На ранніх етапах історичного розвитку представники всіх протестантських напрямів, як і католики, не сприймали ні космогонічні ні еволюційні вчення. У ХYII – ХIХ ст. відбулося переосмислення протестантського відношення щодо наукових відкриттів в напрямку домінуючої ролі в них Божественного Одкровення. Сучасні протестантські теологи обстоюють думку щодо відповідності наукових відкриттів, як сучасних, так і минулих часів, до біблійних вчень.
На ранніх етапах своєї історії протестанти, як і католики, виявляли значні зусилля в переслідуванні наукових відкриттів. Так, Мартін Лютер, назвавши Коперника недоумком, писав, що він “хоче перевернути всі наші знання з астрономії, але в Священному Писанні сказано, що Ісус наказав зупинитись Сонцю а не Землі”[1, с 59]. Такої ж думки був послідовник Лютера Меленхтон. У книзі “Елементи фізичних наук” він писав, що публічне проголошення Коперником своїх космологічних поглядів є “безчесним і пагубним”. Адже здоровий глузд велить нам визнати істину, відкриту Господом [2, с. 12]. У своїй зневазі до вчення Коперника лютеранам не поступалися кальвіністи. “Хто посміє поставити авторитет Коперника вище авторитету Св. Духу?” – питав Кальвін [3, с. 444]. Взагалі, всі напрямки протестантизму своєрідно змагалися один з одним в оголошенні того, що вчення Коперника є невідповідним Священному Писанню.
З часом, захопивши університети, як католики, так і протестанти, майже до кінці ХYIIст. вимагали від професорів клятви на відмову від “піфагорійської”, тобто коперникіанської точки зору на рух небесних тіл. Але з ХYIII ст. у загальноосвітніх навчальних закладах вже велась робота з переосмислення ролі християнства у виникненні тих чи інших наукових відкриттів. Причому головним було обгрунтування думки про домінуючу роль Біблії в досягненнях науки, бо ж нібито саме в ній було закладено “всі наукові відкриття”. Лише надто оригінальні міркування, згідно яких саме із Божественного Одкровення, а не з науки, люди вперше дізналися, що Земна куля у первісному стані була неоформленою масою світової матерії [4, с. 2]. В подальшому, на основі метафізичних аргументів осмислення першопричини, протестанти намагаються довести, що першоосновою руху Землі був Бог. Окрім того, на їх думку, “Біблійне Одкровення породило теорію послідовної появи організмів, прийняту багатьма знаменитими представникам науки, які розглядають минуле Землі як послідовний ряд картин, кожна з яких є окремим геологічним періодом” [4, с. 14]. У такій формі протестантизм розпочав переосмислення вчень, орієнтуючись на відповідність їх окремим досягненням науки.
Теологи сучасного протестантизму в осмисленні минулих історичних наукових відкриттів і в поясненні проблем виникнення Всесвіту обстоюють думку про відповідність новітніх наукових досягнень біблійним вченням.
Так, оцінюючи папський декрет 1616 р. про заборону вчення Коперника, протестантський богослов Чарльз Хаммель зазначає, що причиною його появи була надмірна поспішність експертів, які робили висновки з даного питання. Окрім того, своє завдання вони вважали за “пусту формальність”, яка не потребувала глибокого наукового аналізу. Звіт експертів свідчить і про те, що саме вони вважали себе достатньо компетентними, щоб виносити як богословські, так і наукові судження про вчення Коперника. З-за цього коперниканське вчення про рух Землі є “абсурдним з філософської точки зору”, бо ж Коперник не бачив суперечностей між християнством і своєю науковою діяльністю, а тому, залишаючись “вірним своїй церкві”, шукав істину всюди [5, с. 66].
Оцінюючи тогочасні події навколо відкриття Галілея, Ч. Хаммель зазначає, що винуватцем його осуду був католицький кардинал Белларміно, який від імені Папи пропонував Галілею відмовитись від думки, що “Сонце є центром Всесвіту, і Земля не рухома”. Одночасно оцінюючи дії католицької церкви, теолог відзначає, що в даному документі “нічого не було сказано про заборону в будь-якій формі викладати ці погляди або їх обговорювати” [5, с. 12]. Засудження Галілея відбулося нібито тільки з-за того, що він надто “активно обгрунтовував і доводив свою невинність”. Відтак, саме його “благочестиві заяви про згоду з офіційними поглядами церкви затягли петлю на його шиї”[5, с. 13].
Окрім того папа Урбан YIII всіма силами “намагався допомогти новій науці”, але при цьому вважав, що Галілей “обманув його ще раз”. Ч. Хаммель чіткий у визначені причин трагедії Галілея: по-перше, це його “непослух” офіційним вказівкам священної колегії, яка йому забороняла обговорювати вчення Коперника; по-друге, відсутність об'єктивної інформації слухань, бо ж Галілей подається церквою у “непринадному вигляді”; по-третє, діяльність натурфілософів, які “вступили в закулісну змову з духовенством, щоб привести Галілея на суд” [5, с. 148].
Продуманішу оцінку суду над науковцем дає теолог Сантильяна. Так, він вважає, що причиною такого рішення суду була “велика всезагальна смута, де людьми правили інтриги, особисті та суспільні інтереси”. Окрім того, він відзначає, що “більша частина освіченого духовенства стояла на боці Галілея, а його суперниками були насамперед люди світські”. Саме тому вони постаралися “перевести боротьбу на богословську основу”, а результатом, виявляється, стало те, що “церковні ієрархи постраждали не менше від самого Галілея” [5, с. 150 ].
Осмислюючи оцінку Коліна Ронана, в якій зазначалось, що Галілей є “класичним варіантом тоталітарного режиму”, Ч. Хаммель пише, що цей теолог дуже близький до істини, хоч і “показує пальцем не на того винуватця подій”. Адже назвати “католицьку церкву тих часів тоталітарним режимом є явним анахронізмом”. Італія того часу була союзником незалежних держав, а Папа “не мав влади необмеженого диктатора” [5, с. 149].
Захищаючи інтереси церкви, Чарльз Хаммель намагається показати єдність Біблії і науки, яку нібито і розумів ще Галілей. Саме з-за цього Галілей “лавірує між двома зовсім різними поглядами, співвідносячи Біблію і науку”. Один набір аргументів підводить його до висновку, що Біблія написана на розмовній мові стародавнього світу, а тому такі слова як “зупинилось Сонце”, нібито написані “не для наукової аудиторії”, а періодичне нагодування про природні явища не можна розцінювати як систематичне вчення про природу.
Іншими аргументами Ч. Хаммель обгрунтовує думку, що науковець повинен довести свою гіпотезу “перед тим як запитає богослов, чи варто образно трактувати ту або іншу частину Біблії, яка знаходиться у видимій суперечності з гіпотезою” [5, с.129]. І тільки в тому випадку, коли експериментально доведена наукова істина суперечить буквальному розумінню Святого Письма, можна піднімати питання про його образне розуміння.
Завершуючи свої розмірковування з приводу “справи Галілея” Ч. Хаммель відзначає, що “міф про те, що Галілей був ворогом церкви був створений для того, щоб показати “уявну” суперечку між наукою і християнством, яку в ХIХ ст. “сильно роздули”. Окрім того, ворожнеча між наукою і релігією, на його думку, виникла з-за нових філософських течій ХYIII – ХIХ ст. а не з-за того, що християнство чимось заважало “великим розумам науки” [5, с. 195].
Інший протестантський теолог Л. Кейнс, аналізуючи погляди іншого природодослідника – космолога Ньютона, дійшов до висновку про існування прямого зв'язку світогляду філософа і фізика з теологічним раціоналізмом та містицизмом. Така світоглядна орієнтація виражається тим, що Ньютон будучи “магом” дивився на універсум як на загадку або криптограму, складену всемогутнім Богом. Вона може бути розшифрована тільки за допомогою раціональних методів (включаючи розрахунки і експеримент), а також шляхом езотеричного переосмислення традицій, що йдуть від вавілонян. Тому будучи християнином, він розумів, що фундаментальні істини світобудови “не можуть бути відкриті без проникнення в потаємний зміст Святого Писання” [6, с. 29-32]. Такої ж думки дотримується і протестантський теолог Холл. Він вважає, що “великою метою Ньютона було досягнення розкриття замислу Всевишнього”. Саме через вивчення окремих його Творінь можна пізнати як масштаби, мету, так і всю світобудову. Інтегруючи науку і теологію, Холл зазначає, що справою натурфілософії Ньютона повинно було стати наближення до осягнення Творця через осмислення його процесу творення. Бог, для Ньютона, був універсумом, всюдисущим в просторі, що дає можливість мати знання про все у відповідності до “призначення великої гармонії його творіння”. Саме її Ньютон намагався відкрити[6, с. 31]. А тому богослови повинні пізнавати світ і удосконалювати свої проповіді за допомогою природничих наук[6, с. 29].
Такої ж думки дотримувався і Ч. Хаммель. Так, він відзначає, що Ньютон займався богослов'ям більше, ніж наукою. Як аргумент цього, він вказує на цифру – 1300000 слів, які вчений вжив у працях на біблійні теми. Окрім того, Ньютона цікавили різні біблійні сюжети. Особливий інтерес у нього викликали біблійні пророцтва[5, с. 173]. Все це дало можливість осмислити ті “викривлення” окремими представниками церкви у Святому Писанні, які призвели його до прийняття Аріанства. Підсумовуючи таку думку, Ч. Хаммель відзначає, що Ньютон, не у всьому погоджуючись з ортодоксальним вченням англіканської церкви, вважав, що не існує якогось протиріччя між вірою в біблійного Бога і науковими дослідженнями природи [5, с. 175]. До такого висновку він прийшов на основі особливого розуміння Бога, єством якого є вічний принцип світобудови, а основою його праці є Творіння, що керується його волею і є його задоволенням. У розумінні Ньютона, Бог при створенні світу користувався законами природи. Водночас вчений вважав, що Біблія не може бути вищим авторитетом у вирішенні чисто наукових проблем [5, с. 176]. Таких же поглядів дотримуються і представники різних напрямів сучасного протестантизму. Причому з’ясування проблеми виникнення Всесвіту ними обґрунтовується на основі осмислення Творчої першооснови Бога. Ідею Творця використовують сучасні лютерани, англіканці, кальвіністи. На такій же ідеї будують свої погляди й сучасні теологічні школи та організації.
Найбільш активно із цих організацій працює Центр досліджень проблем Творіння в м. Анн-Арборе, штату Мічигана, має декілька відділів по всій державі, а також інститут креаціоністських досліджень у м. Сан-Дієго. Найбільш відомими ідеологами наукового креаціонізму є Г. Морріс, Дж. Уіткомб, Х. Кларкс, Дж. Парпер та ін.
З метою обґрунтування креаціонізму створено декілька напрямів осмислення минулого. Так, ліберальні й “ортодоксальні” богослови вважають, що хоч і “Біблія може мати велике значення й слугувати надійним засобом для здійснення нинішньої (екзистенційної) зустрічі з Богом, але її історичні описання і розповіді, що відносяться до природних явищ, не слід розуміти надто серйозно”[7, с. 16]. Все це засвідчує той факт, що осмислення історичного минулого теологи віддають на “відкуп науки”. Однак протестантський професор Мартін Кларк заперечує такий підхід тим, що “якщо люди не можуть покластися на слово Боже щодо наукових та історичних аспектів, то як вони можуть довіритись Біблії в питаннях спасіння, що повністю недоступні науковому спостереженню й експерименту” [7, с. 17].
Відтак, все, що сказано в Біблії щодо історично минулого, необхідно сприймати на віру як незаперечну істину. Таке розуміння, на думку Г. Морріса і Мартіна Клара, є “кращим способом інтерпретувати Біблію” [7, с. 19].
Аналізуючи роль наукових відкриттів у Коперника, Галілея, Ньютона, Г. Морріс, робить висновок, що “поширення унітаріансько-універсалістських ідей у ХIХ ст. породило заперечення політичних інститутів, сформованих на основі віри”. Таке заперечення, і негативний вплив на релігійну віру, став можливим із-за “не істинності” науки [7, с. 76].
Саме така наука, на його думку, обов’язково веде до “еволюціонізму”. Вона намагається з'ясувати витоки й розвиток всіх наявних у світі природних процесів “які відбуваються в нинішній час”. У той же час, істини науки завжди підтверджує Біблія. Прикладом такого підтвердження, на думку Г. Морріса, може бути перший і другий закон термодинаміки Ейнштейна, відкриття яких нібито передбачене самою Біблією. Вищеназвані закони “були сформульовані на сторінках Писання за тисячі років до їх відкриття науковцями ХIХ ст.” [7, с. 77]. В цілому, основою всіх наук, вважає Г. Морріс, що засвідчує біблійне Одкровення, є найперші слова Святого письма, які містять найглибшу істину: “Спочатку сотворив Бог небо і землю”.
Характеризуючи еволюційні вчення, розроблені Дарвіном, Г. Морріс розмежовує їх на два напрями до осмислення розвитку Всесвіту. Перш за все – те, що відноситься до росту і розвитку, людина може “сприймати на віру”, особливо тоді, коли ці процеси розуміти не як еволюцію, а як повільну “поступовість”. Інший напрям, на думку Г. Морріса, до розуміння еволюціонізму через “безперервність розвитку, який полягає у збільшенні впорядкованості Всесвіту і ускладнення його частин”, є “суперечливим і хибним” [7, с. 96] тому що, він суперечить розповідям Біблії про створення світу, а також не відповідає методам творіння Бога. Водночас, такий шлях є інтелектуальною основою до всіх антихристиянських вчень і виступає проти божественних систем, він “суперечить” головним законам науки.
На основі таких висновків, Г. Морріс відзначає, що “еволюція не належить до сфери науки, а тому, по суті, є релігійною філософією” [7, с. 97]. До такої думки він повертається і в книзі “Библейные основания современной науки” (1995). Так, він вважає, що дійсне, як історичне так і сучасне “наукове відношення до світу повністю узгоджується зі світоглядом біблійного християнства”. Більш того, на його думку, наука “фактично заснована на цьому біблійному баченні світу”. Водночас, для применшення ролі самого Ч. Дарвіна, він зауважує, що вплив еволюціоністської філософії “на християнський світ” навіть в космології помічався за багато десятиліть [8, с. 93]. Іншого погляду дотримується і протестантський теолог Джуліан Хакслі. Він вважає, що еволюціонізм, отримавши поширення в усіх сферах природничо-наукових досліджень, належить не просто до біологічної теорії, але і являється всеохоплюючою істиною, яка має поширення і на релігію [10, с. 100]. Такої ж думки дотримується і Стенлі Бек. Так, він вважає, що еволюційна основа “проглядається у хімії, геології, фізиці та астрономії” [9, с. 101].
Разом з тим, хоч і еволюційна теорія “утвердилась в нашому мисленні”, вона, на думку Г. Морріса, не може бути прийнятою. Тому що еволюційна космогонічна модель “не передбачає ніякого абсолютного початку в космосі” [8, с. 125]. На противагу їй, креаціоністська модель виходить з того, що Всесвіт мав початок; і абсолютною реальністю його є тільки Бог, простір і час як матерія не існували до того моменту, поки він їх не створив[8, с. 126]. Розуміючи неможливості подальшого заперечення наукових відкриттів, Г. Морріс стверджує, що креаціоністська Космогонія “заснована на законах термодинаміки і еволюційній космогонії” [8, с. 137]. Для такого обгрунтування використовуються метафізичні пояснення законів термодинаміки та еволюційної теорії. Як правило, для цього вони використовують два напрями: безумовне визнання істинності буквалістського підходу до біблійної версії створення світу та обґрунтування цієї істинності за допомогою даних наук про живу і неживу природу.
У середовищі інших вірувань протестантського толку поширення отримали різні напрями щодо переосмислення космогонічних та природничо-наукових досягнень минулого. Так, серед євангельських християн поширення отримав популярний семантичний варіант теїстичної еволюції, який носить назву прогресивного креаціонізму. Вважаючи за неможливе прийняття еволюційної точки зору, вони залишають за собою декілька позицій, щоб включити до процесу еволюції декілька актів окремого творіння. Вони передбачають, що Бог надприродним шляхом створив Всесвіт, першу протоплазму, потім, вірогідно, різні види і, нарешті, чоловіка і жінку. У залежності від бажання автора, кількість випадків втручання Бога на стратегічно важливих стадіях еволюції міняється від кількох до багатьох, але інша частина процесу так чи інакше залишається еволюційною.
Другий напрям євангелістів визнає ту ж систему геологічних епох і ті ж механізми еволюції, що і еволюціоністи теїсти, або еволюціоністи атеїсти. Така система дає можливість її прихильникам вірити у сотворіння, а не еволюцію. Але така семантична софістика відкидається багатьма прихильниками протестантизму.
У сучасних євангелістських віруваннях отримав поширення теїстичний еволюціонізм. Саме таким способом теологи можуть ефективніше наблизитись до наукового середовища і “менш безчестити Бога”. Окрім того, теїстичний еволюціонізм залишає за Богом накреслений промисел і енергетичне підживлення всього процесу еволюції з самого початку.
Для прогресивних креаціоністів Бог являється час від часу, щоб надати новий напрямок процесу еволюції, коли остання “втрачає курс” саме цим вони наближаються до теїстичних еволюціоністів.
Із таких концептуальних основ формується відношення євангелістів як до минулої, так і до сучасної науки. Головним в їх діяльності є не відкриті виступи проти науки, а дотримання тактики “загравання з наукою”. Відхиляють еволюційну теорію виникнення Всесвіту і життя християни євангельської віри. Так, автори книги “Жизнь: как она возникла?” появу життя пов'язують вибухом, який міг влаштувати “могутній організатор і законодавець”. Він спрямував могутні сили так, щоб результатом стали “добра організація і закони” [ 11, с. 127 ] . А тому ці закони підтримують складні системи, які перебувають у досконалій рівновазі й забезпечують планету теплом, повітрям, водою та їжею. Тому Земля потребує існування “розумного проектанта і будівельника – Бога”. Ця думка підтверджується тим, що Земля має “правильну” відстань від Сонця, відповідну атмосферу, воду, грунт, що дають життя. У такому розумінні поняття Бога зводиться до Абсолюту, який через відповідні закони здійснив і здійснює “акт творіння” [ 11, с. 130 ] .
В цілому, для догматики сучасних єговістів характерним є “раціональний дух”, який проявляється у намаганні зв'язати своє вчення з наукою. В їх журналах “Башня стражи”, “Утешение”, “Пробудитесь” тощо, обговорюються питання ставлення науки до біблійних пророцтв. Для цих цілей, щоб довести їх повну “відповідність” біблійним міфам, широко використовуються дані археології, історії, астрономії, біології. Разом з тим, ствердження єговістських богословів про “науковість” їх світогляду має строгі межі. А там, де наука явно суперечить її твердженням, вони перетворюються у рішучих ворогів науки.
Для доказу космогонічної тези єговістські богослови намагаються використати теорію А.Ейнштейна. Посилаючись на відкритий ним закон кількості “виникаючої” енергії маси, помноженої на швидкість світла в квадраті, вони дають закону трактування у дусі пантеїстичних уявлень. Єгова, в їх новій інтерпретації, – космічна енергія, яка, в результаті гальмування в якійсь точці створює масу, або нову енергію. Ця енергія, яка керується постійно, до найдальших точок наповнила в дуже короткий час, буквально в одну мить, те, що називається простором. А це дає підставу стверджувати, що “час” і “простір” – вічні з Богом і ніколи не мали початку. Коли фізична енергія утримується в якійсь точці простору, зразу створюється маса, або матерія. Ейнштейн відкрив дану істину, коли встановив закон, а тому все, що існує, виникало із енергії, яку спочатку випромінювало велике джерело Всесвіту – Єгова. У такому розумінні, єговістські богослови залишаються вірними собі щодо теологічних спекуляцій. У даному випадку вони використовують “енергетичний” варіант суб'єктивного ідеалізму, найбільш визначним пропагандистом якого був німецький хімік і фізик В. Освальд. В його розумінні категорія енергія використовувалась як “простий і природний засіб перебороти перепони до злиття понять матерії і духу” [12, с. 3]. Єговістські богослови використовують дане злиття матерії з Богом, тобто природного з надприродним. Таким способом вони намагаються ліквідувати протилежності науки і релігії та примирити їх.
У тезах єговістських богословів: “Єгова є космічна енергія”, все що існує, “виникало з енергії” – наглядно проявляється бажання спекулятивного мислення використати відкриття сучасного природознавства з метою захисту релігій. За допомогою псевдонаукових аргументацій вони намагаються відстояти в умовах швидкого розвитку знань старий біблійний міф про створення світу Богом і знаходять вихід у злитті “енергетичної” філософії з фідеїзмом. Ідеологи єговізму ототожнюють категорію енергії з Богом і таким чином намагаються захистити релігію.
Багато уваги ідеологи єговізму приділяють модернізації біблійного міфу про створення світу Богом, якому, як відомо, присвячені перші розділи книги “Буття”. Так, Ч.Т. Руссель та Д.Ф. Рутерфорд у своїх трактатах “Нове творіння” і “Творіння” намагаються довести відповідність біблійного міфу даним сучасної науки. У цьому питанні вони пішли відомим інакомовним шляхом протестантських богословів – трактування біблійних текстів. Таким же шляхом єговістські богослови намагаються зняти конфлікт між біблійними міфами в минулому та узгодити їх із сучасними науковими відкриттями. Одночасно ставши на шлях інакомовного трактування біблійного тексту, єговістські богослови в багатьох питаннях не відійшли від змісту Біблії, але не відмовились і від тих ідей, які раніше висловлювались протестантськими теологами. Перш за все, в божественному творінні вони виділяють два етапи: творіння неба і творіння землі, приготування її до поселення людей. На їх думку, і супротив Біблії, між цими двома етапами була довга перерва. “Скільки тягнулась перерва, – підкреслюють вони, – ми не маємо поняття, хоча є передбачення, що вона тягнулась близько мільйон років. Творіння ж було здійснене у сім днів, але в нас немає ніяких підстав вважати, що кожен день був рівним нашому дню, який тягнувся близько 24 годин. Осмислюючи творіння, ми зможемо прийти до висновку, що кожен день був рівним семи тисячам років, а весь робочий тиждень – сорока дев'яти тисячкам років” [16, с. 41].
Виділяючи у творінні світу два етапи, єговістські богослови вступають у явну суперечність з біблійними текстами (Буття 1; 1-25 1- 31; 2;), які стверджують, що Земля та інші космічні тіла були створені у першому періоді, тобто до початку шестиденного творіння, описаного в Біблії. Другий період, за їх ствердженням, включав лише приготування Землі до проживання. Перший період за своєю довжиною багатократно переважав за другий, а тому єговістські богослови, пристосувавшись до даних науки, стверджують, що “матеріальний світ існує мільярди років” [13, с. 189]. В цей період, за ствердженням президента секти “Свідки Єгова” Н.Г. Кнора, “були створені спіральні туманності, з'єднані в групи, і зірки, тобто сузір’я, сонці з їх планетами і кометами, які обертаються навколо них по певних орбітах, і мільярди зірок Молочного Шляху”. А формування кожного небесного тіла “проходило згідно встановленого Богом закону”. Саме тоді за ствердженням Кнора, була створена планета Земля, але про процес цього творіння він бажає мовчати [14, с. 49].
Дотримуються думки євангелістів і “адвентисти сьомого дня”. Так, Артур Комптон вказував, що для нього віра “починається з розуміння того, що Вищий Розум створив Всесвіт і людину”, причому для нього є незаперечним “твердження: де є замисел – є розум” [15, с. 12]. Такої ж думки дотримується і Роберт Міллікан. Так, розуміння Бога він зводить до “порядку, який панував у природі”. Виходячи з такого розуміння, адвентисти вважають, що Бог є творцем фізичних законів, які він встановив, і вони визначають існування і розвиток всього творіння. Такої ж думки дотримується і англійський астроном і фізик Джеймс Джинс. Він вважає, що “все з незаперечністю вказує на події, які визначили характер творення і виникли в певний час”. А тому, на його думку, Всесвіт не міг виникнути випадково, і навряд чи він завжди був таким, яким він є зараз” [15, с. 13]. Інший адвентистський теолог доктор Чарльз Сейос, отожнюючи Всесвіт з будовою атома, яким керують “невидимі сили”, робить висновок, що все це стало можливим з-за створеної Богом “єдиної фізичної системи” [15, с. 14].
Таким чином: на ранньому етапі протестантські богослови активно заперечували космогонічні відкриття, так як вони не узгоджувались з Біблійними істинами. З ХIХ ст. протестантські теологи через метафізичне обгрунтування Творця пояснюють виникнення і рух Всесвіту, що відкриває широкі можливості до теологічних пояснень наукових відкриттів як в минулому, так і теперішньому часі. Для цього сучасні протестанти, використовуючи різні елементи софістики та метафізики, захищають дії католицьких богословів по відношенню до космологічних вчень Коперника, Галілея, Ньютона та ін. Окремі протестантські теологи відстоюють думку щодо біблійних витоків наукових відкриттів Ньютона, Галілея, Коперника. Представники сучасних протестантських вірувань еволюційні вчення переносять на космічну світобудову, першоосновою якої був Бог.