У статті розглядаються державно-церковні відносини у хронологічному порядку. показано, що релігія, як універсальне явище, займає чільне місце у світовому розвитку. Акцентується увага на тому, що релігія відіграє роль об'єднавчого чинника суспільства.
З позицій принципу історизму і об'єктивності прослідковується роль релігій в країнах Стародавнього Сходу, Китаї, Стародавній Греції і у Римі, Київській Русі.
Об'єктивно висвітлено ставлення до релігійного фактору з боку Центральної Ради, гетьмана П. Скоропадського, Директорії, радянської влади. Розкриті особливості державно-церковних відносин в умовах розбудови незалежної держави. Зроблено висновок, що, зміцнюючи національну самосвідомість, беручи участь у розбудові Української держави, церква і сама набирає сили від тенденцій приоритетного розвитку українського державотворення.
В сучасних умовах пріоритетного розвитку країн світового співтовариства чільне місце займає релігія як універсальне духовне явище суспільства. Проблеми релігії, взаємовідносини церкви і держави завжди хвилювали людство.
Зростання суспільної ролі релігії в умовах давніх цивілізацій зумовило піднесення в суспільній свідомості важливості загальнолюдських цінностей. Їх чітко формулювала загальнолюдська мораль, підтримувала і обґрунтовувала релігія. Це дало можливість релігії відігравати роль об'єднавчого чинника суспільства, зберігати його сталість. Давньоєгипетська релігія пояснювала і схвалювала соціальні порядки, які складалися у державі. Фараон проголошувався сином бога сонця Ра, тому його влада вважалась безмежною, а всі піддані – рабами. Свої досягнення та добробут людина пов'язувала з божественною силою фараона та його мудрістю. Це позначалося на ставленні до загальнолюдських цінностей.
Релігія в суспільстві Стародавнього Сходу була безмежною силою. Жреці концентрували у своїх руках величезні багатства, втручалися в політику, змінювали на престолі фараонів, розвивали математичні, геометричні, медичні, астрономічні наукові знання.
Конфуціанство і даосизм відігравали важливу роль у Китаї. Їх вплив на побут і культуру в державі був досить вагомим. Результатом взаємин між державою і релігією стало прагнення людей до морального самовдосконалення, налагодження гармонії між особистістю і суспільством, формування почуття відповідальності, поєднання інтересів особи та маси.
Досягнення духовної культури Стародавньої Греції, в якій чільне місце займала релігія, стали основою європейської цивілізації. Давньогрецький релігійний культ був полісним і обов'язковим для всіх громадян. Громадські акти супроводжувались релігійними.
Римський культ був формальним і офіційним, його містичність - мінімальною. У Стародавньому Римі були здійснені спроби встановлення загальнодержавної релігії, культу імператора, але вони не мали успіху. Цю роль виконало християнство.
З часів Київської Русі виразною була тенденція до об'єднання релігійних культів. Але церкви як організації загальнодержавного значення ще не було, оскільки не було єдиного віровчення, єдиного культу. Князь Володимир зробив спробу створити нову загальнослов'янську релігію. Культові боги були неспроможні задовольнити ідеологічні вимоги нового суспільного устрою. Потрібна була принципово нова релігія. Виходячи з цього, Володимир прийняв рішення використати вже усталений досвід релігійного розвитку, наслідком якого стало запровадження у державі християнства.
Християнство як державна релігія Київської Русі обґрунтовувало певну систему духовних авторитетів, правил і законів буття. Воно не лише запозичило моральні норми античної культури, але і зробило певний внесок у розвиток етики, акцентуючи увагу на емоційному боці моралі, на пріоритетній ідеї братського єднання людей в ім'я зміцнення держави, на осмисленні важливості моральних якостей людини. Тому релігія стала одним із чинників, який постійно враховували у своїй державній політиці князі Київської Русі. Але після монголо-татарської навали і занепаду Києва церкві довелося встановити взаємовідносини з іноземною державною владою, до того ж спорідненою з іншою конфесійною системою: християнсько-православною, християнсько-католицькою, мусульманською. Державно-церковні відносини в умовах іноземного панування залежали від самої державної влади. Церква не мала таких рівноправних відносин з державою, як у попередні роки її існування у Київській Русі.
У Російській імперії діяв принцип зверхності державної влади над церковною. Церква була підвладна монархії, пояснювала її існування волею Бога. Монархічна влада забезпечувала монопольне становище церкви, але й жорстко контролювала її діяльність. На українських землях у складі Російської імперії церква і державні органи дотримувались принципу цезарепапізму.
Тимчасовий уряд акцентував увагу на реалізації нормального функціонування держави та церковних структур. Декретом від 20 березня 1917 року він оголосив скасування віросповідних і національних обмежень та рівність всіх церков у державі. Почалася перебудова православної церкви в нових для неї умовах, але більшовицький переворот поставив церкву у досить екстремальні умови – співіснування з антирелігійною за своєю суттю радянською державою, репресивна система якої проводила політику знищення церквияк суспільного інституту.
Центральна Рада в Україні підтримала вимоги більшості українського духовенства відродити національні релігійно-церковні традиції і створити Українську автокефальну православну церкву. Згідно з Конституцією УНР всім громадянам надавалися рівні права віросповідання і ставлення до релігії. Але Центральна Рада досить пасивно поставилась до Всеукраїнського православного собору. Соціалістично настроєні лідери України не зуміли оцінити великого потенціалу церкви як ідеологічного чинника в розбудові країни. Тому в Україні не було створено державної установи у справах релігії і церкви.
У внутрішній політиці гетьмана П. Скоропадського чільне місце займав релігійний фактор. Правовою основою взаємин держави і церкви став “Закон про тимчасовий державний устрій України”, в якому православна віра проголошувалась державною, православна церква визначалась як головна, а віруючі інших конфесій дістали права вільного віросповідання. В уряді гетьманату було створено міністерство сповідань на чолі з В. Зіньківським.
Директорія розглядала автокефалію Української церкви не лише як церковну, а й національно-державну необхідність. Вона проголосила автономність православної церкви, право людини на віросповідання, рівноправність церков, визнаних державою, але строго контролювала діяльність церкви: в засіданнях Синоду вимагалася обов'язкова присутність міністра, накази його набирали чинності після затвердження урядом. Це давало змогу уряду Директорії втручатися в життя церкви, регламентувати її діяльність. Таким чином, після Лютневої революції 1917 року формувалося демократичне правове регулювання відносин між державою і церквою, надавалися широкі права і свободи релігійним об'єднанням, визнаних державою, передбачалося становлення свободи совісті конституційною нормою. Але в більшовицькій державі, яка небезпідставно вважала церкву своїм конкурентом, було практично неможливим уникнути конфлікту з владою не тільки УАПЦ, а й усім церквам та релігійним течіям. Все це зумовило наступ тоталітаризму на церкву. Церковні структури витіснялися з усіх сторін життя. В державних установах були закриті всі церкви й каплиці. Заборонялась благодійницька діяльність релігійних організацій, навіть в період голоду. Вилучення коштовних церковних речей набуло тотального характеру. Знищення тисяч речей великої культурно-історичної та художньої цінності зумовлювало дегуманізацію українського суспільства, приниження церкви як духовної структури держави.
У 30-х роках ХХ ст. розгул нечуваного беззаконня в церковних питаннях став логічним продовженням політики насильства, яка була характерна всьому періоду радянської влади в Україні. Державний маховик остаточного “викорчовування” релігії запрацював з новою силою. Закривались і знищувались храми та церкви: на початку 40-х років не залишилось жодної православної церкви у Миколаївській, Сумській, Хмельницькій, Вінницькій областях, по одній вціліло в Луганській, Полтавській, Харківській областях. Із 1710 храмів Київської області за призначенням використовували лише два, із 23 монастирів – жоден, із 1435 священників служили три. Православна церква перестала існувати як цілісний організм. Крім того, спалювались церковні книги, ікони, фальсифікувались судові процеси над священниками, проводились репресії. Священників позбавляли виборчих прав, обкладали великими податками, “розкуркулювали”. Таке насильницьке викорінення релігії було неприродним та антигуманним і, значною мірою, призвело до порушення структури українського етносу.
На українських землях у складі Польщі національна і церковна політика здійснювалася методами насильницької національної асиміляції й релігійної інтеграції православних українців з польською нацією, католицькою церквою, польською державністю. З часом наміри польської держави коригуються. Державна політика Польщі щодо української православної церкви зазнала певної еволюції. Вона реалізовувалась впровадженням неоуній, тиском на православ'я.
У відношенні до церкви і релігійних груп німецько-фашистського окупаційного режиму переважали стратегічні плани – захоплення земель за допомогою церкви. Єдина автокефальна православна церква на території України для окупантів була небажаною і небезпечною, оскільки ототожнювалась ними з українським державотворенням. Влада рейху грубо порушувала церковні канони, безпрецедентно втручалась в життя церкви, забороняла взагалі висвячувати нових єпископів, не допускала їх до призначених територій, підпорядковувала їх німецькій адміністрації генерал-комісаріатів, здійснювала жорстокі репресивні заходи: розстріли, спалення церков, живих людей.
У післявоєнний період політика радянської влади щодо церкви була нейтральною до початку 50-х років. Нові репресії проти церкви не могли не розпочатися, тому що оцінка релігії як реакційного явища владними структурами не була знята. Особливістю нових репресій став їх завуальований характер. Методи тиску на релігійних опонентів змінювалися, але не відзначалися оригінальністю. Радянська влада боролася не з релігійною ідеологією, а з носіями цієї ідеології. Їх обкладали непомірними податками, не допускали дітей до вузів, примушували залишати культові споруди, втручались в діяльність релігійних об'єднань. Також закривали, знищували церкви, храми, ікони, книги, здійснювали тиск на духовенство і віруючих.
Наступним кроком боротьби держави з релігією стало формування законодавчої бази для гонінь на церкву. Згідно з постановою “Про посилення контролю за виконанням законодавства про культи” 1961 р. скорочується чисельність монастирів та церковних громад, послаблюється матеріальна база церкви. Взагалі з 1960 до 1965 рр. було закрито 4165 церков. У деяких областях знято з реєстрації до 90 відсотків загальної кількості громад. У Криму залишилось діючими 14 церков, у Запорізькій області – 9, у Дніпропетровській – 26. У Волинській області в 1963 р. із 168 вилучених церков 117 пустували, 44 пристосовано під склади і лише 7 передано на баланс соціально-культурних установ. Така ситуація була типовою для всієї країни. А платою за протести проти беззаконня була кар'єра, а то й життя.
У 60-ті роки відбуваються значні зміни в розробці ідеології церкви. У працях богословів обґрунтовуються перспективні напрямки розвитку церкви. Але в 70-ті роки церковно-богословські кола православної церкви втрачають активність теологічного пошуку, переходять на позиції “поміркованого динамізму”, засуджують непомірне новаторство, дотримуються тенденції пристосування церкви до суспільного розвитку держави. Модернізація церкви була невигідна і радянській владі, яка вбачала в цьому тенденції до посилення впливу церкви. Конституція 1977 р. хоч і гарантувала свободу совісті, але не мала позитивного значення для розвитку православної церкви в Україні. Однак, в 70-80-ті роки спостерігається пом'якшення репресивної політики радянської влади щодо церкви. В цей період відбувається процес “одержавлення” церкви, встановлення у ній порядків, дуже близьких до суспільних – до тоталітаризму. Двозначність становища церкви в радянському суспільстві усвідомлюється не лише релігійними, але і радянськими та компартійними органами. Тому з початком перебудови, яку церква активно підтримала, необхідність істотних змін у державно-церковних відносинах стала нагальною проблемою.
На терені сучасного зростаючого плюралізму усвідомлюється важлива роль релігії як духовного чинника українського суспільства. Збільшується вплив релігійних цінностей на життя України. Розбудова ринкових відносин, входження України до правового простору європейського співтовариства, ліквідація ідеологічної одноманітності дають можливість людині вільно самовизначатись світоглядно і політично на основі Закону “Про свободу совісті та релігійні організації”. З санкції держави релігійні організації мають усі необхідні умови для своєї діяльності. Почали інтенсивно відновлюватись храми, будуватися тисячі культових споруд. В Україні діють 172 монастирі, 68 духовних навчальних заклади. Церква зміцнює своє матеріальне становище і кадровий потенціал, піклується про задоволення культових потреб віруючих.
Відновили свою діяльність зруйновані в минулому релігійно-церковні утворення української орієнтації. Зросла роль церкви у справі національного відродження. Поряд із традиційними християнськими віруваннями активно заявляють про себе нетрадиційні для України релігії. Релігія дедалі більше стає постійним чинником життя України. Значно зросла кількість віруючих, змінилось ставлення до релігії представників різних верств суспільства. Молодь позитивно визначила свою позицію щодо релігії – це свідчить про істотні зрушення в її духовності. Оскільки саме молоді належить головна роль у розбудові нашої держави, визначення її ставлення до релігії набуває виняткової ваги у формуванні її світоглядних цінностей і моральних орієнтирів. Внаслідок зростання інтересу молоді до релігії, у релігійних громадах значно збільшилась кількість людей з вищою освітою та студентів. Це пояснюється тим, що в релігії вони вбачають своєрідний засіб розв'язання політичних, етнічних та культурних проблем, тобто основну силу, здатну сформувати цивілізоване суспільство.
На сучасному етапі окремі державні та політичні діячі активно підтримують релігійно-церковні утворення. Спостерігається підвищений інтерес до релігії з боку інтелігенції. У незалежній Україні відновлюється і зміцнюється статус церкви. Сучасна соціальна діяльність церкви проявляється у світоглядно-культурній, просвітницькій роботі. Набула різних форм благодійницька діяльність церкви. Вона закликає людей сумлінно виконувати громадські обов'язки, закони, зміцнювати сім'ю, брати активну участь у розв'язанні екологічних та інших глобальних проблем, боротися з моральними недоліками суспільства. В Україні церквою створено навчально-освітні заклади як альтернативні державним. Важливим є внесок церкви у збереження пам'яток історії, національних святинь українського народу. Особливістю соціальної діяльності церкви є посилення її ролі у тих сферах суспільного життя, де вона ніколи себе не проявляла: у політиці, у виборчих кампаніях, у роботі різного рівня Рад народних депутатів, громадсько-політичних організаціях, в суспільно-політичних акціях. В цілому соціальна діяльність церкви свідчить про відданість ідеалам гуманізму, загальнолюдським нормам, що, безумовно, підносить її авторитет у суспільстві.
Основою для правового регулювання відносин держави і церкви у незалежній Україні є Закон про свободу совісті та релігійні організації в Україні, в якому визначені демократичні принципи: відокремлення церкви від держави та школи від церкви, захист прав і рівність громадян незалежно від їхнього ставлення до релігії, свобода пропаганди релігії, наукових знань і свобода совісті. Діючий закон істотно відрізняється від попереднього радянського законодавства щодо релігії та церкви. У ньому релігія визначається як реальне явище суспільного буття і припускається можливість її існування у майбутньому. Закону властива соціально-гуманістична спрямованість, орієнтація на критерії міжнародного права, толерантні відносини між церквою і державою.
На сучасному етапі Україна втретє упродовж своєї історії переживає процес національного відродження. Розбудова Української держави тісно пов'язана з реалізацією ідеї розбудови Української національної церкви. Етноконфесійна специфіка релігії надає процесам цивілізованого реформування українського суспільства духовно-емоційного забарвлення, збагачуючи їх гуманістичними ідеалами і загальнолюдськими цінностями. Зміцнюючи національну самосвідомість, беручи участь у розбудові Української держави, церква і сама набирає сили від тенденції пріоритетного розвитку національної ідеї та інноваційного поступу українського державотворення.