На основі наукового аналізу новітніх джерел та літератури розглядається проблема міжправославного протистояння в Україні протягом 90-х рр. ХХ століття. Висвітлюються основні етапи розколу православ’я у країні. Особлива увага приділяється узагальненню позицій православних церков з питань єдності та автокефалії.
У 90-х рр. найбільшу напруженість у релігійне життя українського суспільства вносив міжправославний конфлікт, обумовлений наявністю у країні трьох православних церков – Української православної церкви в єднанні з Московським патріархатом (УПЦ), Української православної церкви Київського патріархату (УПЦ КП) та Української автокефальної православної церкви (УАПЦ). Цей конфлікт залишився невирішеним й на початку ХХІ століття.
Мета даної статті – простежити історію виникнення й розвитку протистояння між православними церквами України протягом 90-х рр. та охарактеризувати позиції конфліктуючих сторін з питань єдності й автокефалії.
УАПЦ на кінець 80-х рр. не мала в Україні жодних інституційних структур. Рух за відновлення автокефалії розпочався у межах та на підгрунті національно-демократичних відцентрових настроїв, у першу чергу – серед інтелігенції. У лютому 1989 р. в Києві було створено “Ініціативний комітет за відродження УАПЦ”, а 18 серпня 1989 р. у Львові було проголошено першу громаду відновленої УАПЦ [1]. Протягом 1989-1990-х рр. з’явилися громади УАПЦ у Львівській, Тернопільській, Івано-Франківській областях, були створені світські структури з підтримки УАПЦ – братства Святого апостола Андрія Первозванного, розпочато вихід друкованих видань – журналу “Наша віра – православ’я” і часопису “Церква і життя”. У жовтні 1989 р. та січні 1990 р. у Львові, Галичі та Тернополі відбулися наради православного духовенства, на яких було прийнято рішення, щоб “українське національне православ’я було ні від кого не залежним, тобто автокефальним” [2]. Львівський Собор автокефальних священиків 20 жовтня 1989 р. звернувся до єпископа РПЦ Іоанна (Боднарчука) з проханням взяти під опіку церкву, на що єпископ погодився. У травні 1990 р. Рада у справах релігій при Раді Міністрів УРСР прийняла рішення про реєстрацію громад УАПЦ, а 7 червня зареєструвала її статут [3].
Російська православна церква (РПЦ) утворення УАПЦ кваліфікувала як церковний розкол. Постановою Священного Синоду РПЦ від 14 листопада 1989 р. єпископа Іоанна було позбавлено священицького сану і чернецтва. Архієрейський Собор РПЦ 1990 року заявив про повну неканонічність “створеної колишнім єпископом” Іоанном церкви [4].
Проте це не зупинило автокефалистів. 5-6 червня 1990 р. у Києві в Будинку кіно відбувся перший Всеукраїнський собор відновленої УАПЦ [5]. В основній та галузевих доповідях на Соборі було проаналізовано історію православної церкви в Україні, прийнято рішення щодо вироблення моделі управління Церкви, затвердження церковної ієрархії, утворення єпископату, формування кліру, а також визначено завдання розвитку церкви на майбутнє. Собор заочно обрав патріархом УАПЦ митрополита Мстислава (С.І.Скрипник). Намісником патріаршого престолу було обрано митрополита Львівського і Галицького Іоанна. Собор скасував чинність церковних документів, згідно з якими Київську митрополію було підпорядковано Москві у 1686 р. та ліквідовано УАПЦ у радянський час, а також визнав безпідставними рішення Священного Синоду РПЦ 1990 р., який наклав дискримінаційні стягнення на єпископа Іоанна. Учасники Собору відкинули звинувачення їх у розкольницькій діяльності [6]. 18 листопада 1990 р. у Софійському Соборі міста Києва відбулася інтронізація Патріарха Мстислава.
Великі зміни відбулися й у становищі Українського екзархату РПЦ. Наприкінці січня 1990 р. на Архієрейському Соборі РПЦ було прийнято “Положення про екзархати Московського патріархату”, згідно з яким Українському екзархату було надано офіційного статусу і названо Українська православна церква. Було утворено Синод, якому в межах екзархату належала вища законодавча, виконавча та судова влада. Важливим кроком на шляху вдосконалення самостійності церкви стало “Звернення єпископату УПЦ до Святішого Патріарха Московського і всієї Русі Олексія та Священного Синоду РПЦ” від 9 липня 1990 р. [7]. 25-27 жовтня цього ж року Архієрейський Собор РПЦ прийняв рішення про надання УПЦ незалежності і самостійності в управлінні. Екзарх дістав титул митрополита Київського і всієї України. Грамоту про незалежність УПЦ від 27 жовтня 1990 р. патріарх Олексій ІІ урочисто вручив митрополиту Філарету й Синоду УПЦ у Софійському соборі. Від цього часу УАПЦ перейшла до відкритого протистояння УПЦ. Отже, у 1990 р. стався перший інституційний розкол православ’я в Україні.
1-3 листопада 1991 р. у Києві відбувся ІІ Собор УПЦ. Свою доповідь митрополит Київський і всієї України Філарет присвятив питанню можливості й необхідності отримання УПЦ автокефалії. Собор звернувся до Патріарха Московського і всієї Русі Олексія ІІ і єпископату РПЦ з проханням дарувати УПЦ повну канонічну самостійність, тобто автокефалію і сприяти при визнанні УПЦ усіма Помісними церквами. Архієрейський Собор РПЦ у квітні 1992 р. засудив потяг Філарета до автокефалії як розкольницький і запропонував йому добровільно піти у відставку з поста предстоятеля УПЦ. Розгляд питання про надання УПЦ повної канонічної незалежності відкладався до наступного Помісного Собору РПЦ [8]. Така реакція РПЦ пояснювалася, перш за все, тим, що утворивши власну помісну церкву, яка б мала статус автокефальної, православні України серйозно вплинули б на розстановку сил у Вселенському Православ’ї., адже тоді РПЦ втратила б і в кількісному, і в якісному вимірах [9].
Повернувшись до Києва, митрополит Філарет оголосив про своє рішення залишитися на чолі УПЦ. У відповідь учасники Архієрейської наради, що відбулася у Житомирі 30 квітня 1992 р., звинуватили предстоятеля у клятвопереступі, антиканонічній та антицерковній діяльності й зажадали негайного проведення собору для виконання ним своїх обіцянок про відставку. У відповідності з рішеннями наради вони перестали визнавати над собою зверхність митрополита Філарета [10]. 7 та 21 травня 1992 р. Священний Синод РПЦ продублював рішення наради в Житомирі та доручив митрополиту Харківському та Богодухівському Никодиму провести Архієрейський собор УПЦ. Собор відбувся 27 травня 1992 р. у Харкові. Він прийняв рішення звільнити з посади предстоятеля митрополита Філарета і перевести його за штат, із забороною священнослужіння до рішення Архієрейського Собору РПЦ. Собор обрав новим предстоятелем УПЦ митрополита Ростовського і Новочеркаського Володимира (Сабодана) [11]. Це втручання Московської патріархії у справи “самостійної і незалежної в управлінні” УПЦ стало можливим завдяки опозиції до Філарета єпископів його власної церкви. Отже, була повністю змінена політична орієнтація УПЦ, змінено на зворотний її головний курс.
Владні структури підтримали митрополита Філарета. Так, 29 травня 1992 р. Рада у справах релігій при Кабінеті Міністрів України прийняла Заяву, в якій підкреслювалося, що як скликання Собору у Харкові, так і прийняті на ньому рішення суперечать церковним правилам [12]. Президія Верховної Ради України 16 червня 1992 р. підписала Заяву, в якій говорилося, що проведення Собору у Харкові і вибори на ньому нового предстоятеля УПЦ відбулися при підтримці Московської Патріархії, що це призвело до чвар та конфліктних ситуацій у середовищі церкви. Харківський Собор УПЦ було визнано неправомочним, а його рішення - незаконними [13].
Архієрейський Собор РПЦ, що відбувся в Москві 11 червня 1992 р., затвердив рішення Харківського Собору, а на своєму судовому засіданні позбавив митрополита Філарета усіх ступенів священства й анулював дияконські та пресвітерські висвяти, які той провів, знаходячись під забороною у священнослужінні [14].
23 червня 1992 р. керівні діячі УПЦ і УАПЦ (без відома Мстислава, який перебував на той час у США), група народних депутатів та представників громадськості утворила Комітет захисту українського православ’я. А вже 25 червня відбувся Всеукраїнський Православний об’єднавчий собор, який проголосив створення єдиної автокефальної української церкви - Української Православної Церкви - Київський Патріархат. В Постанові Собору говорилося, що УПЦ КП стала правонаступницею УПЦ та УАПЦ, всіх договорів та угод, укладених ними до нинішнього дня, та всіх їх коштів, майна, включаючи храми, монастирі, навчальні заклади та інше. Предстоятелем нової церкви Собор обрав Патріарха Мстислава, але, враховуючи його перебування за межами України та похилий вік (94 роки), увів посаду заступника Патріарха, яку зайняв митрополит Філарет. Було обрано Священний Синод УПЦ КП. Статут новоствореної церкви було зареєстровано 10 липня 1992 р. [15]. Таким чином, відбувся другий розкол православ’я в Україні.
Помісний Собор УПЦ МП, що відбувся 26 червня 1992 р. у Києво-Печерській Лаврі, вказав, що учасниками Об’єднавчого собору рухали переважно особисті та політичні міркування. У подальшому оцінки УПЦ КП з боку УПЦ стали ще більш різкими: “релігійна громада УПЦ КП, яка відійшла від православ’я”, “сектантська громада”, “філаретівська секта УПЦ КП – це антицерква, це антихристиянство, це політика”[16].
Рішення Об’єднавчого собору не були підтримані більшістю з єпископів УАПЦ та не узгоджувалися з Мстиславом. Засудження Патріархом Мстиславом УПЦ КП, опозиція особі митрополита Філарета та несхвалення Синодом УАПЦ призвели до перевстановлення УАПЦ, що засвідчив ІІ Помісний собор цієї церкви, який відбувся у вересні 1993 р.
Після смерті Мстислава (червень 1993 р.) Патріаршим місцеблюстителем став архієпископ Львівський і Сокальський Володимир (Романюк ), а 21-22 жовтня 1993 р. розпочався Помісний Собор УПЦ КП, на якому він став Патріархом Київським і всієї Русі - України. Заступником Патріарха відкритим голосуванням було обрано митрополита Філарета [17]. На патріаршому престолі Володимир пробув досить недовго. 14 липня 1995 р. він спочив. Його поховання вилилося в криваву драму, “важке випробування, якого не витримала українська демократія”[18].
У період підготовки Всеукраїнського Православного Собору активізувалася опозиція Філарету. 10 серпня 1995 р. в м. Рогатині на Івано-Франківщині п’ятдесят благочинних підписали звернення до Синоду УПЦ КП, де запропонували митрополиту Філарету офіційно зняти свою кандидатуру на посаду Патріарха, оскільки це могло призвести до розколу церкви [19]. Митрополит Філарет не погодився на цю пропозицію. Йому вдалося значною мірою нейтралізувати наслідки цього звернення й забезпечити сприятливий для себе склад Собору. На Архієрейському Соборі, що відбувся напередодні, він став єдиним кандидатом на Патріарший престол, інші три претенденти зняли свої кандидатури. На Помісному Соборі УПЦ КП (20 жовтня 1995 р.) за результатами голосування главою Церкви став Святійший Філарет.
Водночас з Собором УПЦ КП, у Феодосіївському монастирі у Києві було підписано Акт про об’єднання між УАПЦ та чотирма представниками УПЦ КП, які вийшли з-під юрисдикції УПЦ КП. Главою об’єднаної Церкви до проведення Помісного Собору було вирішено визнавати Патріарха Димитрія (Ярему). Отже, стався третій розкол у православ’ї. Він супроводжувався не утворенням нової фундації, а перерозподілом кількості релігійних громад на користь УАПЦ.
Стан УАПЦ, однак, не стабілізувався. Розпочалися непорозуміння між єпископами та Патріархом, який, на їх думку, тяжів до авторитаризму. У жовтні 1996 р. Архієрейський Собор УАПЦ засудив неканонічні дії Патріарха й своїм рішенням змістив його з престолу предстоятеля церкви, а також виключив зі складу єпископату єпископа Харківського і Полтавського Ігоря (Ісіченка). Однак, ні Патріарх Димитрій, ні єпископ Ігор рішень Собору не визнали, і, у свою чергу, виключили зі складу єпископату його учасників. Спроба змістити Патріарха виявилася невдалою; від УАПЦ відкололися п’ятеро архієреїв. ІІІ Помісний Собор УАПЦ у травні 1997 р. закріпив позиції Димитрія. Було прийнято новий статут УАПЦ, відновлена практика обрання єпископа елекційним собором єпархії, підвищена роль Патріарха над Помісним Собором [20].
Отже, протягом 90-х рр. православ’я репрезентувалося трьома церквами, з яких одна вважалася канонічною – УПЦ, інші дві – УАПЦ і УПЦ КП – існували фактично на основі світського законодавства. Позиції усіх учасників конфлікту виглядали таким чином.
Керівництво УПЦ вважало, що існує лише одна православна церква, всі інші є розколами. Об’єднуватися з розкольниками не можна – вони повинні приєднатися до канонічної церкви через покаяння. Але будь-які навіть попередні консультації й переговори можливі лише за умови повернення УПЦ храмів та майна, відібраних у неї іншими церквами, та неучасті у діалозі Патріарха Філарета, особа якого викликала в ієрархії УПЦ особливе обурення. Так, в офіційному виданні УПЦ, журналі “Православний вісник”, можна прочитати, що “Філарет вчинив гріх проти Христової любові, а в його особі сатана й усі сили пекла повстали на Церкву Христову в Україні “[21]. Ці ідеї розвиваються найбільш фанатичними мирянами на місцях.
Ієрархи УПЦ вважали, що єдина (в значенні одна, а не об’єднана, тому що у християнській термінології не має такого терміну, як об’єднання – тільки приєднання й входження) Православна церква Україні необхідна, але вона може бути за умов, якщо буде: Христовою, а не національною у вузькому розумінні (слово “українська” насамперед вказує на географічне положення Церкви і не стосується її суті); канонічною, а не волюнтаристською, тобто шлях до єднання має бути не тим, який диктує “світ цей”; вільною, але не державним придатком, а тим більш - не політичним інститутом; автокефальною, тобто в перекладі з грецької “самоочолюваною”. Автокефалія повинна була відбутися на цілковито канонічних засадах – її мав дарувати Помісний Собор РПЦ, а потім визнати вся Православна Повнота. Головною умовою дарування автокефалії УПЦ проголошувала єдність усіх православних конфесій в Україні, а також згоду всієї церковної повноти прийняти її. Однак, ієрархи УПЦ вважали, що про автокефалію говорити рано, бо це викличе ще один розкол серед вірних, духовенства та єпископату. У свій час УПЦ отримає Томос про канонічну автокефалію, тоді “православний розкол зникне, а всі самочинні автокефалії та самозванні патріархати самі собою зникнуть, бо будуть непотрібні нікому" [22].
Водночас у самій церкві вже не було одностайності: дуже рельєфно виявилися позиції тих, хто займав непримиренну позицію й орієнтувався на найбільш закостенілі кола РПЦ і тих, хто не вважав неможливим вести діалог на тих чи інших умовах з УПЦ КП та УАПЦ й прагнув автокефалії. Полярні позиції всередині церкви можна проілюструвати наступними прикладами. З одного боку, це матеріали ІІІ з’їзду Союзу православних братств України, який відбувся у травні 1995 р. Головна ідея виступів, заяв й резолюцій зводилася до того, що автокефалія УПЦ і будь-яке віддалення від РПЦ – це величезне зло, а контакти з Київським Патріархатом і греко-католиками – це колосальний гріх; УПЦ має зміцнювати зв’язки з Москвою й лишатися в її підпорядкуванні; і навіть на обговорення можливості автокефалії треба накласти мораторій [23].
З іншого боку 10 червня 1993 р. духовенство УПЦ та УПЦ КП Волинського краю прийняло Звернення до Священних Синодів та єпископату УПЦ та УПЦ КП, в якому пропонувало негайно скликати Всеукраїнський Православний Собор для об’єднання в єдину Українську православну церкву, а потім звернутися до глав усіх Помісних церков з проханням визнати УПЦ як Помісну [24]. Влітку 1997 р. на єпархіяльних зборах за участю 190 священиків і 350 парафіяльних активістів було ухвалене звернення благочинних і духовенства Володимир-Волинсько-Ковельської єпархії до предстоятеля УПЦ митрополита Володимира. Метою звернення було визначено невідкладне встановлення автокефалії з низів, якщо вона гальмується зверху. У зверненні говорилося, що ставши фактично сформованою, незалежною й визнаною, УПЦ повинна оголосити себе Помісною й тоді просити Церкви Вселенського Православ’я, серед них і РПЦ, прийняти її до молитовного єднання [25]. У лютому 1998 р. Комітет по захисту православ’я і взаємодопомоги у західному регіоні України (9 єпархій) в котре звернувся до Синоду УПЦ з вимогою соборного розв’язання питання автокефалії церкви [26].
Єпископат УПЦ теж не був однорідним у своєму ставленні до проблеми автокефалії. У кожному разі Архієрейський Собор УПЦ 15 грудня 1996 р. відмовився від курсу на здобуття автокефалії [27]. Однак, це питання не було закрито остаточно, що засвідчив Собор УПЦ, який відбувся 22 грудня 1998 р. У Зверненні до Президента, Верховної Ради України та вірних УПЦ підкреслювалося, що УПЦ де-факто має всі права помісної церкви, а існуючий статус широкої автономії і права УПЦ цілком достатні для її нормального життя в умовах незалежної держави [28]. Проведення цього Собору було реакцією на рух низового духовенства за автокефалію.
Певне загострення серед православних вірних викликало рішення Московської Патріархії провести влітку 1999 р. хресний хід, присвячений 2000-літтю Різдва Христова, який мав би пройти територіями Росії, України та Білорусі. Цей проект викликав гостру критику з боку засобів масової інформації, громадських організацій, партій демократично-патріотичного спрямування України. Патріарх Філарет різко засудив цю акцію як не церковну, а суто політичну [29], яка мала на меті пропаганду створення якоїсь нової держави чи відродження Радянського Союзу. Проведення хресного ходу викликало тим більше обурення його супротивників, якщо згадати, що почавши свій рух по Україні на початку серпня з Маріуполя, його учасники мали дійти до Києва напередодні Дня незалежності. Секретар Ради Національної безпеки й оборони В.Горбулін ще у квітні 1999 р. висловлювався щодо “небажаності” хресного ходу напередодні президентських виборів. Не бажаючи виникнення зіткнень на релігійному грунті, Президент Л.Кучма звернувся до Патріарха Олексія ІІ та учасників цієї акції з пропозицією відмовитися від проведення хресного ходу українськими землями і обмежитися відвіданням Севастополя. Як наслідок, учасники хресного ходу, що прибули 5 серпня на військовому судні російського флоту до Севастополя, разом з українськими одновірцями молилися тільки в святинях Херсонесу [30].
Що стосується ієрархів УПЦ КП та УАПЦ, то вони вважали достатньою самостійно проголошену автокефалію. Однак, УПЦ КП та УАПЦ були прихильниками різних концепцій автокефалії. Перша з них була задекларована ще Законом Директорії від 1 січня 1919 р. і мала на меті створення Української автокефальної церкви на територіальній основі. Реалізувати концепцію територіальної автокефалії, яка б не вимагала негайної українізації церковного життя і була б відкрита для усіх православних України, незалежно від їхньої національної орієнтації, була покликана УПЦ КП. Друга концепція була сформована у 20-х рр. митрополитом УАПЦ В.Липківським і бачила у автокефальній церкві Українську Національну Церкву з обов’язковою українізацією усіх сфер церковного життя. Концепції культурно-національної автокефалії дотримувалася у 90-х рр. УАПЦ [31].
УПЦ КП підтримувала точку зору, що в незалежній країні має бути незалежна церква. Патріарх Філарет у своїх інтерв’ю підкреслював, що набагато менші Помісні Церкви, як ось Грузинська, Грецька, Румунська, Болгарська тощо – усі вони самі проголошували свою автокефальність і у свій час були визнані Православними Патріархами. Таким саме шляхом пішла і Україна [32]. У доповіді на ІІ Всесвітньому Форумі українців, що відбувся у Києві 21-23 серпня 1997 р., Патріарх Філарет пояснив, чому Москва не погоджується на українську автокефалію. На його думку причина одна – бажання позбавити Українську державу підтримки Церкви як духовного гаранта державності. На кінець 90-х рр. священноначалля УПЦ КП визнало деяку неканонічність своїх дій, але вважало, що канони мають історичний характер і не завжди відповідають вимогам часу. При цьому ієрархи УПЦ КП підкреслювали, що проголошення автокефалії більшості Помісних православних церков відбувалося з порушенням церковного права, а зміна політичних кордонів, унезалеження держав і воля державного приводу виявлялися вирішальними чинниками в одержанні повної канонічної самостійності тією чи іншою православною церквою. Вони також посилалися на відсутність чітко сформульованого способу й порядку дарування автокефалії (цю обставину визнавала й Московська Патріархія, зауважуючи, що остаточне визначення з цього питання має зробити Всеправославний Собор). Що стосується канонічності церкви (“канон” означає з грецької “норма,” “правило”) то, як вважав Патріарх Філарет, УПЦ КП сповідувала православну віру, дотримувалася у своєму житті церковних канонів, її ієрархія мала апостольську спадкоємність, і таким чином вона відповідала усім нормам Православної церкви [33].
19 лютого 1997 р. Архієрейський Собор РПЦ піддав анафемі предстоятеля УПЦ КП Патріарха Філарета. У Заяві Священного Синоду УПЦ КП від 20 лютого 1997 р. з цього приводу говорилося, що для УПЦ КП як національної Помісної автокефальної церкви і української пастви жодні постанови чи рішення РПЦ не мають канонічної та юридичної сили [34]. Після цього позиція УПЦ КП стосовно Московського Патріархату й УПЦ стала ще більш непримиренною, а шанси на порозуміння між різними православними юрисдикціями в Україні – ще більш проблематичними. Предстоятель УПЦ КП постійно підкреслював, що поки в Україні пануватиме “чужа церква”, суспільно-політична ситуація тут лишатиметься непевною. Ситуацію ще більш ускладнили події 29 вересня 1997 р., коли російська міліція захопила центр Київського Патріархату у м. Ногінську Московської області: кафедральний собор, резиденцію архієпископа Адріана, приміщення духовної семінарії, жіночого монастиря, Українського ліцею [35].
“Постанафемський” розвиток подій можна було передбачити: депутатські об’єднання, створені для “захисту” кожної з ворогуючих ієрархій, обмінялися газетними ударами [36]. Позиції УПЦ КП й УПЦ об’єднувало небажання тверезо оцінити ситуацію, повна безвідповідальність за власні слова. Оглядач радіо “Свобода” І.Гвать охарактеризував “невибрані місця з листування” як недипломатичні ноти ієрархів, апогей ворожнечі [37]. Усвідомлюючи це, редакція газети “Голос України” відмовилася приймати будь-які матеріали з церковної тематики як від священиків, так і від депутатів. Але події взагалі продовжували розвиватися у цьому ж руслі: Видубецький монастир передали Київському Патріархату – “канонічні” депутати протилежної орієнтації відкрили активну газетну канонаду; архієпископ Сумський Іонафан (Єлецьких) оспівував Москву у складеному ним гімні Росії - настала черга “неканонічних” депутатів. Патріарх Філарет освятив прапори ВМС України – політики, які підтримували УПЦ, почали загрожувати суворим покаранням усім, хто не завадив цій акції. Сторінки газет, прихильників УПЦ КП, містили численні матеріали про порушення прав віруючих у ряді регіонів України, про застосування сили з боку найбільш активних вірних УПЦ, про протекціонистську політику місцевої влади відносно УПЦ [38]. Офіційні дані засвідчили постійні суперечки між громадами УПЦ і УПЦ КП на грунті володіння й користування храмами в Запорізькій, Рівненській, Полтавській, Херсонській областях тощо [39]. Створення на місцях агітаційних груп з прихильників УПЦ з метою протидії виникненню у них громад УПЦ КП, спроби УПЦ КП ініціювати рух парафіяльного кліру УПЦ знизу за створення єдиної Помісної православної церкви, звинувачення УПЦ в антидержавній спрямованості її діяльності [40] тощо – усе це сприяло подальшій ескалації напруги.
Патріарх Філарет постійно говорив про необхідність об’єднання, але, так само як і митрополит Володимир, розумів під об’єднанням приєднання. Наприклад, у Зверненні учасників конференції “Чому Україні потрібна Єдина Помісна Православна Церква ?”, яка відбулася 16 квітня 1997 р., після заклику до всіх православних церков та їх ієрархів об’єднатися в Єдину Церкву йде прохання до місцевих органів влади не чинити перепон переходу парафій УПЦ МП до УПЦ КП [41]. Патріарх Філарет припускав, що за його життя УПЦ КП може й не отримати визнання Повноти Православ’я, але вважав, що розвиток й зміцнення Української держави об’єктивно працюватиме на незалежну Українську православну церкву, яка зрештою домінуватиме у країні і яку доведеться визнати іншим церквам [42].
Крім того, УПЦ КП постійно здійснювала спроби згуртувати православні спільноти, невизнані Православною Повнотою, – грецьких старокалендарників, паралельний Синод Болгарської православної церкви, православних в інших країнах. На прес-конференції 22 січня 1999 р. Патріарх Філарет не виключив можливості створення паралельної Вселенському православ’ю структури, що поєднає невизнані церкви [43]. Така позиція, з одного боку, була здатна об’єднати голоси так званих “невизнаних православних”, які Повнота Православ’я вже не зможе ігнорувати, але з іншого – вона призвела до більш жорсткої позиції щодо УПЦ КП з боку православних церков, які, за словами митрополита РПЦ Кирила, домовилися про те, що “ні схвалення, ні співчуття, ні простягнутої руки схизматикам” не буде [44].
Що стосується УАПЦ, то її позиція у міжправославному конфлікті виглядала таким чином. Майбутня єдина Українська православна церква має бути незалежною і патріаршою. Про приєднання до УПЦ МП мова не йшла – УАПЦ вважала, що хоча вона й називала себе Українською церквою, але духу українського там не було. Патріарх Димитрій заявляв, що може йтися тільки про об’єднання в єдину Українську церкву. Однак об’єднання з УПЦ КП, яке було б цілком логічним, весь час відкладалося. Очевидно, частину проводирів УАПЦ лякала владна постать Патріарха Філарета, дехто не бажав втратити свої позиції, інші почувалися комфортно і в нинішньому статусі. Керуючий справами УАПЦ архієпископ Ігор (Ісіченко) у тижневому інтерв’ю газеті “Київські відомості” взагалі заявив, що міжцерковне об’єднання не тільки неможливе, а й непотрібне, що різні об’єднавчі ініціативи ще більш дестабілізують ситуацію [45].
У квітні 1998 р. в котре вже окреслилися позиції українських православних церков щодо можливого їх поєднання в майбутньому. До відкриття позицій священноначалля спровокували наполегливі спроби київського підприємця М.Кравця досягти омріяної єдності. Він створив на початку 1998 р. місіонерське товариство “Фундація духовного єднання України”, головним завданням якого було визначено поширення християнського віровчення, зміцнення релігійно-духовної єдності українського народу та духовно-організаційне об’єднання основних християнських конфесій, яке у недалекій перспективі має завершитися створенням Єдиної Української Помісної Православної Церкви з патріаршим управлінням [46]. Наслідком кампанії у пресі, численних контактів з ієрархами, консультацій з державними структурами став “Меморандум предстоятелів УПЦ КП та УАПЦ про об’єднання церков в єдину Українську Помісну Православну Церкву з патріаршим управлінням”. Меморандум, підписаний патріархами Філаретом і Димитрієм, а також М.Кравцем, проголошував намір об’єднання двох церков. З цією метою декларувалася необхідність проведення впродовж 1998 р. Помісних Соборів та створення передсоборової єпископської конференції на паритетних засадах, яка б мала опрацювати механізми об’єднання та підготувати Статут об’єднаної церкви. Об’єднання мало відбутися на Всеукраїнському Помісному Православному Соборі.
Але 30 квітня 1998 р. було оприлюднено заяву патріарха Димитрія, у якій зміст Меморандуму, по суті, спростовувався. Патріарша рада УАПЦ, сказано в заяві, відхилила пропозицію щодо негайного скликання Помісного Собору і створення спільної з УПЦ КП передсоборової комісії. Натомість пропонувалась чотириетапна програма об’єднання православних церков України, розрахована на тривалу перспективу. У деяких пунктах ця програма була скерована на зміну нинішньої української системи церковно-державних відносин й навіть на перегляд конституційних принципів відокремлення церкви від держави.
З 28 грудня 1998 р. по 4 січня 1999 р. Патріарх УАПЦ Димитрій на запрошення ХV собору УПЦ в США відвідав митрополичу консисторію цієї церкви в м. Бавнд-Брук. Оскільки Патріарх Філарет у 1998 р. прийняв під свій омофор кілька заокеанських парафій, американські владики, незгодні з цим, підтримали Димитрія. Центральною подією поїздки стала зустріч з єпископатом та членами Митрополичої Ради УПЦ у США, на якій обговорювалася ухвалена Патріаршою Радою УАПЦ концепція розв’язання міжконфесійного конфлікту в Україні, що передбачала паритетну участь у творенні єдиної Помісної Православної Церкви церков різних юрисдикцій в Україні та діаспорі. Під час зустрічі була схвалена ідея відкриття в Києві подвір’я Вселенського Патріарха, яким мала би опікуватися УПЦ в США. Це подвір’я повинне стати центром міжцерковного діалогу, що природно переросте в доцентровий рух українських церков [47]. Повернувшись, Димитрій звернувся за підтримкою до держави. Він оприлюднив Меморандум до Президента України, в якому закликав його визнати “штучну природу поділу і провину держави за міжконфесійний конфлікт”. Патріарх звинуватив уряд у допомозі “ділкам від релігії…які знайшли у церковних структурах ефективну заміну занепалих партійних структур”. Крім того, Димитрій у Різдвяному посланні закликав не допускати “свавілля чужинців”. Головна ідея зводилася до того, що держава має сприяти об’єднавчому процесу, не ізолюючись від релігійних організацій, а, припинивши потурати “кар’єристам” і “чужинцям”, “провадити свій народ дорогою життя”[48].
Після смерті Патріарха Димитрія, 14 -15 вересня 2000 р. в Києві відбувся Помісний Собор УАПЦ. Собор визнав недоцільним обирати нового Патріарха УАПЦ. Предстоятелем було обрано митрополита Тернопільського і Подільського Мефодія. Митрополит Костянтин, предстоятель УПЦ в США та УАПЦ в діаспорі, був обраний “духовним главою” УАПЦ (владика Костянтин відмовився від обрання предстоятелем УАПЦ з-за відсутності благословення на це Патріарха Константинопольського). Активно обстоюване архієпископом Ігорем (Ісіченко) в дособоровий час прагнення через визнання керівником УАПЦ митрополита Костянтина прилучитися до канонічного Константинопольського Патріархату залишилося нереалізованим.
Кінець ХХ століття був ознаменований ще однією спробою об’єднання православних церков України. 14 жовтня 2000 р. 26 архієреїв УПЦ КП та 7 архієреїв УАПЦ направили до Вселенського Патріарха Варфоломія спільне звернення, у якому висловили бажання обох церков об’єднатися в єдину Українську православну церкву. Результатом звернення стала зустріч 8 листопада 2000 р. делегацій УПЦ КП та УАПЦ у Вселенській Константинопольській Патріархії. Делегації прийняли секретар Синоду Константинопольської Церкви, митрополит Філадельфійський Мелітон і митрополит Селевкійський Кирил. Підсумком зустрічі стало підписання Домовленості (“Симфонітікон”), згідно з якою було прийнято рішення про створення Змішаної Комісії для вивчення шляхів досягнення єдності. З моменту початку роботи Комісії мають припинитися взаємні звинувачення між обома церквами; переходи парафій, кліриків з однієї юрисдикції до іншої; обидві церкви мають ухилятися від звершення канонічних дій – хіротонії архієреїв, зняття сану до вирішення питання про об’єднання. По закінченні роботи комісія має подати висновки до Вселенської Патріархії й просити її зробити все можливе для утворення єдиної незалежної Православної Української Церкви. Після підписання цієї домовленості обидві делегації прийняв Вселенський Патріарх Варфоломій, який підтвердив бажання Константинополя розв’язати проблему з’єднання українського православ’я. Він заявив, що УПЦ, з точки зору святих канонів та історичного її буття, має право на автокефалію [49].
Проте канонічне значення “Домовленості” на початок 2001 р. не було підтвердженим Синодом Константинопольського Патріархату та єпископатом УАПЦ. Єпископ Львівський Макарій (УАПЦ) заявив, що підписана домовленість нікого ні до чого не зобов’язує, бо ж не була врахована думка всіх архієреїв церкви і невідомо як будуть виконуватися вимоги, поставлені в Константинополі. “На мою думку, - заявив єпископ, - існує ще ряд причин, через які про швидке й справжнє об’єднання говорити наразі зарано”[50].
Не було стабільності й у внутрішніх справах УАПЦ. В ухвалі Єпархіального Собору Харківсько-Полтавської єпархії (30 березня 2001 р.), який проходив під головуванням архієпископа Ігоря (Ісіченка), було зазначено, що до повного проголошення Єдиної Помісної Української Православної Церкви й надання їй Церквою-Матір’ю автокефалії з визначенням власної канонічної території, Україна продовжує лишатися канонічною територією Вселенської Константинопольської Патріархії. Вищою канонічною владою протягом перехідного періоду визнається Вселенський Патріарх та його повноважний представник митрополит Костянтин (функції Архиєрейського Собору, Патріаршої Ради та Предстоятеля УАПЦ відповідно обмежуються). Відмова від покори вищій канонічній владі будь-якої частини УАПЦ виводить цю частину поза юрисдикцію УАПЦ. Ухвала Собору Київської єпархії (5 квітня 2001 р.) також визнала вищою канонічною владою в УАПЦ Константинопольського патріарха (четвертий православний розкол ?). Собор висловив свою стурбованість тим, що створена 8 листопада 2000 р. міжцерковна комісія досі не дістала формального благословення до праці від Патріарха Варфоломія [51], й, отже, не розпочала роботу.
Таким чином, основні суперечності між українськими православними церквами були зумовлені рядом причин: підпорядкованістю різним центрам, розходженням у поглядах на проблему об’єднання церков у єдину Помісну православну церкву та отримання нею автокефалії, наявністю ієрархічного протистояння, орієнтацією на різні суспільно-політичні сили, нерівномірністю впливу в різних регіонах України, різною національною орієнтацією (проукраїнська та проросійська), вживанням різних мов у богослужбовій практиці тощо. Загальна ситуація в українському православ’ї лишилася майже незмінною. Вона розвивалася в напрямку замкнутого кола: аби досягти міжправославного миру і об’єднання, українське православ’я потребувало автокефалії, але автокефалія була неможливою без об’єднання православних України. Проте самою природою конфлікту визначено, що для його розв’язання хтось таки має зробити перший крок і поступитися власними амбіціями заради спільної справи встановлення миру й спокою в країні.