується від своїх нищих якостей І перетворює їх у Божественні, Абсолютні Властивості.

Суфії вважають, що сенс Тариката полягає в тому, що “Той, хто шукає реальність, знаходить тверду віру в духовного майстра. Він повинен бути впевнений, що майстер приведе його до кінцевої мети і досконалості, яких шукач так жадає”[8, 63]. Майстер, зі свого боку, повинен бачити в потенційному учневі щирість і відданість, що зробили б його гідним наставника.

Входження на шлях учнівства у суфізмі розглядається як друге народження; як підтвердження посилаються на слова Ісуса “Істинно, істинно говорю тобі: якщо хто не народиться з вищої волі, не може побачити Царства Божого” [9, Іоанн 3:3]. З погляду суфізму, кожна людина повинна пройти через два народження. Перше – народження в цьому світі; друге ж, набагато важче, полягає в залишенні цього світу і залученні до світу любові, відданості і Єдності.

Для суфіїв відчуженість є всього лише однім з аспектів динамічного взаємообміну. Згідно навчання суфізму, інтелектуальна відчуженість корисна тільки у випадку, якщо вона допомагає людині розвиватися шляхом духовності. Але вона не може бути кінцевою метою. Суфійська мораль відчуженості багато в чому відрізняється від моралі аскета. Аскет заперечує світ, він не робить нічого, що приносить людині задоволення; суфій думає, що все у світі створене для нього і тому немає ніякої необхідності покидати цей світ і відносити із собою бажання, що не збуваються. Але в той же час він не залежить ні від речей, ні від бажань – він є вільним від них. Він не йде в гори в пошуках самоти, він живе у світі. Він може піти в гори, якщо захоче, проте нічого в горах не спроможне утримати його навіки. Наскільки простіше бути релігійним і духовним у гірській печері, ніж у світі! Набагато важче житті у світі і у той же час бути духовним.

Суфійський метод навчання охоплює широку область, загострюючи увагу учня на необхідних темах і практикуючи цілий комплекс видів діяльності. Наставник намагається зробити доступним для учня матеріали, що допоможуть розвитку його свідомості. Його методи навіть можуть видатися руйнівними, але насправді – як відзначають суфії – вони є “дійсно такими, що відновлюють”. Саме це й мав на увазі Джалаллуддін Румі, коли говорив, що “для того, щоб знайти скарб, потрібно зруйнувати будинок” [7, 110]. Тут Румі розуміє, що скарб буде нагородою за руйнацію будинку.

Таким чином, суфійський наставник, що є “керівником, філософом і тому подібне”, займається діяльністю, яку можна вважати багатофункціональною. Як керівник він указує Шлях, але йти по ньому шукач повинен самостійно. Як філософ він любить Мудрість, у кращому розумінні цього слова. Проте любов для нього означає діяльність, а не просто насолоду або прикрість, що приносить нерозділена любов. Як друг він є товаришем і порадником, він заохочує шукача і допомагає йому сформувати свою точку зору. Наставник робить величезний вплив на формування поглядів учня завдяки спроможності довідуватися про потреби іншого.

Відданий послідовник повинен дзеркалом серця сприйняти духовний архетип свого майстра і зайнятися любов'ю до цього архетипу – любов'ю, що з цього часу стане початком і джерелом усіх його радостей. Поки учень не має до свого майстра такої любові, він не буде спроможний усією душею прийняти будь-яке наставляння, тому що справжній учень виконує волю свого майстра.

Програма духовного Шляху починається з усунення в учня психічних “вузлів”, комплексів і схильностей, пов'язаних із мирськими пристрастями. Через деякий час він знаходить психічну рівновагу і моральне здоров'я. Суфій вчить рівновазі за допомогою поз і прямування, що містить у собі контроль над діями і діяльністю тіла за допомогою концентрації і медитації.

Для того, щоб направити духовний розвиток учня, майстер контролює усе його поводження аж до тонких подробиць. Суфійський майстер є сполучною ланкою між учнем і його ціллю. Він уособлює собою саму “роботу”, продуктом якої він є, а також нерозривність цієї системи, “ланцюг передач”. Суфійський майстер є символом Таріки, цілісності суфійського організму.

З погляду суфізму, життя в гармонії з суспільством – це найболючіша форма аскези та умертвіння плоті. Більше того, вони вважають, що така гармонія уособлення людської досконалості. “Toй, хто не спроможний жити в добросусідських відношеннях із своїми ближніми, у дійсності хворий” [8, 110]. Внаслідок цього, ті, хто зрікаються суспільства й у своїй відмові до просунутого духовного життя обирають самоту, розглядаються в суфізмі як люди не тільки не зроблені, але й ганебні.

Звідси випливає, що для прочанина (саліка) недостатньо одного лише духовного Шляху. Щоб досягти досконалості, він повинен уміти також пристосовуватися до суспільства і жити у злагоді з ним. Йому слід не тільки служити іншим, але й ніколи не мати відчуття, що його непокоять, і не дратуватися в спілкуванні з іншими людьми

Суфійський майстер не може бути надлюдиною, яка залучає мільйони послідовників, слово яких досягає самих віддалених рогів землі. Ступінь його досягнень, може бути, очевидно, тільки для осяяних. Для суфізму характерна величезна множина наставників. Почасти, це зумовлено тим, що вони вважають себе частиною певного органічного процесу. Це означає, що вони можуть впливати на людей, навіть якщо останні і не усвідомлюють, що між ними існує певний зв'язок.

Наставника називають Мудрим, той, що все знає (Ариф), Керівником (Муршид), Шейхом. Вживається також дуже багато інших слів, що мають різноманітні відтінки значень і підкреслюють особливості взаємовідносин між членами суфійської групи та їхнього наставника.

У суфізмі існують три дороги, що наставник може зробити кандидату. У більшості суфійських систем початківець проходить період послушництва терміном 1001 день. За цей час оцінюється і збільшується спроможність кандидата сприймати вказівки. Але якщо він не зуміє дочекатися закінчення цього терміна (який може бути умовним і складається з іншої кількості днів), йому доведеться залишити школу. В іншому випадку, наставник приймає кандидата відразу ж, не примушуючи його відвідувати загальні збори групи, так зване (халака або дайра), і дає йому спеціальні вправи, що він виконує разом із наставником і самостійно. У третьому випадку, оцінивши спроможності учня, наставите формально приймає його, але посилає, його до іншого наставника, що спеціалізується на тих вправах, що, у даний момент, принесуть йому велику користь. Всі види вправ використовують тільки вчителі певних шкіл. Особливо це стосується однієї з гілок Ордена Накшбандійа – школи Азамійа, що застосовує численні методи навчання, які частково перехрещуються один з одним.

І нарешті, незважаючи на багатогранність суфізму, одна особливість залишається загальною для всіх суфійських шкіл, що полягає в тлумаченні принципу і суфійського ідеалу любові. Суть його полягає в злитті з Абсолютом через любов, а це потребує, насамперед, любові один до одного і любові до всього сущого. Суфії розуміють під любов'ю не що інше, як досконалість та інтенсивність Ірадата (духовна взаємодія учня і майстра), що є рушійною силою серця. Серце досягає досконалості саме завдяки цій силі. І, виходячи з цього, суфії вважають, що суфізм – це школа внутрішнього прозріння, перетворювання і шлях до Абсолютної Реальності Силою, що спонука до руху по ньому, є любов, а засобом просування – цілеспрямоване зосередження і внутрішня рівновага.


    ЛІТЕРАТУРА
  1. Хазарт Инайят Хан. Учение суфиев. – М.: Сфера, 1995.
  2. Фарух У. Ат-тасаввуф филь – ислам ( Суфизм в исламе ). – Бейрут, 1947.
  3. Ибрахим Хилал. Ат-тасавуф аль – ислами байна ад-дин валь-фалсафа ( Исламский суфизм между религией и философией ). – Каир,1961.
  4. Nourbahsh Dj. As- Sufi. // Safi. – 1993.- №7. – Р. 3 –9.
  5. Ибн-Араби. Тарджуман аль-ашуак ( Толкователь желаний ). – Каир, 1961.
  6. Коран. – М.: Наука ( Главная редакция восточной литературы ), 1990.
  7. Халифа А. Джалаллуддин Руми. – Бейрут, 1991.
  8. Абдель-Кадер Махмуд. Аль-фалсафа ас-суфийа ( Суфийская философия в исламе ). – Каир, 1966 – 67 с.
  9. Библия. Книги священного писания Ветхого и нового завета. Канонические. – М.: Библейское общество,1992.