Поряд з такими шляхами проникнення християнства в Київську Русь як херсонесько-візантійський, східно-болгарський, кирило-мефодіївський, був і західноєвропейський – римський. Апостольська Столиця доклала чимало зусиль для навернення до християнства народу Русі.

Тривалий час історики у своїх науково – дослідницьких працях дотримувались концепції: “Київська Русь – держава, яка прийняла християнство саме за східним (Візантійським) обрядом. А вплив західної (Римської) Церкви на становлення та розвиток християнства на Русі мало хто досліджував”.

Десь близько 954 року приймає християнську віру київська княгиня Ольга. Вона вдається до перших заходів для церковної організації у Київській державі за допомогою Візантії. Але невдовзі після першої спроби, внаслідок, можливо, політико-релігійних непорозумінь з Візантією, розумна княгиня висилає аж два посольства до римського цісаря у Німеччині, Оттона I, у 959 та 962 роках з проханням, щоб він прислав у Київську Русь єпископа латинського обряду. У 961 році прибув на Русь єпископ Адальберт з метою організування церкви і християнізації Русі – України за західним обрядом і зразком. Ми бачимо, що це була фактично перша спроба християнізувати Русь, але була невдалою, оскільки до влади прийшов син княгині Ольги, а він виявився прихильником поганства.

З історії відомі ще два факти з життя Ярополка, які вказують на його християнство: 1) посольство Ярополка до німецького цісаря Оттона I у 974 році; 2) посольство Папи Венедикта VII до Ярополка у 977 році. Та передчасна смерть звела нанівець плани Ярополка й дала привід до гострої поганської війни.

Все ж таки у 988 році Володимир Великий втілив у життя наміри своїх попередників, йому вдалося утвердити християнство як державну релігію. Але відразу виникає питання: “за яким саме обрядом хрестилася Русь?”. Не випадково візантійські джерела мовчать про таку важливу подію, як хрещення народу, з котрим у Візантії були давні і тісні контакти. Жоден візантійський історик не відзначав такої важливої перемоги: залучення до своєї віри давнього і неспокійного сусіда. Чи випадково це? Гадаю, що хрещення Русі – це була версія Київського двору, оскільки візантійські хроністи приділяють увагу навіть найдрібнішим деталям історії, але нічого не згадують про хрещення Київської держави.

Про незалежність Української Церкви від візантійського патріарха свідчать також грецькі документи. Грецькі патріархи щороку видавали список своїх митрополій і в тих списках Київська митрополія ніде не згадується.

Вважаю, що релігія в усьому світі на той час була єдина – тільки католицька, хоч обряди були – латинський на заході, а на сході – грецький. Обряд – це спосіб поклоніння Богові. Вважаю, що Русь приймає християнство, не підпадаючи ані під яку політичну або ідеологічну залежність.

Обряд у новій Українській Церкві за часів Володимира творився власний, український: до старослов’янського обряду були введені місцеві звичаї. Це, мабуть, довело до конфлікту між Володимиром і його дорадниками, з одного боку, і грецьким архієпископом – з другого. Розгніваний архієпископ покинув Київ. Таким чином, завдяки геніальному вирішенню проблеми церковного устрою в Україні, християнство не зустріло жодного опору з боку поган, які приймали хрещення свідомо, підготовлені до того проповідями рідною мовою місіонерів. Цей факт стверджують усі історики:

“Україна приймала Христову віру не під тиском меча, як інші народи, а добровільно, не втрачаючи при цьому свого територіального суверенітету, не кажучи вже про моральний”.

Отже, віра, в якій хрестилися наші предки, за часів Володимира була християнська.

Релігія (зв’язок) була католицька. Українська Церква стала частиною Вселенської Церкви.

Обряд вироблявся свій, український, в основу його був покладений східний, грецький, деякі елементи латинського з використанням староукраїнської мови та місцевих звичаїв.

Про те, що українська церква була частиною Вселенської Церкви, свідчать часті посольства від князя Володимира до Риму і з Риму, від папи. Таких посольств зафіксовано у римських джерелах 12. Ті посольства їхали з Риму з мощами святих: Климентія, Віта, Вікентія, Венедикта та інших, імена яких увійшли до календаря Української Церкви ( у грецькій Церкві їх не було і немає ).