У статті дається спроба проаналізувати особливості формування й розвитку змісту тих світоглядних позицій в їх політичному контексті, які лежать в основі поняття “Руська земля”. Поставлену задачу автор вирішує, зосереджуючи увагу на дослідженні вже відомого феномену подвійного трактування джерелами давньоруської культури змісту поняття “Руська земля”. Новим є намагання автора додати існуючим геополітичним, просторовим за своєю суттю, характеристиками змісту поняття риси уявлень про час. Це надає сприйняттю поняття певної концептуальності та відкриває його історіософський парадигматичний контекст.
Розвиток оригінальної давньоруської літератури або давньоруської книжності, як в силу специфічності літературної творчості її називає Мирослав Попович, сприяв пробудженню і розвитку самосвідомості й самопізнання її творців. Одним з елементів цього процесу є самоідентифікація, яка виявляється у формуванні нової системи етнонімів. Ім'я та найменування в умовах збереження певних рис синкретизму відігравали досить важливу роль у світоглядному сприйнятті буття. Серед нових імен-понять одним з найважливіших та найсуперечливіших є поняття “Русь”, або “Руська земля”.
Дотепер основним напрямком дослідження цього поняття було бажання визначити його етимологічні коріння. Найбільшого поширення набули три версії його шведського (“норманського”), іранського (“скіфського”) та автохтонного слов'янського походження. М.Попович вказує і на можливість компромісу північної та південної версій через взаємозв'язок скандинавської міфології з міфологією осетинсько-аланського світу. Та правий, мабуть, О. Субтельний, який вважає, що ця суперечка вже ніколи не може бути вирішена однозначно.
Паралельно з етимологічними пошуками змісту поняття “Русь” та “Руська земля” тривали спроби їх географічної та етнічної ідентифікації. З'ясувалось, що ці поняття з розвитком давньоруської держави значно трансформувались, і якщо на початковому етапі історії, в етнічному плані, вони часто навіть ідентифікувались з варязьким елементом, то поступово, наближаючись до подій ХІІІ століття, стали означати все те населення, яке належало, було залежним від руських князів. Але географічно трансформація відбувалась за зворотньо-пропорційним принципом. Відразу з утворенням держава “Русь” вбирала в себе всі ті землі, на які поширювалась влада київського князя. З розвитком феодальної міжусобиці та послабленням центральної влади за “Русь” “руську землю” вже сприймали тільки як ту територію, яка в історичному аспекті була лише фундаментом Київської держави. А це, насамперед, землі Київського, Чернігівського та Переяславського князівств.
Та, на жаль, відмічена цікава динаміка розвитку поняття “Руська земля” не отримала подальшого аналізу з світоглядних та культурологічних позицій. Безперечно, в усіх працях, присвячених дослідженню давньоруської культури, відмічається геополітичний характер змін, що відбувались на теренах давньоруської держави з часів її формування та розквіту до часів її занепаду, розпаду та автономного існування суверенізованих частин напередодні монголо-татарської навали. Така трансформація не могла пройти осторонь суспільної свідомості і самої давньоруської людини. Вона не могла бути не поміченою у ході розвитку й процесу самоусвідомлення, що, у свою чергу, не могло не відбитися на формуванні відповідних поглядів геополітичного та історіософського характеру. Інша справа – знайти ті твори та форми виразу думок, в яких ці погляди могли проявитися, могли відбитись й залишити свої сліди в культурі.
Найдавніші з відомих нам літописних повідомлень про “Русь” та “землю руську” з'являються не раніше часів правління Володимира Великого та Ярослава Мудрого. Але вже ці повідомлення є непростою констатацією факту використання досліджуваного поняття. Вони подаються у контексті суперечки, що розгорнулась між прибічниками новгородської та київської версій його походження. Це питання не дає спокою його авторам. У контексті сучасних йому подій воно безумовно стало наслідком тієї боротьби, яка активізувалась під час боротьби за Київ з часів смерті Святослава і тривала далі, аж до початку ХІІ століття – часів розпаду єдиної Київської держави. Як відомо, новгородці не просто брали активну участь у цій боротьбі, підтримуючи Володимира Святославича та Ярослава Володимировича. В рамках процесу зміцнення центральної влади під час розбудови нових державних інститутів, вони разом з підтримкою певних кандидатів на київський стіл добивались розширення або ж збереження у нових умовах гарантії власної автономії, власних прав в межах цієї держави. Саме тому питання, кому забов'язаний київський князь владою в державі, або “хто в ній почав спершу княжити, і як Руська земля постала”, було не пустим дослідницьким інтересом для тих, хто брався його вирішувати. З проведенням релігійної реформи це питання певною мірою набуло й ідеологічного характеру. Хрещення Києвом Великого Новгороду зробило необхідним обгрунтування, не тільки з мотивів зовнішнього, але і внутрішнього характеру, факту отримання “матір'ю городов руських” божого благословіння майже з перших рук. Це і робить відома легенда руками апостола Андрія, який мандруючи шляхом “з варяг у греки” й відвідує спочатку Київ, залишаючи на ньому своє пророцтво, а вже потім – Новгород.
Як же сприймається поняття “Руська земля” століттям пізніше за ті факти, до яких літописці відносять самий початок її утворення? По-перше треба відмітити те – і це найважливіше, що літописців не цікавить, що безпосередньо означає термін “Русь”. Вони сперечаються тільки відносно того, звідки його було занесено або звідки пішли народи, які тепер звуться руськими. Такий підхід повинен був дати відповідь на головне для них питання: Південь чи Північ були творцями Київської держави? Тому, якщо новгородці зосереджуються на поясненні того, як київська влада була пов'язана з ними, то кияни досліджують питання, як вони опинились в цих місцях, звідки прийшли та хто заснував Київ. Інакше кажучи, кияни досліджують питання етногенезу, а новгородці – питання генези влади. Цікаво і те, що, як у першому, так і у другому випадках, поняття “Русь” не розглядається як певна автохтонна одиниця. Це поняття немовби ззовні “накидається” на існуюче явище як ім'я на те нове, що воно становить собою у певному історичному контексті. І не має значення хто перший дав це ім'я, але немовби зрозуміло, що не саме це явище себе йменує, бо щонайменше це справа не дитини, а її батьків. Русь – це той етнічний симбіоз, в якому влада вперше стала відігравати самостійну роль, розташовуючись над етноплемінними верхівками у вигляді окремого, з початку військово-політичного, інституту. Таким чином, можна вважати, що з самого свого зародження поняття “Русь” відігравало трансетнічну роль, даючи нове ім'я геополітичному явищу, яке ми тепер називаємо державою. Цікаво відмітити той факт, що сам термін “Русь” та похідні від нього “Ругиланд”, “Ругія”, “Русія”, “Рутенія” тощо, були такими поширеними на відстані від Північної Франції та Скандинавії до Південно-Східної Європи, що у період Великого переселення народів легко пояснюється їх такою ж великою мішаниною й схожістю процесів державотворення на їх землях.
Різниця між новгородцями та киянами в аргументації походження феномену “Руської землі” надалі певним чином вплинула і на особливості його розуміння. До Святослава всі літописні повідомлення про Русь і русів (тут, насамперед, маються на увазі тексти договорів Олега з Візантією) несуть певну мішанину між етнічними та державотворчими рисами цих термінів. Так, наприклад, вся держава Олега й Ігоря може називатись Руссю, але у той же час можна прочитати повідомлення древлян Ользі про те, як “осе князя руського ми вбили”. Тільки з часів правління Святослава Ігоревича починає використовуватись формула “земля руська” поруч з поняттям княжого роду. Та мабуть тільки подіям Х–ХІ століття довелось стати вирішальним фактором у насиченні певним культурним змістом достатньо пустої на той час формули “Русь” або “земля руська”.
Спочатку цьому сприяв процес асиміляції варязького елементу, що у свою чергу призвело до певної суспільної інкорпорації, гармонізації та етнічної адаптації нової владної надбудови у тло слов'янської культури, а також процес ідентифікації її як своєї. Це відбувалось на основі слов'янизації княжого роду, що не в останню чергу було пов'язано з древлянськими повстаннями, хоча достатньо глибоко ця проблема ще не досліджена. (За версією деяких істориків, після загибелі Ігоря Ольга таки вимушена була одружити Святослава на Малуші, дочці древлянського князя Мала. І саме від цього шлюбу походить великий реформатор Київської держави Володимир Святославич. Інші історики розробляють версію можливого правління у 40-х-50-х роках ІХ століття Ігоря та Уліба – вірогідних братів Святослава.) Святослав перший ділить Русь, як власну землю між своїми синами. Це ж робить і Володимир Святославич, усиновлюючи навіть свого племінника Святополка, сина вбитого за його наказом брата Ярополка. Таким чином, поняття “Руська земля” набуває родових ознак і міцно прив'язується до великокняжого роду. Цікаво і те, що як Святослав, так і Володимир, поділяючи Русь між синами, віддавали у правління і Новгород. Та за Святослава новгородці самі випросили для себе князя, бо син Ольги чомусь навіть не передбачав закріплювати за своїм родом це місто. Хоча може і навпаки – занадто цінував його, щоби доручати комусь іншому. Вже Володимир, який укріпився на київському столі тільки за підтримки новгородців, розуміючи надзвичайну вагу цього міста, віддає його свєму старшому сину Вишеславу. Після смерті Вишеслава, ще за життя старого Володимира, Новгород дістається самому Ярославу Мудрому. Отримавши таку спадщину, Ярослав вважає за можливе проявляти непослух навіть самому батькові, який помирає у гніві, готуючись до свого останнього походу на неслухняного сина. Надалі важко собі уявити можливість перемоги Ярослава над братами у боротьбі за Київ, якщо б новгородці не подали йому відповідної допомоги у цьому. Та вже сам Ярослав наприкінці життя, складаючи заповіт, не згадує у ньому долі Великого Новгороду зовсім. Місто немовби випадає з великокняжої спадщини, що прямо свідчить про його вже особливий політико-правовий статус у державі. Боротьба, яка призвела до цієї зміни становища північної столиці Русі, мабуть і була зафіксована літописцями у вигляді різних концепцій тлумачення версій походження цього поняття. Можна одночасно констатувати, що на цей час новгородці ще не відмовляються від самого поняття “Русь”, сперечаючись за право власності на нього. Вони, а скоріше за все княжа верхівка цього регіону, розуміють, що єдність через великокняжий рід з владними структурами інших регіонів є достатньою підставою якщо і не для боротьби за всю його спадщину, то для відстоювання власних інтересів в умовах розгортання княжої міжусобиці.
Та все ж, вирішальним фактором у процесі становлення змісту поняття “Руська земля” займає подія хрещення Русі. Вже Ольга, переконуючи Святослава у необхідності охреститись, говорила: “Якщо бог захоче помилувати рід мій і землю Руськую, хай покладе їм ( маються на увазі Святослав та його оточення – Б.В.) на серце звернутись до бога, як ото і мені бог дарував”. Велика княгиня сприймала “землю Руськую” вже не тільки як родову спадщину, але, насаперед, як сакральну територію, влада над якою дарована її роду самим Богом. Поняття Русі витягається з контексту, обмеженого етноплемінними взаємостосунками як на внутрішньому, так і на зовнішньому рівнях, та включається в якісно іншу й нову площину духовно-культурного буття. Християнство, як загальна світоглядна парадигма цього буття, ще не сприймається в його історіософському контексті. Та думка про долю роду свого, в умовах відміченого раніше процесу адаптації норманських елементів до місцевого етнічного масиву, змушує шукати шляхи порозуміння влади і населення на спільних засадах, в основі яких лежить визнання цінності людини як божого творіння. В рамках цього гуманістичного підходу, як сакральний елемент сприймається і Руська земля.
Наступним кроком у процесі сакралізації поняття “Руська земля” стають часи правління Володимира Святославича. Великий князь сприймає Русь вже далеко не тільки як родову спадщину. Боротьба з братами за владу над Києвом одночасно і прагматизувала, і, на особистісному рівні, драматизувала сприйняття досягнутої мети. Для Володимира Русь – це насамперед штучна дійсність, через яку він намагається пізнати й освоїти спадщину, що йому дісталась. На початковому етапі, відразу у здобуттям влади, він намагається нівелювати відмінності у розумнні феномену “Руської землі” й надати Русі єдиного духовного та політичного змісту. Так, здобувши Київ, він не тільки не віддав місто на розграбування варягам, але і, вибравши “із них мужів добрих, тямущих і хоробрих”, роздав їм міста. Це була перша спроба проведення політико-адміністративної реформи. Згодом, після охрещення Русі і всього того, що його до цього підштовхнуло, Володимир, мабуть, вимушений був остаточно відмовитись від варязьких послуг та віддати міста своїм синам. У плані релігійної реформи Володимир спробував створити на базі вірувань етнічних груп мешканців Русі єдиний пантеон богів. Але це намагання надати поняттю “Руська земля” свого духовно-релігійного обличчя також провалилось, хоча від самої ідеї реформи князь не відмовився. Масштабна літописна картина вибору Володимиром Святославичем нової віри набула справжнього епічного характеру. Її світовий контекст не тільки визначив доцільність вибору християнства, а саме православного віросповідання, з старих й добре відомих етнополітичних позицій, але вперше репрезентував у масштабі всього християнського світогляду місце окремої людини й народу в цілому. Поняття “Руської землі” стало набувати історіософського характеру. Воно, незалежно від своєї етнічної, соціальної та владної структури, стало репрезентувати ту духовно-культурну єдність, яку створив з прийняттям християнства Володимир Великий. Русь в цей час сприймалась “вся”, “від краю і до краю”. Іаков Мніх у своїй “Пам'яті та похвалі Володимиру” безперестанно повторює, що “бещисла душь по всей земли Русской приведены к богу”, що “потом всю землю Русскую и грады вся украси святыми церквами…”, що “бысть апостол в князех всю землю Русскую приведе к богу”, що “по всей земли Русской и в градех и в селех, везде милостыню творяше нагые одевая…” тощо.
Кульмінацією включення Руської землі до християнської історіософської картини світу та наділення самого поняття відповідним історіософським змістом стає знамените “Слово про закон і благодать” митрополита Іларіона. Не дивлячись на те, що митрополит лише раз використовує поняття “Руська земля” (говорячи про Святослава він пише: “Не в худородній бо і невідомій землі володарював той, а в Руській, про яку відати і чути на всі чотири кінці землі”), надалі, підводячи підсумок правлінню Володимира та Ярослава, Іларіон малює картину розквіту їх держави в образах не інакше як втіленого раю небесного на землі. Сакралізація поняття Руської землі набула абсолютного характеру. Це змінило сприйняття часу, який тепер для наступних поколінь мешканців Русі виступав своєрідним “золотим віком” її історії. Та головне полягало ще і у тому, що після такого афективного переживання дійсності, подальша історія розвитку реальної держави не могла вже ніколи співпасти з її ідеальним образом, створеним у той час конкретно-історичними обставинами буття.
Заведений годинник сакрального часу історії “землі руської” став лічити роки й упорядковувати ті знання про минуле, які ще збереглись з попередніх віків. Русь, потрапляючи у контекст світової історії, перетворювалась в один з її багаточисельних персонажів, над якими панувала всемогутня Божа воля. Намагаючись прочитати її вирок, літописці заглядали у минуле. Співставляючи його з реальністю, що існувала, та інтерпретуючи на свій розсуд побачене, вони підводили грунт під майбутнє, яке вперше набувало свого власного обличчя. І хоч здавалось, що світ повертався у вир старих проблем шукаючи відповіді на питання “звідки пішла Руська земля”, та, насправді, у своїх “словах” і “повчаннях” вони намагались знайти рецепт відродження могутності і гармонійного спокою, намагались, хоч і на зразках старих прикладів, уявити нову конструкцію ідеальної держави та суспільних стосунків у ній. Саме цей відтінок належить тим, хто говорить ще про “всю землю Руську”, але має на увазі насамперед церкву – не християнство, а саме церкву. Тим більш подібне ставлення до поняття “Руська земля” характеризує згадки про неї у творах часів остаточного розпаду Київської держави, коли воно геть не відповідало тим політичним реальностям, на основі яких у свій час виникло. Яким же чином зміни політичного контексту поняття “Руська земля” призвели до зміни й самого його змісту?
Історичним фоном часів розквіту літописання був процес занепаду і розпаду єдинодержавних принципів правління, введених Володимиром Святославичем та Ярославом Мудрим. Реальний геополітичний зміст поняття Русь,, немов шагренєва шкіра, завужувався з кожним наступним етапом розвитку міжусобних протиріч та втратою Великими князями київськими влади над своїми васалами. Історики відмічають факт втрати Києвом ролі не тільки певного політичного центру – Русі, але і будь-якої самостійної політичної ваги в колишній імперії. На постімперському терені за Києвом максимально закріплюється роль економічного, а мінімально – тільки духовно-культурного центру. Відповідно, і поняття “Руська земля” в цей час стало, з одного боку, абстрагуватись від політичної реальності, стало набувати ідеального, духовного змісту, а з іншого – означати тільки ту Русь, яка уявлялась центром імперії, метрополією без її колоніальних володінь.
Занепад Києва як політичного центру Русі не означав повної втрати “матір'ю городів руських” певної політичної ваги на теренах колишньої імперії. Боротьба навколо Києва тривала, але роль, зміст і напрямок її значно трансформувались. Нас це цікавить тому, що в кінцевому варіанті така трансформація не могла не вплинути і на зміну змістовного наповнення та сприйняття поняття “Руська земля” у новому історичному контексті. Вже відмічалось, що утворення Київської Русі відбувалось у своєрідному конкурентному протистоянні Києва і Новгорода, Півночі і Півдня. Згодом, із занепадом Києва, ця боротьба згасла; Великий Новгород здобув такі автономні права, які фактично звели владу імперського центру до майже пустої формальності. Кероване вічем місто надавало Новгородському князівству певних республіканських рис. Але в цілому, нова ситуація не призвела до згасання старої проблеми протистояння Півночі і Півдня Русі. Новим конкурентом Півдня й нащадком Півночі ставало Володимиро-Суздальське князівство, що повільно зросло на Північному Сході Русі. Землі цього князівства були найменше освоєними землями колишньої Київської держави. Знаходячись у стадії становлення політичної самостійності та етнічної консолідації, вони переживали період зовнішньої активності, період, який Києвом і Новгородом давно було вже залишено позаду. Боротьба з Києвом для нового потенційного лідера набувала особливого значення, бо перемога над ним надавала можливості, окрім вирішення своїх внутрішніх справ, претендувати на контроль або навіть прилучення до своїх володінь “нових-старих” територій, загарбання їх, таких важливих, для власного розвитку духовно-культурних цінностей. Півнчно-Східна Русь хотіла відібрати у Києва те, що, здавалось, відібрати неможливо – його авторитет духовно-культурного центру східноєвропейського регіону. Тому такою запеклою і принциповою стає боротьба між киянами та суздальцями. Неприхованим оком вона проявляється на сторінках Київського літопису через відверто негативне ставлення киян до Юрія Долгорукого та Андрія Боголюбського. Ця боротьба надихає і монахів Києво-Печерського монастиря, які на сторінках знаменитого Патерика прославляють свою святу землю у протиставленні її усім багатствам північно-східних окраїн слов'янського світу. Таким чином, протистояння набуває не тільки ментального характеру, але і сакрального. Сакральна “Руська земля”, у її вузькому значенні, протистоїть профанному змісту широкого розуміння Русі. Це ставало новим трансформованим варіантом того єдиного за характером типологічного явища, про яке повідомляв у “Повісті минулих літ” Нестор; він описував різні слов'янські племена на основі їх порівняння з полянами, що відігравали для нього роль своєрідного еталону цивілізованого розвитку напередодні утворення Русі. Це ж було майбутньою основою того, як у часи українського Просвітництва, посилаючись на безперечно сакральний за християнськими легендами, характер київської землі, його діячі визначали автономну роль українських земель в історії та їх відповідне прецендентне право на самостійний розвиток у подальшому. Історія, її безперервність ходи, взаємозумовленість історичних епох, каузальна принциповість історичного розвитку як такого набувають фундаментального значення у сприйнятті часу, стають невід'ємними рисами історичної свідомості київських мислителів. Їх історичне мислення наближається до характеру історичного мислення західнохристиянської культури, хоча й візантійсько-православне ієрархічно-“ліствицьке” розуміння структури й механізму існування людського буття не було остаточно подолане та відкинуте. Наведених прикладів можна побачити, як симбіоз етико-естетичних принципів сприйняття “Руської землі” наскрізно поєднував такі різні часи її історії, як дохристиянський період, період обрання віри, період утвердження християнства та його поширення в часи занепаду державної цілісності Київської імперії, нарешті, у період монголо-татарської навали та у часи польсько-литовського панування й формування козацького обличчя української нації.
Певної трансформації у ХІІ–ХІІІ століттях зазнала не тільки проблема “Північ-Південь”, але й іманентна природі Півдня проблема “Захід-Схід”. В свій час процес консолідації Київської держави відбувався на основі боротьби між полянами та древлянами. Повстання древлян змусили княгиню Ольгу вдатися до більш рішучих політичних реформ, в результаті яких подальший розвиток отримали державні інституції, прискореними темпами пішов процес зрощування варязької еліти з місцевою слов'янською верхівкою, були зроблені перші кроки у напрямку релігійної реформи. Пізніше, опонентами полян та Києва стали сіверяни й Чернігів. Ім'я Ольговичів – правлячої чернігівської династії – стало сукупним ім'ям непокори центральній імперській владі у період її занепаду. Та тільки з остаточним її розпадом відбулись і головні зміни, зміст яких полягав у відході Києва в суперечці західного і східного векторів розвитку “Руської землі” на другий план. Головними опонентами у політичному розвитку Півдня стали Галицько-Волинське князівство, яке символічно успадковувало роль древлян, та Чернігово-Сіверське князівство – “отчини” землі ольговичів. Обидва центри мали різне уявлення про державу, стосунки між владою і народом, центром і переферією, по-різному ставились до історії, до сусідів тощо. Та найважливішим було те, що як для західної Галичини, так і до орієнталістського Чернігова, Київ залишався тим політичним пунктом, авторитет якого перетворювався у вирішальний аргумент домінування одного з двох напрямків. Потенційно Київ зберігав за собою роль гармонізуючої сили. Він міг сприяти поверненню реальної політичної ваги поняттю “Руська земля”, але вже на іншій, моноетнічній основі, універсалізуючи та нівелюючи всі ті особливості етнічного розвитку Півдня, які ще зберігались й давали відчутно про себе знати напередодні монголо-татарського нашестя.
Отже, підсвідома ідеологічна боротьба навколо поняття “Руська земля” разом з реальною політичною боротьбою навколо Києва хоч і відбувалась у два рівні, та у своєму підсумку вела до ідеалізації й, деякою мірою, сакралізації їх ролі та змісту. У той же час, це одухотворення відбувалось не на старому імперському грунті, а на основі близькості й спільності певних етнічних рис, на основі спорідненості духовного рівня розвитку й поглядів на світ, свого місця в ньому, поглядів на Людину як таку, а не просто статистичного мешканця “руської землі”. Становище Києва та нові риси у понятті “Руська земля” поступово набували потенції своєрідної духовної держави, яка, за словами А. Гуревича, носила “імпліцитний”, не вимовлений, але практично дієвий характер. Така синкретична форма існування певного соціального явища відновлювала політичну активність міфологічної свідомості, а це було тим, без чого важко уявити процес генези національної свідомості, національної ідеї.
Формування нового історіософського змісту поняття “Руська земля” разом з генезою процесу націотворення не могло відбуватися, не порушуючи певні рамки старої християнсько-теологічної історіософської парадигми. Як вже говорилося вище, основні риси цієї парадигми були закладені поглядами на місце Русі митрополитом Іларіоном, Никоном Великим, Нестором-літописцем, Володимиром Всеволодовичем (Мономахом) та іншими мислителями. Треба зауважити, що позиція Іларіона та спадкоємців його поглядів бачила місце “Руської землі” в системі християнського світу на сакральному рівні у безпосередньому євхаристичному зв'язку з Богом. Посередництво “старих” народів, а насамперед, греків і римлян, не визнавалось. Русь не тільки на ідеологічному, але і на організаційному рівні добивалась повної автономії від своїх хресних батьків. “Руська земля” в ідеях своїх найталановитіших мислителів вже була свідома необхідності цього стану. Але розпад імперії послабив сили її прибічників й відволік їх на інші справи. Внаслідок залежності вищого церковного кліра Київської митрополії від Константинопольського патріаршества, в Києві так і не змогла сформуватись за візантійським зразком цезарепапістська модель влади. Незалежна від великого князя церковна влада не підтримувала й боролась проти спроби світських господарів укріпити своє самодержавство. В результаті цього, розбудовуючи свою державу, свою уявну й ідеальну “Руську землю”, сакральність останньої визначалась не підтримкою церкви, а духовним характером її існування, духовними принципами її буття. Таким чином, поняття “сакральне” тут більше означало “духовне”, ніж “церковне”. “Духовне” і “церковне” не тільки не співпадали, але у деякій мірі, знаходились у протистоянні один одному. В результаті, на прикладі розвитку процесу десакралізації духовного життя в Україні-Русі, тут, мабуть, треба швидше говорити про його секуляризацію. Високий рівень сакралізації не тільки не похитнувся, а навіть навпаки – поглибився, закарбовуючись певною ментальною рисою національної свідомості, яка почала формуватись в цей час. Саме ця сакралізована свідомість пізніше, в роки Першого українського відродження, за допомогою соціальної активності братств підхопила конаючу православну церкву і врятувала її, зробивши прапором у боротьбі проти соціального й національного поневолення.
Цікаво відмітити і той факт, що згодом занепад і падіння Візантійської імперії змінили ставлення Константинополя до процесу відродження імперії на теренах Русі. Грецька церква стала активним провідником й захисником імперських рис, що зростали у Володимиро-Суздальській Русі та її нащадка – Московському князівстві. Цезарепапістські принципи побудови влади були повністю перенесені до Московської Русі. Церква й світська влада стали нерозривним симбіозом. “Сакральність” Московії швидше означала її церковність, ніж духовність, яка зникала з усього того, на що звертала увагу церква. Суспільство, у кращому випадку, дехристиянізовувалось, повертаючись до старих примітивних язичницьких вірувань, в гіршому ж плані – атеїзовувалось та набувало антихристиянських рис.
Підсумком розвитку процесу десакралізації духовної культури суспільства ставало набуття цією культурою світського характеру. Але, в силу відмічених особливостей давньоруської десакралізації, суттєвих змін зазнав і процес формування світського характеру культури. У класичному варіанті носіями високої світської культури були, насамперед, представники самої світської влади. Але ж владні інститути характеризують наявність політичного ресурсу суспільства, наявність потенції автономного політичного розвитку. Поняття “Руська земля” та реальність політичного життя Києва, яка визначала політичну потенцію поняття, була вкрай жебрацькою, а саме поняття “Руської землі”, як ми вже й відмічали, швидше носило духовно-ідеалізований характер, характер міфу або утопії, ніж реальної дійсності. У цій ситуації говорити про політичний зміст й поняття “світський” було б такою ж неточністю, що і говорити про тотожність “сакрального” й “церковного”. “Світське” в умовах розвитку “Руської землі” було політичним настільки, наскільки політичним був її етногеографічний характер, етногеографічний зміст. “Руська земля” була на той час у політичному аспекті пустою формою, пустим, хоча і сакралізованим, місцем. А, як відомо, святе місце пустим не буває. Саме виборювання її і відзначилось боротьбою всіх наступних віків, у ході якої одні претенденти дивились на багатства її спадщини, а інші, через цю ж саму спадщину, намагались знайти і зрозуміти себе. До того ж, треба відмітити, що у цій боротьбі всі князівства знаходились на одному рівні: чи це було Галицько-Волинське, чи Володимиро-Суздальське князівства. Так як процес формування етнонаціональної свідомості знаходився тільки на початковій стадії, політичні претензії на ту духовну абстракцію, до якої завузилось розуміння й сприйняття поняття “Руської землі”, ще не співпадали, не набували адекватно тотожних характеристик з тими політичними формами, які на цей час вже реально існували й голосно заявили про себе, свої інтереси. Політична самосвідомість цих новоутворень ще мало цікавилась принциповим характером змісту поняття “Русь”. На першому місці у них знаходиться сам процес самоусвідомлення, вектор якого носить відцентровий напрямок. Тому ставлення до самого поняття “Руська земля” набуває швидше тактичного характеру, ніж стратегічного. Про подібне ставлення до поняття “Руська земля” володимиро-суздальських князів переконливо писав у своєму дослідженні А.М. Робінсон [7, с.239]. Що ж стосується Півдня Русі, то про подібність тих процесів, що розгортались в цьому регіоні, красномовно свідчить поява нового терміну – “українські землі”. Мабуть буде перебільшенням говорити про те, що Галицько-Волинське князівство було тим перехідним ланцюжком, який історично пов'язав Київську державу з Україною-Січчю, Україною-Гетьманщиною ХVІ–ХVІІ ст.ст. Протягом усього часу, від ХІІ до ХVІ століть, ідея державності, дух державності, а у певній мірі, й її реальність ніколи не покидали Києва, або того невеликого за географічним виміром регіону навколо нього, який у ХІІ–ХІІІ століттях на постімперських теренах, у їх внутрішніх взаємостосунках отримав назву Руської землі. У ході процесу формування української нації, що з розпадом Київської імперії охопив увесь Південь, утворилось декілька центрів державотворення, які розвивались паралельно, одночасно пропонуючи різноманітні варіанти вирішення нагальних проблем націогенезу. Подібний паралелізм притаманний політичній стороні процесу націогенезу багатьох народів. Згадаємо, як у найближчих сусідів українців на заході та сході карколомні зміни у розвитку призвели до утворення нових столиць (наприклад, Краків, Варшава, Москва, Санкт-Петербург тощо), що зовсім не обмежувалось пустим символізмом даного політичного кроку. Здається, однією з причин загибелі Галицько-Волинського князівства якраз і було те, що в рамках цього державного центру так і не змогли сформуватись ті необхідні духовні й ідейно-культурні передумови державності, які мали врятувати це могутнє державне утворення від, швидше за все, внутрішнього, чим зовнішнього фактору процесу докорінного й остаточного самознищення. Цікаво і те, що саме духовне піднесення Галичини у ХVІ–ХVІІ століттях призвело до усвідомлення українською духовною елітою краю факту необхідності пошуку нового центру державотворення для молодої нації, що поставала з колін й усвідомлювала свою самодостатність в усіх сферах буття. У той же час треба пояснити, що поняття духовності, сакральності того державотворчого процесу, який повільно й за лаштунками історичної реальності відбувався навколо Києва, в “руській землі”, вміщало в собі і ті об'єктивні данності, які у майбутньому робили цей регіон придатннішим до відтворення в історичній плоті і крові держави, ніж будь-який інший. Зрозуміло, можна вважати повернення столичного статусу Києву збігом історичних обставин й випадковістю, а можна в цьому бачити і долю того провидіння, на яке з часів Нестора-літописця вказують різноманітні церковні джерела.
Важливо відзначити й ще одну особливість розуміння поняття “Руська земля”. Ця особливість пов'язана з його зовнішнім побутуванням. У міжнародних відносинах “Руській землі” належали всі ті території, які в свій час входили до складу Київської імперії. Цьому сприяли як особливості внутрішніх процесів розвитку “руських земель”, головною з яких була певна відсталість розвитку націогенези на їх терені, так і зовнішні обставини, серед яких не остання роль належала спільності духовно-культурних рис східноєвропейської цивілізації. По суті у націокультурному плані вчитись розрізняти народи Східної Європи Захід починає тільки сьогодні. Московська держава, що постала на руїнах Золотої Орди, перебираючи її спадщину та створюючи власну імперію, оголосила себе не тільки єдиною спадкоємницею “Руської землі”, але й всього християнського світу. Це переконувало Захід у справедливості своїх власних переконань щодо розуміння змісту поняття “Русь” та “руський”. Заходу були незрозумілі й здавались штучними суперечки між самими “руськими землями” за успадкування самого поняття “Русь”, навколо питання приорітетності у взаємостосунках тощо. Захід вважав це “внутрішньою” справою самих “руських”. Таким чином, ззовні, але не без подачі й певних внутрішніх “руських” сил, створювався спотворений історіософський зміст поняття “Руської землі”, який в певній мірі відповідав потребам стосунків цих внутрішніх і зовнішніх сил. І треба відзначити, саме необхідність перегляду цих взаємостосунків створює сьогодні умови до перегляду старих історіософських поглядів, у тому числі й стосовно поняття “Русь”. Ключовим моментом цього процесу тут повинні стати події міжцерковних взаємостосунків, події контактів київських можновладців з Святим Престолом у Римі, які фіксуються з часів пошуку та обрання віри ще до міжцерковного розколу і аж до практичної реалізації ідеї міжцерковної унії в Бересті у 1596 році. Поняття “Руська земля” в його українській інтерпретації ніколи не несло в собі різкого й принципового християнсько-конфесійного протистояння. В силу відмічених уже раніше обставин, характер владних взаємостосунків тут більше нагадував західно-католицьку модель, ніж візантійсько-православну. В рамках загальнохристиянської історіософської парадигми українська філософсько-історична культура мінімально відрізнялась від візантиїзма своїм включенням й активним впливом на процес формування загальноєвропейської цивілізаційної канви історичного розвитку протягом Х–ХVІІІ століть. А максимально – вона ж сама сприяла розвитку й збереженню потенції об'єднання християнських світів, формуючи в рамках своєї культури ті принципи, які, на противагу ідеології московського месіонізму та практики католицько-протестантського місіонерства, можуть сприяти християнському порозумінню всіх братів у вірі.
Тема статті не дозволяє говорити більше про те, що лежить в основі цих історіософських принципів. Справою спеціального дослідження є аналіз історіософських уявлень доби Київської Русі. Саме ж поняття “Русь” у цьому контексті є однією із змістовних форм, в рамках яких історіософська парадигма розвивалась, усвідомлюючи себе й трансформуючись під впливом зовнішніх й внутрішніх обставин.