З точки зору 3. Фрейда, основою військової психології є показ супротивника як носія світового зла. Тоді борець з ним автоматично піднімається до рівня казкового героя і має риси архетипу, якому не можна протистояти психологічно. Частіше такий метод характеризує тоталітарне суспільство. Сьогодні ми бачимо його застосування у так званому "чорному PR". Така схема викликає ілюзію, що завжди можна маніпулювати суспільною свідомістю за допомогою зазначеного архетипу змієборця. У посттоталітарному суспільстві виникає проблема ворога, якого не можна визначити за соціальним чи економічним показником. Виникає спокуса використати християнство як новітню ідеологію суспільства при збереженні старої структури і методів керування, зробити віру державним інструментом при збереженні тоталітарної сутності держави.

На перший погляд, такий підхід може бути перспективним, оскільки дозволяє уявити віковічні конфлікти як зіткнення різних культур: християнської і мусульманської, православної і католицької тощо. Крім того, у християнстві є доволі поширений архетип Змієборця в іконогрічній традиції св. Юрія. Згадаємо основні сюжети ікон св. Юрія для того, щоб відповісти на питання, чи відповідає сучасне розуміння Змієборця християнській традиції. Переважна більшість дослідників згадують варіант ікони у вигляді вершника, який б'ється зі змієм. Але таке зображення виникає не раніше доби Проторенесансу і є фактично калькою з античного образу Персея. Це пов'язане з тим, що середньовічна патристика не визнавала рівноправності Бога і Диявола, Добра і Зла, на що опосередковано вказує боротьба святого і змія. Середньовічні змієборці перемагали змія без збройної боротьби: перехрестивши змія, прочитавши молитву тощо. Тому перші зображення св. Юрія акцентують увагу на його житті і мученицькій смерті.

Більше того, християнство дуже обережно ставиться до зображення зброї на іконі. На ранніх іконах (наприклад, св. Борис і Гліб, XI ст.) святі тримають меч вістрям донизу (у лицарській традиції це відмова від збройної боротьби, знак капітуляції). Значно пізніше меч тримають вістрям догори (знак негайного збройного наступу, наприклад, ікони св. Миколи Можайського, ХVІІІ ст.).

Як бачимо, християнська філософія ненасильcтва відповідає давнім традиціям і у сучасній культурі є замаскованою еклектичними нашаруваннями. При зверненні уваги на неї часто вважають неможливим застосування філософії любові у військовій психології, а більш широко - у всьому суспільстві, заснованому на насильстві. Деякі вважають заклик любити ворогів чи не єврейською змовою проти світу.

Розглянемо порушену проблему з точки зору класичного психоаналізу. "Пізній" Фрейд виділяв такі основні потяги людини, як ерос і тонатос. Останній дозволяє зрозуміти ненависть до ворога як проекцію самої людини. Таким чином, боротьбу і знищення ворога психоаналітик може тлумачити як боротьбу з собою. Знищення ворога, з точки зору філософії любові, є закликом до власного самогубства. Християнство відмовою від ненависті до інших психологічно захищає саму особистість, від самозруйнування шляхом потягу до смерті (тонатоса). Якщо цього немає, ветеран військового конфлікту є приреченим на повторення "в'єтнамського", "афганського" та інших синдромів. Вищевикладене дозволяє зробити висновок про можливість і актуальність застосування християнської філософії любові в умовах сучасного суспільства. Такий підхід є універсальним як для західного, так і для східного суспільства. Згадаємо китайського поета Ду Фу (VIII cт.):

Хотя войны закон суров,

Убийству тоже есть предел,

Как есть пределы у всего,

Как есть границы у страны,

Конечно, армия должна

Сдержать нашествие врагов,

Но убивать их без числа -

Не в этом смысл и цель войны.