Концепція християнського чернецтва виникла у III–IV ст. на сході християнської ойкумени – у Візантійській імперії, її з'явлення було наслідком довічного прагнення людства до досконалості, наміру наблизити умови земного життя до умов життя Граду Горнього.
Ця концепція стала фундаментом, котрий використовували адепта різних напрямків та піднапрямків християнства. Вони будували на міцній основі власні моделі чернечого життя: зовнішньо – схожі, суттєво – різні.
Зовнішня схожість таких моделей полягала у формальному устрою чернечої організації. Базова, візантійська., модель мала сформований інститут, якому були притаманні такі риск
Дослідження показують, що такі ж риси були характерними і для інститутів чернецтва тих країн, що сприйняли релігійну систему візантійської імперії. Зокрема, у Давній Русі існувала міцна мережа обителей; життя в них впорядковувалося статутом Києво-Печерського монастиря (адаптованим Студійським статутом); монастирі виконували встановлені функції: релігійну, економічну, освітню, культурну тощо.
Суттєва розбіжність була пов'язана з тим, що ідея чернецтва, сприймаючи загальні християнські принципи, все-таки спиралася на певні, суто національні архетипи, враховувала особливості конкретної культури і світовідчуття її носія.
Так, у візантійській культурі, прилученої до античного знання, завжди домінував момент філософствування. Будь-які релігійні постулати тут обов'язково переусвідомлювалися, бо сама ментальність, природа візантійця: містила потяг до споглядання, індивідуального пізнання божественного. Це сприяло, наприклад, появі численних східнохршлиянських єресей, пізніше – містичних течій.
Звісно, що ідея чернецтва розвивалася у загальновізашійському культурному контексті, тому вона сприйняла та зафіксувала його головні вимоги. Відповідно до них, ідея була щільно пов'язана із релігійним філософствуванням, а найвищим прагненням її носія (ченця – філософа) визнавався стан певної християнської екзальтації, який забезпечував безперешкодне спілкування з Богом.
У давньоруської (а згодом й української) ідеї – зовсім інша спрямованість. Язичницький досвід Київської Русі був збагачений християнською спадщиною Візантії. Наслідком такого синтезу стало виникнення Київського християнства, яке в цілому сприйняло головні моменти християнської Істини, проте мало і власні акценти – категорії Софії та Благодаті. Саме це поєднання мудрості та загостреного потягу до порятунку призвеш до народження суто руського релігійного почуття, якому притаманні риси духовного меценатства, людяності, альтруїзму. Воно є стрижнем всієї культури Київської Русі та підґрунтям давньоруського іноцтва.
Єдиним прагненням ченця-мученика було досягнення Царства Небесного у потойбічному світі через прикрощі та страждання у земному житті. Його зосередженість на цьому була максимальною. Проте, навіть вона не витискувала з душі ченця велику любов до людства, турботу про долю інших, більш грішних християн. Така гуманність, намагання заробити порятунок не тільки для мешканців монастиря, а й для мирян - вагома складова давньоруської ідеї іноцтва.
Отже, розглядаючи питання про вплив моделі візантійського чернецтва на давньоруський аналог, можна твердити: він відбувся лише у галузі форми, тоді як різниця між сутністю чернечого життя була концептуальною.