Період між двома світовими війнами (включаючи их) був найбільш трагічним в історії українського народу. У цей час українська нація понесла багатомільйонні втрати внаслідок І-ої світової війни, громадянської війни, насильницької колективізації, репресій 20-30-х рр., голодомору 1932-1933 рр., ІІ-ої світової війни.

Чи не єдиною морально-психологічною основою українського народу в цей драматичний період виступала Українська церква, яка прагнула не тільки зберігати націю, але й відроджувати духовність та національну ідею.

Історія Української церкви була не менш трагічною, ніж історія самого народу, тому, розглядаючи її, ми можемо визначити основні принципи розвитку українського національно-духовного відродження на даний період.

Комуністична ідеологія була ворожою будь-якій релігії і, передусім, церкві православній, з огляду на її історичну роль, тому з перших днів утвердження більшовиків репресивна система взялася за знищення церкви як суспільного інституту. Не випадково державний орган, що займався справами релігії при наркоматі юстиції, називався ліквідаційним відділом. І лише значна кількість віруючих та небезпека народних повстань стримувала тотальну ліквідацію церковного кліру.

В Україні, до встановлення Радянської влади, ситуація була дещо іншою, ніж у Росії. Вже з весни 1917 року починається рух за те становище церкви, що було втрачене УПЦ наприкінці ХVII ст. У квітні-травні 1917 проходять єпархіальні (Київський, Полтавський, Подільський та ін.) з'їзди віруючих та духовенства, на яких порушуються питання про надання церкві самостійності, утворення Всеукраїнського церковного центру, відновлення у богослужбовій практиці давніх українських обрядів і звичаїв, будівництво церков у національному українському стилі, богослужіння українською мовою тощо.

Центральна Рада байдуже поставилася до діяльності ВПЦР і Всеукраїнського православного собору. Соціалістично налаштовані лідери України не зуміли оцінити великого потенціалу церкви як ідеологічного чинника у розбудові країни. Оголосивши релігію приватною справою громадян, уряд на чолі з В. Винниченком не створив навіть жодної державної установи у справах релігії і церкви. Лише у січні 1918 року новий уряд на чолі з В. Голубовичем організував при Міністерстві внутрішніх справ департамент сповідань. Та зробити щось реальне у цій сфері ця інституція не встигла.

На належному рівні релігійний чинник оцінено при гетьманаті. У перший же день приходу до влади, 28 квітня 1918 р., П. Скоропадський проголосив закон про тимчасовий державний устрій в Україні, згідно з яким православ'я проголошувалося "первенствуючою в Українській державі вірою".

1 січня 1919 р. в Україні проголошено автокефалію православної церкви. Оголошувалася повна незалежність від Московського патріархату. Вища церковно-законодавча, судова та адміністративна влада УАПЦ, згідно з новим законом, належала Всеукраїнському церковному соборові. Позитивний вплив на розвиток церкви мало те, що Директорія брала під своє утримання церковний клір, надавала йому ряд пільг.

У жовтні 1921 р. організаційно оформилась УАПЦ, яка відразу заявила про свій намір бути аполітичною організацією, займатися виключно вирішенням проблем церковного і духовного характеру. Проте у новій більшовицькій державі, яка небезпідставно вважала церкву своїм конкурентом, було практично неможливо уникнути конфлікту з владою не тільки УАПЦ, а й усім церквам та релігійним течіям тогочасної України.

У 20-х рр. політика компартії щодо церкви стала більш гнучкою. Православну церкву вирішили розкласти зсередини шляхом "реакційного" утиску так званої прогресивної антирадянської частини церковників. І як результат - починаючи з 1927 року, УАПЦ зазнає постійних втрат своїх клірників, яким виносять вироки: від висилання - до розстрілу. У 30-х рр. почалося масове закриття та знищення храмів (всього близько 8 тис., або 75-80%).

Відродження Української національної церкви відновилось на початку 40-х рр. ХХ століття. Зокрема, ІІ конференція ОУН у 19-му пункті своїх політичних постанов особливо підкреслювала, що: "Ми є за Українську Національну Автокефальну Церкву з патріархатом у Києві і за повний розрив з Москвою".

Варто відмітити, що загальна політика ОУН-УПА щодо релігії була спрямована на зближення та злиття українських церков, що, як зазначалося, "...лежить в інтересах Української Нації та Української Держави, яка буде відповідати релігійним переконанням Українського Народу та майбутньої Української Держави".