Протягом останніх двадцяти років у Всесвітній Раді Церков та у Католицькій Церкві діє рух, спрямований на міжрелігійний та міжконфесійний діалог, метою якого є побудова взаємин, що базуються на принципах любові, миру і взаєморозуміння.

Папа Римський Іван Павло ІІ розглядає міжцерковний і міжконфесійний діалог як феномен, що виявляє "таємницю єдності, попри відмінності між релігійними віруваннями". Він не пропонує "адміністративних" методів поєднання християнських Церков, а лише вказує на те, що лише безмежна християнська любов до Бога й до ближнього є дієвим засобом у досягненні єдності.

На жаль, на фоні світового міжцерковного зближення, загострення стосунків між православними церквами в Україні упродовж останніх років стало однією з найгостріших проблем.

Як відомо, починаючи з Берестейського церковного собору 1596 року, частина православних пішла на унію з католиками, залишивши за собою традиційний для України східний обряд і визнавши віровчення Римо-Католицької Церкви. З цього власне і почалася історія їх церковно-релігійного протистояння захисникам традиційного православного віровчення. Звідси походять і породжені цією міжконфесійною ворожнечею почуття релігійної неприязні, нетерпимості, характерні для стосунків між православними та греко-католиками, що, безумовно, негативно відбивається на внутрішній цілісності українського православного християнства.

Міжправославний конфлікт в Україні є більш-менш адекватним віддзеркаленням суспільно-політичного контексту, культурних відмінностей, зіткнення різних рівнів національного самоусвідомлення, різних типів історичної пам'яті і поглядів на майбутнє України. Сьогодні в Україні діє більш ніж 16,5 тис. громад 70 релігійних напрямів і течій.

Міжправославний конфлікт в Україні є водночас відображенням і тих складнощів, які наявні в українсько-російських взаємовідносинах. Перипетії становлення Української православної церкви в роки незалежності є загальновідомими, як і мотиви протистояння з Українською православною церквою Київського патріархату та з Українською автокефальною православною церквою (вважаючи їх обидві "розкольницькими", УПЦ Московського патріархату практично з 1992 року намагається розколоти національно орієнтованих українських православних). З початку 1992 року у церковній пресі УПЦ і РПЦ, а також навколоцерковних виданнях виборювалась ідея протиставлення "канонічної автокефалії", дарованої Церквою-Матір'ю, "неканонічній". Ближче до 1995 року і після нього наголос вже робився на тому, що автокефалія може бути дарована УПЦ лише у разі її об'єднання. Протистояння між православними церквами не повинно відбуватися, для православного розуміння жодна помісна церква не може бути вищою за іншу, та взаємини між церквами не можуть будуватися на принципі васалітету-сюзеренітету.

Міжконфесійні конфлікти зумовлені відкритим протистоянням у боротьбі за храми та сфери впливу на віруючих. Особливо це стосується східних областей, де в окремих населених пунктах виникають міжцерковні конфлікти, причому в деяких - надзвичайно гострі. Показовим є те, що ситуація в релігійному середовищі, як правило, загострюється тоді, коли суперечливі питання між громадами намагаються вирішувати по-суб'єктивістському, з огляду на симпатії посадових осіб чи окремих політичних лідерів. Ці проблеми постають ще більш актуальними у зв'язку з виборчою кампанією. Часом вони набирають скандального характеру. Та все ж в умовах нових реалій, що склалися в Україні, релігійні організації досить активно працюють на ниві національно-духовного відродження. Тож, доля українського православ'я - в руках його ієрархії і богословів, бо ж надіятися на якусь особливу підтримку й поблажливе ставлення держави до окремих церков, чи взагалі конфесії, за умов законодавчогарантованої свободи релігії і віровизнань не можна.

Слід відзначити, що наша держава повинна бути терпимою, якщо ми дійсно сповідуємо цінності громадянського суспільства. Терпіння, толерантність, повага до сумління інших людей, а також збереження права на свою власну позицію та практичне слідування їй - все це і є передумовою для нашого спільного виходу з кризи. Існують спільні проблеми, і тому нам необхідно навчитися разом вирішувати їх.

Тому в наш час українському народу так потрібне не протистояння між церквами, а плідний міжконфесійний діалог, що забезпечить подальше культурне становлення.