Конфліктогенність притаманна багатьом суспільствам на різних етапах їхнього розвитку. Характерна вона й для України. Нині конфліктність в українському суспільстві більше проявляється у релігійному середовищі. Найбільшу напруженість у суспільство вносять взаємовідносини православних церков.

Нинішні міжцерковні суперечки значною мірою пов'язані з політичною ситуацією. Надмірна політизація суспільства відбивається на міжцерковних стосунках, дає їм політичного забарвлення. Міжцерковний конфлікт тримає в напрузі українське суспільство, створює незручності не лише для діяльності релігійних організацій, нормального задоволення віруючими своїх релігійних потреб, а й гальмує процеси національно-духовного відродження та утвердження української державності. Не можна вважати нормальним стан, коли українське православ'я розколоте на три ворогуючі між собою церкви (Українська православна Київського патріархату, Українська православна Московського патріархату, Українська автокефальна православна церква). Найважливішою складовою релігійного життя в Україні є православ'я, яке загалом об'єднує понад 12 тисяч громад, що складає більше половини діючих в Україні релігійних об'єднань. Домінуючою у православ'ї є Українська православна церква Московського патріархату.

Історичне коріння конфліктності криється насамперед у тривалому розчленуванні українського народу між різними конфесіями. Суттєвою причиною значного загострення міжцерковного конфлікту наприкінці 80 - початку 90-х років ХХ-го сторіччя був стихійний початок релігійного відродження, різкий перерозподіл сфер впливу церков, підсилений різними темпами демократизації релігійно-церковної сфери. Частина проблем виникла з вини релігійних організацій, їхніх керівників, посадових осіб, впливових політиків, політичних партій, рухів, громадських організацій.

Україна стала незалежною державою і, згідно з приписами Святих Канонів, устрій церковних справ повинен відповідати політичним і громадським формам. 28-ме апостольське правило стверджує, що коли територіальна одиниця стає окремою державою, то вона повинна мати свою власну церкву. 34-те апостольське правило, на якому базується структура православних церков, зазначає: "Кожен народ повинен мати свого першого єпископа", тобто патріарха. А це свідчить, що без об'єднання подальший розвиток православ'я в Україні є досить проблематичним.

На основі аналізу сучасної релігійної ситуації пропонуємо два варіанта об'єднання церков: поетапний та одночасний.

На першому етапі могли б попередньо об'єднатися Українська автокефальна православна церква та Українська православна церква Київського патріархату. Між ними не існує ні догматичних, ні культових відмінностей, а також розходжень у розумінні національної ідеї, ставлення до української державності. Перший етап об'єднання міг би бути реалізованим за умови плідного проведення попереднього міжцерковного діалогу, у процесі якого було б досягнуто принципової домовленості щодо попереднього проведення ними Соборів окремо, а потім - спільного об'єднавчого Собору.

На другому етапі могли б об'єднатися новоутворена структура з Українською православною церквою Московського патріархату. Цей варіант можливо реалізувати на Всеукраїнському об'єднавчому православному Соборі.

Другий варіант - одночасне об'єднання церков, яке б змусило глав церков скласти свої владні повноваження і брати участь у виборах патріарха на рівні з ієрархами усіх церков.

Але серед перешкод на шляху об'єднання є слабкі контакти церков між собою, відсутність належного порозуміння між їхніми главами, а також претензії кожної з них на роль всеукраїнської релігійної інституції та майбутнього глави об'єднаної церкви. Реалізації другого етапу значною мірою перешкоджає страх Української православної церкви перед втратою свого канонічного статусу, невизнанням іншими православними церквами світу, а також загрозою нового розколу. Якщо буде можливим здійснити хоча б один з наведених етапів об'єднання, то релігійний конфлікт буде ліквідовано.

Ліквідація міжцерковного протистояння є настільки важливою справою для суспільства, що заслуговує на увагу найавторитетніших церковних діячів, релiгiєзнавцiв, органів державної влади тощо. Подолання релігійної кризи - питання великої історичної та державної ваги, і його треба розв'язувати на державному рівні. Зважаючи на багатоплановість конфлікту на релігійному грунті, підхід до його подолання має бути всебічним, комплексним. У багатоетнічному й поліконфесійному політизованому суспільстві іншого принципу, який міг би бути покладений в основу відносин між людьми, ніж толерантність, не існує. Релігійна ситуація в Українi нині досить складна, напружена, але не безнадійна. Враз ліквідувати конфлікт неможливо, його можна залагодити лише поступово. На сьогодні прийнятої для всіх гілок православ'я моделі єднання церков та здобуття автокефалії ще не знайдено. Але без ліквідації конфлікту Україна не зможе досягти громадянської злагоди та гарантованої суспільної стабільності. Якомога швидше ліквідувати міжправославний конфлікт можливо буде лише у тому випадку, коли політика поступиться місцем християнській Любові.